Досвід страждання і смерті є глибоко вразливим навіть для досвідчених і підготовлених людей, які стикаються з ним мало не щоденно. На передовій цієї дійсності стають в першу чергу ті, хто за покликанням своєї професії мають рятувати життя людей – це медики зокрема відділень інтенсивної терапії. Навчання Католицької Церкви пригадує, що в часі наближення завершення земного перебігу життя гідність людини конкретизується як право померти у максимально можливому спокої та з людською і християнською гідністю, що їй належить [1]. Захист та забезпечення права на гідну смерть повинні передбачати виключення і недопущення штучного прискорення смерті (евтаназія) з одного боку та її штучного розтягнення чи відтермінування за допомогою так званої «терапевтичної настирливості» (дистаназія) – з іншого. Станом на сьогодні медицина володіє достатніми знаннями та засобами, щоб в штучний спосіб відтермінувати момент смерті без досягнення для пацієнта жодного, навіть найменшого благополуччя. Саме можливість застосування такого підходу в медичній практиці і вимагає глибшої біоетичної рефлексії.

Що не так з рухами за «рівність прав»?

На перший погляд прагнення досягти рівності прав не має в собі нічого негативного. Однак не лише намір та ціль визначають моральну якість вчинку. Велике значення мають засоби – вибір способу досягнення цілей, якщо ж самі вони є морально добрими. Найбільша проблема з рухами полягає саме у тому, що кожен з них намагається досягти своєї мети, звинувачуючи інший, переходячи до образ, психологічного та фізичного тиску, зневажливих висловлювань тощо [8].

Інша проблема полягає в умисній маніпуляції, викривленні фактів, та однобокому сприйнятті суспільної дійсності. У своїй суті два протилежні рухи переслідують ту ж саму мету – досягти рівність прав, шляхом заперечення традиційно встановлених стереотипів і суспільних ролей. Якщо для фемінізму – причина криється в патріархальному устрої суспільства, до для маскулізму – в непропорційно домінуючому феміністичному лобі в сучасному політичному істеблішменті. Фактично вони є сторонами однієї медалі, співзвучної з засадами гендерної ідеології, котра має на меті подолати «застарілу», на власну думку, бінарну систему статей та встановити як непорушну аксіому концепцію «гендеру» - суспільно-культурної форми сексуального вираження та самоідентифікації людини. Навіть осіб, в яких сексуальна ідентифікація збігається з біологічними характеристиками називають – цисгендерами. Найбільша небезпека полягає не так у запровадженні терміну «гендер», довкола якого все крутиться, та розрізненні його з поняттям «стать», а в намаганнях їх розділити, протиставити, встановити їх принципову непов’язаність, відносність, та навіть спробувати заперечити існування останнього. І все це гендерна ідеологія намагається представити як останню інстанцію та непомильну істину.

Час від часу в засобах масової інформації з’являються повідомлення про появу рухів за права чоловіків, які супроводжуються термінологією на кшталт: маскулізм, маскулінізм, мізандрія, мізогінія тощо. Якщо для пересічного американця, чи зрештою і для європейця більш-менш є зрозумілим про що йдеться, то для українських громадян це явище виглядає дещо екзотичним. На це, ймовірно, є дві причини: або розвиток громадянського суспільства в Україні вже досягнув таких висот, що питання прав чоловіків є цілковито розв’язане, а тому й неактуальне; або ж все впирається в брак поширення інформації та відсутності суспільного діалогу на цю тему. Вже при поверхневому аналізі явища стає зрозуміло, що відповідь на ситуацію більше криється в другій причині, аніж в першій.

Час до часу можна почути сенсаційні повідомлення про те, що у світі живуть люди-клони. Така інформація однак зовсім не підтверджена. Клонування людини – одне з таких біоетичних питань, на яке сучасний світ доволі просто відповідає, не поринаючи у довгі дискусії, на відміну від багатьох інших моральних питань. Навіть у контексті стрімкої лібералізації суспільної моралі ідея клонування людини залишається неприйнятною. Ні загальна свідомість людей, ні цивільне законодавство розвинених країн не допускають можливості клонування людини. Християнська мораль, звісно, також противиться цій практиці. Які ж причини такого фактично суцільного неприйняття клонування?

Чи має таку ж душу, як і усі інші діти, дитина, зачата штучно? Чи є гріхом народження такої дитини? Чи можна таку дитину хрестити? Ці та подібні питання можна почути у християнському середовищі.

Щодо методів штучного зачаття або допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) в християнському суспільстві нерідко побутує одна з двох протилежних по суті думок: 1) народження дитини – благо, тому методи штучного зачаття попри свою «штучність» ведуть до доброї мети, а, отже, є оправданими; 2) Церква різко забороняє все, що штучне в дітородженні, тому всі методи штучного зачаття є гріховними. Насправді ні перша, ні друга позиція не відображає морального вчення Церкви у цьому питанні. Так, дійсно, народження дитини є благом, але замало лише благої мети, аби вчинок людини назвати благом. Іншими словами, залишається абсолютно чинним принцип «Мета не оправдовує засобів». З іншого боку, не є правдою те, що християнство відкидає цінність людського технічного і біомедичного прогресу, тому все штучне, що творить людина, вважає морально злим. Правда у тому, що Церква з трепетом і благоговінням ставиться до кожного людського життя на всіх його етапах, а тому радикально протистоїть різним маніпуляціям, пов’язаним з  життям людини. Так-от, чи є ДРТ одним із видів маніпуляції людським життям на його перших етапах, чи є радше терапією неплідності? Чи всі методи штучного зачаття заслуговують на одну і ту ж моральну оцінку?

У сучасності мабуть частіше, ніж в інші епохи люди схильні підмінювати одні поняття іншими або ж вживати евфемізми. У площині моралі це означає спробу підмінити морально добре морально неприйнятним. Перше усувається другим, тобто морально добре стає заміненим морально неприйнятним, яке замасковується під «добро» або бодай «нейтралітет». Прикладом такого маскування є вираз «переривання вагітності», який нерідко зумисне використовують на позначення аборту. Слово «аборт» (від лат. aborior – померти до народження) не звучить так нейтрально як «переривання вагітності». А ще менш нейтрально звучить «вбивство в лоні» – вираз, який настільки вражає слух сучасної людини, що вона не бажає його чути. Але правда залишається одною: зумисне переривання вагітності = аборт = вбивство ненародженої дитини. А й саме слово «дитина» у випадку ненароджених майже не вживається. Ненароджених дітей називають зазвичай більш «нейтральними» словами: «зигота», «ембріон», «плід». Такі слова не викликають тих же емоцій, що «ненароджена дитина» чи «ненароджена людина». Але правда знову ж таки залишається одною: зигота, ембріон, плід людського роду = ненароджена дитина = ненароджена людина.

Доволі часто можна прочитати в церковних документах та різних посібниках з біоетики ідею, що людське життя слід шанувати від зачаття до смерті, бо воно святе і недоторканне. Поняття святості людського життя в юдео-християнському контексті є доволі зрозумілим з огляду на віру у сотворення людини на образ і подобу святого Бога. Онтологічний статус людини як носія образу Божого зумовлює універсальну моральну вимогу – шанувати людське життя відповідно до його статусу. Щодо вимоги шанувати людське життя нема особливих незрозумілостей, але є певна плутанина щодо того, що саме означає ця пошана.

Якось мала нагоду в мережі Інтернету переглядати два рекламні ролики про пренатальну діагностику. Основний посил цих відео полягав у тому, що різні хвороби потрібно чимшвидше діагностувати у пренатальному періоді задля того, щоб можна було «легше» вирішити «проблему», якщо така трапиться. Не говорилося відверто про спосіб «вирішення проблеми», зате лікар-промовець одного з роликів, «випадково» назвавши дитину до народження «дитиною», відразу виправила себе, уточнюючи, що мова йшла про «плід», а не про «дитину». У відео також стверджувалося про нешкідливість діагностики, достовірність інформації, наданої лікарями-спеціалістами про стан здоров’я «плоду», та про потребу людей дбати про здорове потомство.

Нерідко можна побачити на кладовищах віддалені місця поховань, де спочивають самогубці. Також загально знаним є те, що самогубців хоронять без літургійних почестей, а в деяких церковних спільнотах взагалі відмовляються їх літургійно поминати у дев’ятий, сороковий дні та роковини по смерті. Виняток, щоправда, встановлений для тих осіб, які закінчили життя самогубством у стані тої чи іншої психічної недуги, адже у такому разі не може йти мова про достатньо свідомий вибір вбити себе. Чому у християнському середовищі таке ставлення до самогубців? Невже самогубство – справді найбільший гріх і лише самогубців слід супроводжувати в інший світ без звичного Чину християнського похорону?

Від часу о. Грегора Йоганна Менделя (1822-1884 рр.) і до нині не спадає інтерес до питання генетичної спадковості. Однак якщо о. Мендель прослідкував закони спадковості тих чи інших ознак від одного покоління до іншого, виявляючи тяглість генетичної даності, то сьогодні ми здатні втручатися у цю генетичну даність. У генетичну даність рослин, тварин і людей. Ми покращуємо існуючі і виводимо нові види рослин і тварин, і це зазвичай сприяє сільськогосподарському та економічному розвитку. Звісно, існують загрози такого покращення і «творення» (виведення, до прикладу, якихось небезпечних видів тварин), однак найбільше моральних питань виникають з намаганнями покращувати людину. Де межі втручання людини у геном іншої людини? Де є генна терапія, а де генна дискримінація?