Pro Vita e Famiglia. https://www.provitaefamiglia.it/

Слово від перекладача

Питання гендеру та пов’язаних із ним соціальних ознак, які приписують жінкам і чоловікам, сьогодні вже не є новим для українського суспільства. Воно обговорюється на різних рівнях – законодавчому, освітньому, виховному, в академічних дискусіях тощо. Хтось активно підтримує впровадження цього поняття в українські реалії, опоненти ж виступають проти і їх вважають консерваторами, які ще недостатньо обізнані у соціології та психології людини.

Прихильники гендеру наполегливо твердять: «Не бійтеся, гендер – це лише про рівність! Хіба ви проти рівноправності чоловіків і жінок?» Але через різні підходи до визначення цього терміна складається враження, що кожен відстоює щось своє: хтось має на увазі рівність у правах, хтось – загрози нових концепцій, хтось – соціологічні теорії. У результаті знайти спільну мову між опонентами майже неможливо, адже гендер перетворився на термін, який уміщує надто багато різних значень.

У такій ситуації важко знайти чітке його визначення, адже досі в  українському контексті гендер залишається терміном із прихованим змістом. Складно сказати, чи зміниться ця ситуація з часом. Однак європейський досвід, де це поняття інтегрувалося у суспільстві раніше, свідчить про те, що навіть через десятиліття гендер залишається впливовим і продовжує змінювати реальність, поступово еволюціонуючи.

Ця розвідка – своєрідний аналіз досвіду частини італійського суспільства, яке відчуло вплив змін, пов’язаних із розвитком гендерної теорії. Читаючи її, можна зрозуміти, яких нових значень набуває це поняття там, де воно вже прижилося, а також те, що гендерна теорія – це не просто дань моді західного суспільства, як її деколи змальовують.

Під час перекладу тексту з італійської перед нами постало питання, чи варто адаптувати текст для українського читача, спрощуючи та пояснюючи незнайомі поняття, визначення та події, адже така адаптація вимагала б окремого об’ємного дослідження. Тож ця розвідка пропонується в максимально оригінальному вигляді. Вона є можливістю для українського читача зазирнути в інше середовище і зрозуміти, що гендер – це щось значно більше, ніж видається на перший погляд. Тут йдеться не лише про рівність чоловіка та жінки у суспільному житті, але й про спробу знецінення їхньої ролі та значення в Божому задумі.

Я щиро дякую доктору морального богослів’я пані Марії Яремі за рецензування цього перекладу, бо саме з її допомогою наші роздуми про гендер знайдуть шлях до широкого кола читачів. А це так важливо сьогодні!

Католицька Церква вважає Таїнство Подружжя одним із семи святих Таїнств, що має глибоке духовне значення. Це Таїнство символізує союз між Христом і Церквою, а також відображає любов і вірність, що повинні існувати між подружжям. Основні аспекти погляду Церкви на таїнство подружжя включають:

1. Союз між чоловіком і жінкою: Подружжя розглядається як союз між чоловіком і жінкою, який є взаємним, довічним і відкритим до життя.
2. Божественне покликання: Церква вважає, що подружжя є покликанням від Бога, і що подружні обіцянки повинні бути дотримані з любовʼю та вірністю.
3. Відкритість до дітей: Подружжя повинно бути відкритим до прийняття дітей і виховання їх у вірі.
4. Святість та недоторканість: Подружжя є святим союзом, і через це Церква не дає розлучень. Водночас Церква визнає, що деякі подружжя могли бути від самого початку укладеними з вагомими перешкодами, а отже визнати їх недійсними.
5. Літургійний вимір: Таїнство Подружжя звершується під час Богослужіння, де пари обмінюються обітницями та отримують Боже благословення.

Отже, з релігійного погляду Таїнство Подружжя є важливим аспектом життя віруючих, що має як духовний, так і соціальний вимір.

До 2-гої пол. XX ст. материнство як феномен могло бути фрагментованим виключно по лінії розділу біологічного та соціального материнства (одна жінка могла доводитись дитині біологічною матір’ю, інша – соціальною). З винайденням практики сурогатного або замінного материнства явище материнства зазнало фрагментації вже на самому біологічному рівні (одна жінка може бути для дитини генетичною матір’ю, інша – гестаційною, тобто тією, яка виношує). Гестаційна матір не передає дитині генетичного спадку, але ж біологічний вимір зовсім не зводиться до генів. Оскільки виношування впливає на характеристики організму дитини та на її розвиток, то зовсім не можна вважати гестаційну матір такою собі «тимчасовою» матір’ю у відношенні до дитини. Дитя назавжди в своєму організмі нестиме «слід» гестаційної матері. Таким чином гестаційна матір є біологічною спів-матір’ю поряд з генетичною.

Біоетичні теми все більше набувають популярності останні декілька десятків років, особливо якщо з їхньою проблематикою пов’язана законодавча база певної країни. В Україні цей напрямок дискусій та наукових досліджень досить молодий у порівнянні з іншими європейськими країнами. Втім, питання врегулювання законодавчих норм відповідно до викликів евтаназії, аборту, штучного запліднення, зміни статі тощо з кожним роком набуває своєї актуальності. Проблема полягає в тому, що подекуди ні суспільство, ні навіть люди, відповідальні за зміни в законодавстві, не достатньо глибоко ознайомлені з наслідками та підводними течіями, що мають в собі ті чи інші біоетичні теми.

У попередньому інтерв’ю с. Йосафата (Дробик) ЗСМ, доктор морального богослов’я, детально розповіла про евтаназію та завуальовані наслідки, які несе в собі так звана «лагідна смерть». У цій розмові нашою метою було показати протидію евтаназії та єдиний вихід із ситуації, коли хвороба невиліковна, та життя хворої людини є найбільшою цінністю, а не тягарем і мовчазним докором для рідних.

Жодна війна в історії людства не минала без здійснення такої жорстокості, яку сьогодні, в ХХІ столітті, ми називаємо злочинними порушеннями гуманітарного права та законів і звичаїв війни. За визначенням Римського статуту до них належать: геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини. Не є винятком в цьому переліку і сексуальне насильство під час війни, яке за своїм складом може відноситись до кожної із згаданих категорій. Найзагальніше окреслення цього злочину визначає його як зґвалтування або інші форми сексуального насильства вчинені військовими під час збройного конфлікту стосовно ворогів, чи своїх співвітчизників. До ХІХ століття зґвалтування сприймалось як форма компенсації за участь у війні для вояків перемагаючої сторони. Перші спроби уникнення, попередження та засудження сексуального насильства як форми звичаїв та законів війни здійснювались ще в епоху пізнього Середньовіччя за сприянням Католицької Церкви. Прикладом таких спроб можна згадати релігійний рух в Католицькій Церкві «Мир та перемир’я Боже» (лат. Pax et treuga Dei), що мав на меті зменшити кількість насильства під час воєн. Наступним прикладом таких спроб можна вважати формування образу благородного воїна-лицаря – захисника слабких та невинних. Першу чітку законодавчу заборону зґвалтування під час війни можна знайти в Кодексі Лібера (1863р.) – підписаної Авраамом Лінкольном інструкції про спосіб поведінки солдат у воєнний час. Згодом заборона зґвалтування з’являється у Женевських та Гаазьких Конвенціях. На Нюрнберзькому та Токійському військових трибуналах після ІІ Світової війни його було названо злочином проти людяності. Зрештою на всіх наступних післявоєнних судових процесах зґвалтування та сексуальне насильство визнавалось воєнним злочином та злочином проти людяності. І на кінець, в результаті провадження Міжнародного кримінального трибуналу після громадянської війни в Руанді, що тривав з 1995 по 2016 рік, зґвалтування та інші форми сексуального насильства були визнані елементами геноциду.

Йому на вигляд років сім. Він покірно сидить на останньому ряді автобуса. Його стан видає лише тихе похлипування під час прийому їжі та пиття. Він незворушний навіть тоді, коли всі покидають автобус і йдуть на перевірку документів.  Незважаючи те, для більшості пасажирів він непомітний. Він призвичаївся. На таких як він не завжди звертають увагу. Це безмовне страждання відоме далеко не всім. Ми звикли до того, що діти у сім мають бути бешкетниками й докучати усім. Ми б хотіли не чути й не бачити ридань матерів та батьків над своїми невиліковно хворими дітьми. То занадто болить… Попри біль і втому у дитячих очах жевріє надія, що десь там буде краще і легше. Батьки теж з нетерпінням чекають на це. Вони знають, що там за кордоном для них зміниться все…

«Страждання перестають бути такими в той момент, коли вони набувають значення», – писав Віктор Франкл. Якщо не знати біографію автора цих слів, то можна подумати, що цитовані рядки – це в кращому випадку неправда, а в гіршому маніпуляція. Однак Віктор Франкл – не та людина, яка не має права говорити про страждання, і то говорити незвичні речі. В’язень нацистських концтаборів, родину якого було вбито, він пересвідчився у тому, в що пропонує повірити нам: страждання, в яких ми знаходимо сенс, перестають бути стражданнями. Віктор Франкл не єдиний, хто стикнувся в житті з небуденними стражданнями. Сьогодні подібних страждань дізнають багато українців, а також представники інших народів, які перебувають у стані війни чи під тиранією. Однак не всі вміють вслід за відомим віденським психіатром Франклом зменшити ваготу своїх страждань у знайденні їхнього сенсу. В Україні сьогодні ми жахаємося стражданнями жертв війни, зокрема серед цивільного населення. І справді важко буває відразу знайти сенс цих страждань, однак його слід знову і знову шукати, щоб полегшити саме страждання, а зрештою, щоб бути у правді.

Істинно кажу вам: усе, що ви
зробили одному з моїх братів
найменших – ви мені зробили
Мт. 25, 40

У Конституції України задекларовано, що «людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека» (ст. 3) є найвищою соціальною цінністю. Проте чи є так це насправді, і чи дійсно це стосується всіх і кожного? На прикладі однієї біомедичної маніпуляції постараємось проаналізувати це твердження та його підтвердити, або ж спростувати. Йтиметься про «фетальну терапію», її медично-правові передумови та морально-етичну оцінку з перспективи персоналістичної біоетики.

В далекому 2004 році українське суспільство сколихнуло журналістське розслідування під назвою «Закрита зона: і мертвих, і живих і ненароджених», в якому йшлося про новітню біотехнологію використання «людського матеріалу» ембріонального походження як для лікування важких невиліковних недуг, так і для процедур омолодження організму. Дещо згодом, в 2005 році, вперше в Україні була порушена кримінальна справа за статтею 143 ККУ «Порушення встановленого законом порядку трансплантації анатомічних матеріалів людини», що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі до 5 років. В ході справи було виявлено, що використані біопрепарати були приготовлені на основі матеріалу, вилученого ще з живого ембріона [1].

Чи доводилось Вам спостерігати за циферблатом лічильника, що відраховує об’єм спожитої електроенергії, коли одночасно ввімкненні кілька електроприладів? А може ви коли-небудь вдивлялися у секундомір і думали про те, як стрімко «втікає» час? А тепер спробуйте уявити собі, що подібним чином можна візуалізувати статистичні дані, котрі стосуються «згасання життя» дітей у лоні їхніх матерів. Цифри змінюють одна одну, сума чисел стає все значнішою, а за ними стоять мільйони невинних жертв. За підрахунками американських науковців щорічно у світі здійснюють більше ніж 73 мільйони абортів [1, с.1157]. 

Якщо ще донедавна жінки соромились говорити про те, що вони зробили аборт, то зараз такого «табу» більше не існує. «Я одна з чотирьох» – саме під таким гаслом проводили флешмоб у соцмережах представниці жіночої статті, що є прихильницями абортів. Згідно з даними, оприлюдненими в 2017 р. працівниками Інституту Гуттмахера, майже кожна четверта американка до 45 річного віку матиме досвід здійснення аборту [4, 1907]. Бурхливу дискусію в американському соціумі викликали закони, прийняті сенатами деяких штатів США, котрі були покликані суттєво обмежити доступ до легальних абортів. В більшості випадків ці закони так і не вступили в силу через їхнє оскарження у судах. Та 1 вересня цього року Верховний суд США залишив чинним Техаський закон, котрий забороняє вбивство дитини в лоні матері після 6 тижня вагітності [9]. Насправді це рішення суду є досить революційним. Воно «відкриває шлях» іншим штатам США до введення в дію консервативніших законів щодо аборту. Одним із таких нормативно-правових актів, котрі можуть бути розблокованими, є закон штату Алабама. Відповідно до нього аборт є забороненим не залежно від терміну плоду, а лікарі, які зважаться на вбивство дитини в лоні матері можуть понести відповідальність у вигляді позбавлення волі терміном від 10 до 99 років. Цікаво, що жінка, котра вдасться до нелегального аборту не нестиме кримінальної відповідальності [11]. Чому ж сенатори штату Алабама у своєму пролайфівському законі так «несправедливо» вирішили повестися з лікарями? Чому «замовники абортів» не несуть жодної відповідальності, а лише медики, котрі просто виконують свою роботу? І справді на перший погляд закон штату Алабама виглядає дискримінаційним. Однак чи це відповідає дійсності? А можливо жорсткі обмеження, в даному випадку, є формою турботи про медичних працівників?

У кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні» в одному з фрагментів вдало розкривається «ахіллесова п’ята» українського народу. За мотивами кіноповісті цю слабину нашого народу виявляє німецький офіцер у розмові з сином, кажучи таке:

«Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель».

Ці слова Довженка передають не лише основні принципи успішного державобудування (вміння прощати незгоди, знання історії, дотримування вічних істин), але й основні принципи функціонування дрібніших суспільних одиниць. Незнання чи відкидання вічних істин не змінює самі істини (вони існують незалежно від нас), але змінює суспільство, роблячи його слабким, розділеним, приреченим на раніше чи пізніше вимирання.