Навіть морально допустима війна не може гарантувати людському сумлінню спокою. Адже завжди несе зі собою фізичне насилля, смерть, інформаційну пропаганду. Захистити Батьківщину від окупанта необхідно. Проте як бути певним у тому, що, усуваючи одне зло, не чинемо ще більшого? Людина, особливо християнин, часто за таких обставин опиняється перед внутрішньою дилемою і, не знаючи, де шукати правильних відповідей, розривається під її страшним натиском: вбивство агресивного ворога – гріх чи необхідна передумова настання справедливості і відновлення добра? Інформаційна політика, побудована на принципі недомовок та замовчуванні фактів, – злочин чи необхідний крок задля збереження здорового психічного стану громадян? Чи християнська позиція означає автоматично поклик до захисту рідного краю, чи ні?

На ці та інші запитання ми спробували знайти відповіді разом з о. Ростиславом Височаном, головою комісії душпастирства силових структур Стрийської єпархії УГКЦ.

Господь вчить нас любити всіх, навіть ворогів. Що означає любити ворога своєї Батьківщини? Якою має бути ця любов, щоб не була лицемірством перед Богом і зрадою рідного народу?

 - Любити ворога – це співчувати йому та вміти знаходити в собі сили прощати. І то ми прощаємо не так заради нього, задля його добра, як задля власного добра. Прощаючи, ми немовби відрізаємо від себе ту нитку зла, яка зародилася через агресію та ненависть до нас зі сторони ворогів. Потрібно взяти до уваги, що це поняття любові до ворогів, про яке говорить наш Божественний Спаситель, має зовсім інше значення, смислову навантагу. Ця любов до ворога – вияв нашого милосердя, розуміння того, що і він міг помилитися. Тому ворогам ми повинні співчувати, а їхні вчинки нехай судить Бог, який є справедливим і все знає.