Пане Олександре, розкажіть про Ваш шлях до Бога?

Перший релігійний досвід я отримав в сім’ї завдяки прабабці Ганні та бабці Уліті. Запам’яталися їх вранішня та вечірня молитви перед іконами. Як світла радість, з дитинства залишилося в пам’яті святкування Пасхи: свіжовибілена хата, святково одягнуті батьки, святковий стіл. Чекаємо радісних і чомусь не втомлених (!) бабусь з Всенощної.

І радянська школа, і інститут виховували атеїста, навіть богоборця. Проте згасити вогник віри їм не вдалося.
Навернення до Бога в зрілому віці здебільшого відбувається через особисту трагедію. В мене це сталося через проблеми зі здоров’ям. З травня по жовтень 1986 року я брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, де командував окремою 664-ою лінійно-кабельною ротою, що була укомплектована з мешканців Житомирської області. Дали повістку на 25 днів, але служити довелося в Чорнобильській зоні майже півроку. Згодом, після повернення, почалися проблеми зі здоров`ям. Біг на довгі дистанції, часте ходіння в парну, пиття великої кількості води (так я намагався вимити із себе радіонукліди) не давали результату. Зате нас, ліквідаторів, раз у квартал запрошували на комплексне медичне обстеження. Одного разу немолода вже, огрядна медсестра заходилася в черговий раз брати мені кров з вени. Їй це не вдавалося чи то через малий тиск, чи ще чомусь. Мені стало погано. Вона покинула мене в кабінеті і пішла геть. Її не було більше 30 хвилин. Так і не дочекавшись її, я пішов додому. Це був для мене сигнал: лікарі не знають, що робити зі мною, треба шукати вихід самому. Більше на обстеження я не ходив.