інтерв’ю

Воскресіння – одне з найбільших християнських свят, яке цьогоріч вірні мають нагоду пережити разом. Щоб кожен із нас зміг глибше осягнути містерію Христового воскресіння, ми вирішили застановитися над декількома важливими питаннями, до прикладу, про витоки і значення Христового воскресіння, про різні дати Пасхи і передумови їх виникнення тощо, долучивши до цього фахівців із різних сфер богослов’я.

– Для початку, щоби глибше зрозуміти суть Воскресіння, розкажіть, будь ласка, про страсті Христа та Його перебування в Гетсиманському саду на Оливній горі.


Детальніше...  

Сучасна людина все частіше впадає у крайнощі і сфера праці в цьому не виняток: одні страждають трудоголізмом, інші – лінивством; одні жінки працюють на рівні з чоловіками, інші – все ще залишаються вдома, щоби дбати про сім’ю та виховувати дітей; безліч людей потерпають від безробіття. Про суть праці, роль у цьому питанні Церкви та держави й інші християнські, моральні та юридичні аспекти людської діяльності ми розмовлятимемо з викладачем Українського католицького університету соціальної доктрини Церкви й адвокатом-практиком п. Андрієм Костюком.

– Існує твердження, що праця притаманна первісному стану людини, передує її гріхопадінню, тож не може вважатися карою чи прокляттям. Пане Андрію, то що таке праця, яке її первісне значення і яка її суть?

– Праця передовсім – це діяльність, це рух. Людина, на відміну від тварин, може доцільно змінювати світ, може мати якийсь план, згідно з яким починає щось творити, щось перетворювати, змінювати той матеріал, який дає їй природа чи Бог. Відповідно, здатність до спів-праці, спів-творення – це той важливий елемент, який нам Біблія подає на початку книги Буття, у пролозі, про те, що Адам був покликаний бути Божим співробітником. Бог його закликає наповнювати землю, підкоряти її собі. І церковна традиція стоїть на тій позиції, що Бог закликає людину бути на землі господарем чи, радше, управителем. Тобто разом із Богом, від імені Божого у світі впорядковувати, покращувати і творити щось добре, красиве.

Детальніше...  

Якщо ще кілька років тому українське Різдво пахло кутею та духмяними колядами, що оспівують народження та жертву нашого Спасителя, то сьогодні все частіше воно перетворюється на маскарад за участю Санти Клауса чи Діда Мороза, пахне мандаринами та переповнене планами відпочинку в тих же Карпатах. Ми перестаємо приносити свої скромні дари, які з такою щирістю несли ще завітні царі, і все частіше віддаємо дань комерції, яка примушує нас духовний дар перетворювати на матеріальний. І наше меркантильне суспільство починає дарувати подарунки одні одним, замість того, щоби скласти скромну молитовну жертву Тому, хто є центром цієї події.

Чи справді українці святкують Різдво без Христа і чи направду ми цього дня просимо Його піти з нашого життя журнал «Християнин і світ» вирішив запитати у представників української християнської еліти.

Детальніше...  

– Ірино Константинівно, коли ми говоримо сьогодні про християнство і культуру, то що маємо на увазі: співпрацю, єдність, антагонізм, кризу?

– Звичайно, говорячи про християнство та культуру, ми не можемо ігнорувати кризу – кризу і світської, і християнської культури в її, можливо, історичних формах, бо сьогодні багато чого в ній потребує перегляду. Можливо, християнська культура і не завжди відповідає на виклики сучасного світу, оскільки ще часто мислить минулими категоріями. Тому, поза всяким сумнівом, криза тут зусібіч. Інколи ми ніби перебуваємо в безвиході, розв’язуючи рівняння з декількома невідомими. Чим є сьогодні культура зі світського погляду? Як культура постмодерну розмиває основи тих фундаментальних культурних реалій, які їй передували? У кожного постмодерного філософа власний погляд на культуру і немовби й нема єдиної мови, нема єдиної основи, і говорити дуже важко, адже кожен говорить зі своєї позиції. Християнство дає загальну позицію – Святе Писання і Святе Передання. Тут також виникає багато запитань, бо в сучасному контексті ці християнські підвалини потребують перегляду або, принаймні, уточнення чи зіставлення з тим, чим сьогодні для нас є «символ віри», догмати тощо.

Детальніше...  

Отче Рафаїле, розкажіть про Ваш духовний і професійний шлях.

Я народився в Англії, в Манчестері. Очевидно, я вболівав за «Манчестер Юнайтед». Змалку часто ходив до церкви, любив «лазити» між старих книг, так що мене з тої бібліотеки при церкві вигнали і сказали: «Як станеш священиком, ми тобі ту бібліотеку відкриємо». Коли я став священиком, пішов на першу Службу, то мені її спеціально відкрили – не забули. Я народився у звичайні родині: тато був робітником, мама теж працювала. Вони були побожними людьми, для яких християнство було конечним: щонеділі й на свята ми ходили до церкви. Мої батьки народились в Україні. Тато з Тернопільщини, село Бариш, фактично, з поселення Тисів біля села Бариш на Бучаччині. А мама за Старої Соли, це Старосамбірщина. Вони познайомилися в Німеччині, а побралися в Англії. Тато був із партизанської родини, тому з родичів на Тернопільщині нікого не залишилося – всіх вивезли. Бабуся, фактично, одна всіх пережила і таки повернулася назад, на те саме обійстя. І померла там у кінці 60-х. А діда розстріляли росіяни. Як тільки прийшли, то відразу оточили нашу хату і ще кілька. Отже, хтось видав, та й «почистили», як-то кажуть.

Детальніше...  

Легендарний для України 2001 р., коли поблагословити та об’єднати нашу націю приїжджав папа Йоан Павло ІІ, по-різному намагаються увіковічнити в пам’яті очевидців та нащадків. У Львові, на площі звідки промовляв Папа, поставили пам’ятник. Зведена у монументальній формі рука Понтифіка завжди дарує перехожим жест благословення. Однак постать із каменю не змогла б істотно відтворити дух Папи, його живої енергії, яка переповнювала надією. Саме тому того ж року у спільноти церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, зародилася ідея: посадити парк і назвати його іменем Святішого Отця. Яким буде єдиний в Україні парк імені Папи, і коли люди зможуть його побачити, ми запитали у настоятеля храму о. Ореста Фредини.

Детальніше...  

Сергію Сергійовичу, коли читав Вашу біографію, виникло запитання: як доктор фізико-математичних наук зацікавився богослов’ям та ще й ісихазмом? Як Ви поєднали два покликання: фізика і богослова?

Якщо говорити мовою електротехніки, то в мене було не послідовне, а паралельне з’єднання: і те, і те мене цікавило постійно. Коли треба було серйозно задуматися про вищу освіту, то професією обрав фізику, бо розумів, що філософія за більшовиків не могла бути предметом відкритих професійних занять. Пам’ятаю, якось Сергій Сергійович Авєрінцев сказав, що ми хотіли б займатися богослов’ям, але не можемо, тому займаємося естетикою. Тоді це було правильно тільки для нього, хоча він говорив від нашого імені, ніби, ось в якій ми ситуації. Та в мене було не зовсім так – фізика мене також захоплювала.
Коли я вчився на фізичному факультеті у МДУ, в Москві, я робив деякі кроки, щоби здобути і філософську освіту – слухав філософські курси. І вже тоді бачив, що цей світ не для мене. Це був час «відлиги», тому вважалося, що вільна думка у СРСР є. Було декілька імен професорів, з якими пов’язували вільну, неофіційну, неортодоксальну думку. Я слухав їх і розумів, що і їхні погляди зовсім мене не задовольняють. Це був якийсь половинчастий лібералізм, коли люди орієнтувалися на панівні обов’язкові світогляди і світовчення і водночас хотіли «хоробро» від нього на міліметр відхилитися. Мене це зовсім не влаштовувало. Тому я з тим філософським радянським світом не мав нічого спільного. Але пробував самостійно здобувати філософські знання. Поступово виникали свої думки і я починав писати. Ці спроби філософсько-релігійних писань з’являються тоді, коли і в фізико-математичній сфері я почав переходити від навчання до практики.

Детальніше...  

Валентине, розкажіть про свій життєвий шлях. Як Господь відкрив Вам покликання, в якому Ви тепер себе реалізуєте?

Мій життєвий шлях розпочався зі стін інтернату ще років 30 тому. Коли мати мене народила, вона, 19-літня дівчина, яка не знала Бога, прийняла рішення залишити мене. Я народився в Одеській області, а виховувався в інтернатах Львівської. Спочатку в будинку для дітей-сиріт № 1 у Львові. Потім мене перевели до дитячого будинку в Добромилі, де навчався 9 років. Інтернат – не найкраще місце для виховання і становлення особистості. Але інколи Бог допускає прохід через низини, щоби потім ми оцінили те, що Він дає, і допомогли тим, хто не має того, про що мріє. Навчаючись, я хотів знайти свою маму, не маючи адреси, писав їй, але, очевидно, відповіді не отримав. Для формування особистості потрібний сімейний затишок. В інтернаті ми його не мали. Хоч там і не все було так погано, як інколи змальовують. Є добрі люди, особливо на Львівщині, де люди ходять до церкви. Тому люди все ж боялись Бога і ставилися до нас непогано, чого не скажу про східні чи південні області України. Діти з тих регіонів кажуть, що там набагато гірше.

Детальніше...  

Романе, яке місце займає греко-католицьке богослов’я на тлі православного та католицького богослов’я?

  Існує певна асиметрія цих трьох богословських традицій, оскільки наша греко-католицька традиція була перервана, а дві інші перерваними не були. Коли патріарх Йосиф Сліпий після повернення із сибірського заслання з’явився на сесії ІІ Ватиканського собору у Римі, він говорив про свою «мовчазну Церкву» в СРСР. Ця мовчазна Церква після 20 років виходу з підпілля промовила, видала світові свій віровчительний документ - Катехизм. Цей катехизм відмінний як від православних, так і від католицьких катехизмів. Вірю, що і богослов’я УГКЦ вийде зі стану мовчазності, бо вже є перші ознаки цього. У 2005 році відбулася конференція молодих богословів «Кайрос», а згодом перша міжнародна патристична конференція, доповіді з якої були опубліковані в одному з найфаховіших світових богословських періодичних видань – Studia Patristica. Таким чином весь патристичний світ ознайомився зі скромним, але власним доробком молодих богословів УГКЦ. Якщо церковна єрархія всесторонньо підтримуватиме богословів у своїй Церкві, про що вже йшлося детально на різних форумах в соціальних мережах, то ми побачимо греко-католицьке богослов’я в його самобутності та життєдайності.

Детальніше...  

Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог" (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?

  Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla