культура

Сергій Мандебура – це молодий хлопець родом із Вінниці, що нетрадиційно поєднав у собі вуличне мистецтво танцю із глибинним зануренням у богословську науку.  Юнак більше двох років викладає хіп-хоп у сучасній студії танцю «I like art complex» м. Львів і цього року закінчив магістратуру філософсько-богословського факультету Українського католицького університету, планує продовжувати навчання в аспірантурі на кафедрі богослов’я УКУ. Хто він, той що зумів поєднати, на думку сучасної людини, такі несумісні, на перший погляд, речі?!

Батьки до вибору Сергія поставились неоднозначно. Уже там  розповідає, що його рішення присвятити частину життя вивченню богослов’я батьки схвалили, оскільки є практикуючими християнами і самі змалечку намагалися прищепити синові любов до Бога. Сам юнак серйозно вирішив пізнати духовну спадщину Отців Церкви ще у школі, відвідуючи уроки філософії. Вони були обов’язковими в історичному класі, де навчався Сергій. У виборі університету підказала мама, яка народилася на Львівщині і могла допомогти сину вибрати навчальний заклад у Львові. Натомість до Сергієвого прагнення професійно займатися хіп-хопом сім’я поставилася скептично. Хлопець мав декілька травм колін і люблячі батьки, хвилюючись за його здоров’я, відмовляли сина від ідеї вивчати вуличний стиль танцю. Із легкою вдумливою усмішкою на вустах Сергій пригадує: «Мама і досі каже: «Сину, навіщо тобі оті танці», - але вже хоча б усміхаючись». Окрім того, батьки хвилювалися, що постійні тренування відволікатимуть починаючого студента від навчання в університеті, забиратимуть у нього багато часу, що позбавить сина можливості нормально харчуватися і добре вчитись. Несподівано Сергій іронічно посміхається і зізнається: «Насправді тато менш скептично до цього поставився, аніж мама. Він у молодості займався спортом і, хоч танці не міг назвати професійним видом спорту, але розумів, що вони позитивно впливатимуть на мій фізичний розвиток, а отже, навіть трохи тішився з такого мого вибору». Коли говоримо з молодим хореографом про хіп-хоп, хлопець неймовірно випромінює позитив і почувається дуже впевнено.

Детальніше...  

Як творчі люди формують якісно нову модель українського села на культурно-мистецькій основі та завдяки... швидкісному Інтернету

Нещодавно український уряд прийняв постанову №95 з метою залучити 150 мільйонів доларів інвестицій для реалізації проекту «Село майбутнього». Назва проекту — претензійна і багатообіцяюча. Особливо в контексті стрімкого скорочення кількості сіл в Україні. Втім, як виявилося, «Село майбутнього» — це не окремий загальнодержавний проект, а частина національної програми... «Відроджене скотарство». Він передбачає будівництво у Харківській області зразкового високотехнологічного АПК з виробництва м’ясо-молочної і плодоовочевої продукції та сучасної соціально-побутової інфраструктури для фахівців. Але чи достатньо цього для того, щоб створити справжнє «село майбутнього», сформувати якісно нову модель сучасного села?

Детальніше...  

Так вона бурлить червоним кольором в організмі людини, без крові, її циркуляції в організмі людини – людина не жива. Бездиханний твір мистецтва можна побачити, відчути, коли митець свідомо чи не свідомо нехтує пошуком знайдення образу художнього твору. Коли проявляє нефаховість у відчутті художньої стилістики і технічної матеріальної складової. Графіка, як будь який твір мистецтва, жива лиш тоді, коли художник вкладає своє душу та серце, частинку себе самого у працю. Найголовніше завдання, що постає перед художником на етапі створення композиції – знайти образ, влучно художньо-технічними засобами візуально донести зміст, ідею твору до глядача.

Детальніше...  

Про життя великого українського письменника Івана Франка дотепер я знала куці історії з біографії на кшталт «цікавих фактів». Перший український письменник, який почав заробляти своєю творчістю на життя, понад 6 тис. творів протягом близько 40 років активної діяльності, поки що єдиний український поет, про номінацію якого на Нобелівську премію вже відомо – таких фактів можна знайти безліч в Інтернеті. А що як спробувати, бодай на мить, проникнути в життя письменника, дізнатися щось більше про його внутрішній світ? Для мене ці пошуки почалися з будинку І. Франка у Львові.

Заходжу до кабінету, де тепер музейно застигло, вбираю світло з двох величезних вікон, торкаюся глянцевого кахелю п’єца – холодний. Франко теж відчував цей майже безперервний холод. Вдивляюся в його рукописи на столі – почерк ніби гнався за думкою, яка не повинна втекти. Зазираю в очі Івана Труша і вже тепер його поглядом бачу отой пейзаж Канівської гори. Цю картину художник подарував Франкові – письменник так і не побував на могилі Кобзаря, хоч дуже хтів. Погляд разом із серцем завмирають перед застиглою поставою чорної шкіряної софи, яка першою відчула його смерть.

Дивлюся на рибальські сіті й бачу, як він їх перев’язував, наступаючи босою стопою на мотузку. Бачу його високе нахмурене чоло, письменницькі руки, які, натренувавшись плести словесні сіті, тепер легко справляються з рибальськими. Він сидить у вишиваній сорочці, поряд – незмінний сірий піджак, не з дорогих. Напевно, зараз Франко вийде на променад, а чи просто подихає цвітом грушки біля будинку, яка дотепер чекає на нього. А може, сьогодні він дозволить собі відчути післясмак далматинського вина «Злата Ріца»? Та всі ці хвилі відпочинку будуть короткочасними, адже йому треба писати, щобільше, якнайкраще. Він не може не писати.

Детальніше...  

Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся не встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?.. 

                                                         (М. Шашкевич)

 Нещодавно розпочався 2013/14 н. р. і тому варто нагадати учням, батькам та вчителям про визначну постать Маркіяна Шашкевича, який відіграв у нашому просвітницькому русі важливу роль. Тим більше, що цьогоріч виповнилося 170 років від дня його смерті. Маркіян Шашкевич – це винятково заслужений діяч у нашій історії, який в несприятливих умовах висунув ідею піднести мову українського народу на висоту мови літератури і науки. Він також був визначним богословом, тому варто згадати його ім’я і в контексті 1025-річчя Хрещення України-Русі.

Детальніше...  

– Ірино Константинівно, коли ми говоримо сьогодні про християнство і культуру, то що маємо на увазі: співпрацю, єдність, антагонізм, кризу?

– Звичайно, говорячи про християнство та культуру, ми не можемо ігнорувати кризу – кризу і світської, і християнської культури в її, можливо, історичних формах, бо сьогодні багато чого в ній потребує перегляду. Можливо, християнська культура і не завжди відповідає на виклики сучасного світу, оскільки ще часто мислить минулими категоріями. Тому, поза всяким сумнівом, криза тут зусібіч. Інколи ми ніби перебуваємо в безвиході, розв’язуючи рівняння з декількома невідомими. Чим є сьогодні культура зі світського погляду? Як культура постмодерну розмиває основи тих фундаментальних культурних реалій, які їй передували? У кожного постмодерного філософа власний погляд на культуру і немовби й нема єдиної мови, нема єдиної основи, і говорити дуже важко, адже кожен говорить зі своєї позиції. Християнство дає загальну позицію – Святе Писання і Святе Передання. Тут також виникає багато запитань, бо в сучасному контексті ці християнські підвалини потребують перегляду або, принаймні, уточнення чи зіставлення з тим, чим сьогодні для нас є «символ віри», догмати тощо.

Детальніше...  

Є речі в житті, які сокровенно чарують душу, позаяк ми легко можемо пригадати незабутні миті з дитинства, коли ласкавий голос рідної людини приковував нашу увагу чарівною казковою розповіддю. Але чому так незмінно крізь віки людина передає і таємниче потребує світу казки?! У чому ця незбагненна сила, що так мудро, невимушено і головне затребувано дивує і манить уяву не лише дитини, а й дорослого?!

Казка доносить до нас не лише глибокий сутнісний струмінь моральності народу, вона ще й дивує своїм чудоліком. Психологи та педагоги вже давно говорять про терапевтичні властивості казки, про те, що від вподобань дитини серед цього жанру можна також дізнатись, з які труднощі та страхи дитина найбільше переживає, а ще як основні риси улюбленої казки можуть відповідати вмінням та схильностям дитини. Із західної психології до нас прийшла популярна методика зцілення казкою, що одержала назву – казкотерапія. Це один з найменш безболісних видів психотерапії.

Детальніше...  

Якщо хтось у Львові і займається українською книгою, то це Ватуляки. У них це сімейне. Розпочав справу батько Михайло Васильович Ватуляк 10 років тому, ставши представником мало відомого тоді київського видавництва «Школа». У Львові вони мали тих книг заледва два десятки, а тепер із гуртівнею Михайла Ватуляка співпрацює 460 постачальників зі всієї України. «Українська книга насамперед має бути доброю та за змістом якісною» – вважає «книжковий магнат України» (саме так назвав Михайла Васильовича поет Іван Драч). У його гуртівні є книги й російською мовою. «Я готовий продавати книжки і написані на івриті, аби вони були корисні, – пояснює. – Якщо книга українською, а зміст – цілковита нісенітниця, я її не продаватиму». Сьогодні поговоримо з Михайлом Ватуляком про життя української книги.

Детальніше...  

Андрій СодомораПане Андрію, як Ви, оглядаючись в минуле, осмислюєте динаміку свого життєвого шляху від виховання у священичій родині до занурення у «сім’ю» античних письменників, філософів?

Відповідь на це запитання могла б розтягтися на сотні сторінок. Декілька об’ємних тек (родинні світлини, листи, записи, документи) нагадують мені, що пора озирнутися – актуалізувати минуле не тільки у свідомості, а й на папері. Озираючись, бачу свій родинний Вирів, що на Львівщині, у глибоких, по стріхи селянських хат, грудневих снігах. Це старша сестра, Марта, своїми розповідями допомогла мені побачити той далекий день – середу, що припала на перше грудня 1937 року, коли я народився четвертою дитиною, єдиним хлопцем у священичій сім’ї. Будучи одинаком, постійно відчував велику любов, якою зігрівали мене батьки, сестри, загалом моє село. Не полишає мене гірке відчуття того, що не завжди відповідав їм, особливо батькам, такою ж увагою і любов’ю. Можливо, саме те відчуття спонукає мене до постійної праці (батьки дуже хотіли, щоб я писав) – прагну віддячитись їм хоч у такий спосіб…

Детальніше...  

Пане Євгене, зіставлення світу християнства і світу культури завжди викликає більше запитань ніж відповідей. Є різні оцінки, наскільки ці світи можуть бути близькими між собою чи далекими, від повного поєднання до взаємної автономності чи антагонізму. Як, на Вашу думку, можна оцінити співіснування цих двох вимірів буття – християнського і культурно-цивілізаційного у контексті українських духовно-культурних реалій?

Поняття культури набагато ширше, ніж поняття християнської культури. Серцевина нашої культури, звичайно, у християнстві. І тисячолітня християнська традиція заклала основи наших понять про добро та красу. Поза тим є безліч різних культурних вимірів, але вони переважно теж зв’язані з релігіями. Я думаю, що основне поняття, яке нас цікавить, це те, що лежить на глибині. Якщо брати по суті, то наша культура залишається справжньою тоді, коли вона закорінена у традиції. Я, наприклад, видаю газету «Наша Віра». Одне з найважливіших завдань цієї газети – це розмовляти з людьми культури мовою, закоріненою у християнстві. Люди відчужені від християнства, не мають належних понять про Святе Письмо і не розуміють тих творів, які виникли з плином часу з християнських джерел, тому люди часто нагадують відомого персонажа з комедії Мольєра, який не знав, що все життя говорить прозою.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla