В різних університетах Німеччини існують не тільки «гомо-/лесбійські студії»,  але й «queer studies». (Queer по-  англійськи дослівно означає «дивний, ексцентричний» – прим. перекладача). Мета цих «queer studies» – узагалі заперечити існування чоловічої та жіночої статей. Замість цього пропонують такі рівноправні статі: гетеросексуалісти, гомосексуалісти, бісексуалісти, транссексуалісти, трансгендерні і т.д. В Гамбурзькому університеті такі лекції в гуртках відбуваються з 1990 року. Їхня мета: «Щось протиставити гетеросексуальній нормативності». У вступі до публікації курсу лекцій так  описується поняття «queer»: «Як поняття  політичної боротьби (!) queer звертається  проти гетеросексуальної нормативності,  поділу на дві статі та патріархальних  структур».

Вже віддавна такі думки знайшли собі місце в політиці. Найвпливовіша група дорадників гомосексуального руху на рівні ЄС – «International Lesbian and Gay Association» (ILGA). Вона вимагає зрівняння в правах з гетеросексуальними стосунками не тільки гомосексуальних, а й бісексуальних та транссексуальних стосунків. Цій групі в основному вдалося закріпити в Хартії основних прав і свобод для ЄС «заборону дискримінації на підставі сексуальної орієнтації». Зверніть увагу: ООН ще в 1993 році заперечила для ILGA статус NGO (неприбуткової недержавної організації), тому що ILGA включала в себе в рамках колективного членства три групи педофілів, які були виключені з неї на вимогу ООН щойно в 1994 році.

“Я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі” – говорить св. апостол Павло у посланні до Ефесян (Еф 3,14-15). Підставу, щоби могти це стверджувати, має св. апостол Павло (а разом з ним – і ми) на перших сторінках Книги Буття:
На відміну від усіх інших живих істот, які Бог творить, (Бут 1, 1-25), стосовно Адама Бог діє подвійно: і творить його тілесність «з пороху земного», і вдихає йому в ніздрі віддих життя  (Бут 2,7), тобто – будучи Самим Життям і Джерелом життя, передає Адамові Самого Себе. Це значить, що передаючи Самого Себе, Бог стає Адамові Батьком.

За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх

(Мт 7, 20; пор. 7, 16).

     Ці Христові слова, звернені в першу чергу проти лжепророків, можна теж співставити і з притчею про неплідну смоковницю з Євангелія від Луки (Лк 13,6-9), а також з емблиматичною подією, з євангелій від Матея (Мт 21,18-22) і Марка (Мр 11,12-14. 20-26), яка слідує відразу після месіанського входу Ісуса в Єрусалим. Ісус – каже Євангеліє – “зголоднів” і, “побачивши смоковницю, вкриту листям, приступив чи часом не знайде чогось на ній, та, підійшовши, до неї, окрім листя, не знайшов нічого”. І, незважаючи на те, що “ще не була пора смоков”, промовив до смоковниці: “Нехай ніхто повіки не споживає плоду з тебе”.

    Двадцять років після підпілля – це вже час, який більше не дозволяє нам виправдовуватися, що “ще не настала наша пора” і тому, думаю, буде справедливо подивитися не тільки на “розлоге і зелене дерево нашого богослов’я”, але саме на плоди того ж богослов’я (зокрема біблійного). Що за двадцять років зроблено? Що за цих два десятиліття ми перейняли, зберегли і звершили від того, що отримали від наших попередників, а що розпочали нового? Саме над відповіддю на ці питання хотів би і я застановитися у цій короткій доповіді. Тому не буду говорити про те, що не зроблено, чи про те, що потрібно зробити, а спробую подати короткий огляд “плодів біблійного богослов’я”.

Істинне богослов’я, слово про Бога, повинно бути і словом, яке виходить від Бога
Григорій Богослов (IV ст.)
Немає нічого біднішого, ніж ум, який філософує про Божі речі, перебуваючи поза Богом
Діадох Фотікійський (V ст.)

    Становлення і розвиток богослов’я – це багатовимірний та комплексний процес, на який не можна дивитись, а тим паче оцінювати його через один фокус, який у той чи той кризовий період починає домінувати і загороджує інші, значно глибші, а відтак значиміші пласти. Оцінку становлення богослов’я можна розділити на декілька складових за певною пріоритетністю: від «найгрубших-бажаних» до «найтонших-необхідних і обов’язкових», без яких при всіх найсприятливіших обставинах богослов’я не відбудеться, або те, що називатимуть «богослов’ям», ним не буде за визначенням. Коротко окреслю значимість основних рис.

 Нещодавно мені потрапив до рук ось цей документ. Прочитавши його зі здивуванням, я поставив собі цілий ряд запитань, якими хочу також поділитися і з шановними читачами. По-перше, у цьому документі НАН нічого не говорить про те, які наукові дослідження вона ініціювала й провела, аби не з чужих вуст, а власними науковими силами підтвердити наукову спроможність теорії еволюції Дарвіна? Тим більше, що самі шановані академіки НАН визнають, що «Полеміка щодо основних проблем еволюційного вчення триває і в сучасній науці». Мабуть, ця полеміка небезпідставна?

Один український священик дуже не любив росіян, звинувачуючи їх в усіх смертних гріхах. Миряни пожалілись митрополиту, владика і заборонив священику використовувати в проповіді слова "русский", "росіянин", "москаль"... 
Читає священик в церкві Євангеліє від Івана:
- Зібрав Ісус своїх учнів і каже: "Істинно, істинно говорю вам – сьогодні один з вас мене зрадить". Занепокоїлись апостоли та й питають: "Чи не я це зроблю, Господи?"
Юда Іскаріотський і собі питає: "Нє я лі, Господі?"

  Кожна нація має звичку пов’язувати любов до Бога і любов до своєї землі в одне ціле, будуючи свою культуру на національній церкві. А ще кожна підкорена нація ненавидить своїх завойовників, намагається по мірі можливостей битися з ними і вважає що має на це моральне право. І молитись щоб Бог дав їм побити „клятих...” (римлян, англійців, москалів, ляхів, турків – кожен народ протягом історії вставляв туди своє). Наскільки ці дві риси є добрими чи злими – сказати важко. Біблія дає нам приклад і того, і іншого. Весь Старий Завіт побудований на єврейському патріотизмі – переможні битви проти клятих моавітян, мадіанітян, філістимлян, греків змальовувалось в біблійних книгах як прояви Божої величі та любові до Свого народу. Та й виключність, унікальність Ізраїлю, Божого народу, в Біблії акцентувалася неодноразово. Не їсти з язичниками, не входити до оселі язичника (хіба що потім очиститись), не брати за жінку доньку язичника – подібні заборони в єврейській Торі, яка складає першу частину Старого Завіту, зустрічаються ледь не на кожному кроці. Багато з цих традицій і зараз лежать в основі сучасного єврейського законодавства.

Ідеалом християнського життя у спільноті та світі є мир – особлива душевна настанова, яка полягає в гармонійному й належному стосунку особи до Бога, до самої себе, до інших людей та до всього творіння. Мир є одним з ключових понять Христової Благовісті: «Мир вам!» (Лк 24,36); «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Ів 14,27, див. також: Мт 10,13; Мр 5,34; 9,50; Лк 1,79; 2,14). Мир між людьми невіддільно пов’язаний з любов’ю до ближніх: «Бо заповіді: “Не чини перелюбу”, “Не вбивай”, “Не кради”, “Не пожадай”, і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: “Люби твого ближнього як себе самого”» (Рм 13,9) (Див.: 1 Ів 2,9-11; 3,10-24; 4,7-21). Християни покликані плекати цей мир і любов на всіх рівнях спільнотного життя: міжособистісному, родинному, громадському, внутрішньополітичному і міжнародному: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5,9). Щоби бути миротворцем, потрібно сильного та сформованого характеру, здатного панувати над собою.

Книги Джоан Роулінґ про Гаррі Поттера деякі фанати замовляли за півроку до виходу, навіть не знаючи сюжету. Чар цього літературного явища охопив величезну кількість читачів різного віку у всьому світі. Як буває у таких випадках, оглядачі висловили свої «за» і «проти» щодо придатності субкультури Гаррі Поттера для дітей. Дехто вважає серію невинною розвагою, що надихає та морально формує, інші ж стурбовані тим, що вона стирає тавро з окультного і розмиває межу між правильним та неправильним, наражаючи дітей на витончені підсвідомі небезпеки. Отже, основне запитання таке: «Чи історії про Гаррі Поттера можуть зіпсувати, чи навпаки – позитивно підтримують моральну формацію дітей?».

Буває таке, що про нього говорять:«Дивись, це нове!».
Та воно вже було від віків, що були перед нами!

Еклезіаст 1, 10

У світовій історії є ідеї, тенденції, зразки та міфологеми, до яких людство схильне знову й знову повертатися (т. зв. топоси ), ідеалізувати їх, огортати легендою, відчувати за ними ностальгію, більше чи менше усвідомлено їх наслідувати та черпати з них натхнення й мотивацію для своїх теперішніх і майбутніх дій. Один із таких топосів – ідея поліетнічної та мультикультурної держави з більше чи менше централізованою владою та на якомога більшій (принаймні, оптимальній, щоб «переварити» культурне розмаїття в єдине всюдизрозуміле культурне «койне») території. У західний культурний простір ця ідея вривається з походами Олександра Македонського (334–323 рр. до Р. Хр.), під час яких він завоював азійський світ, де вже були традиції таких мультикультурних імперій (Вавілон за Навуходоносора та Мідо-Персія, починаючи від Кира Старшого). Імперія Олександра витворила риси, які стали невід’ємними ознаками всіх імперій такого типу:

Упродовж своєї історії людство та його найкращі мислителі намагалися дати відповідь на чи найголовніше запитання нашого буття: чи існує Бог? Однак переконливо довести існування Бога філософам і науковцям так і не вдалося, чого не можна сказати про юристів. Не випадково деякі українські юристи, палкі адепти верховенства права, дуже полюбляють апелювати до Бога і розмірковувати з приводу руйнівних дій «диявольських сил».