Як давно Ви ходили за покупками в магазин чи на ринок? Що сьогодні можна придбати за п’ятсот гривень? А рік тому за цю ж суму? Чи пам’ятаємо часи, коли п’ятьмастами гривень оцінювалася заробітна плата робітника за цілий місяць?! Так, в Україні відбулася девальвація гривні. Та чи тільки гроші знецінюються? Коли ми тримаємо в своїх руках банкноту номіналом п’ятсот гривень, що можемо сказати про особу, котра на ній зображена? Чи не знецінюємо ми її внесок у розбудову України (як це стається з грошима)?
|
До хреста прибити себе зволив єси – прибий до заповідей Твоїх моє серце.
Молитва з Акафісту до Чесного і Животворящого Хреста
Любов, щоб бути справжньою, повинна коштувати – вона повинна завдавати болю – вона повинна позбавити нас себе.
Мати Тереза
Війна – це сукупність таких особливо трагічних подій і обставин, коли усвідомлення цінності життя стає, мабуть, найбільш ясним, зрозумілим, зваженим і обґрунтованим. Це усвідомлення стосується усіх без винятку вимірів війни, як боротьби між життям і смертю, добра зі злом, світла з темрявою, правди з брехнею. Про узгодження фундаментальної цінності життя під час війни із заповіддю «Не вбиватимеш» (Вих. 20, 13) стосовно ворогів детально було представлено у статті Марії Яреми «Цінність життя vs вбивство ворогів!»[1], ми ж спробуємо розглянути питання цінності життя з іншої перспективи.
Макух Василь – воїн УПА, в’язень Сибірських концтаборів, на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колонізації України, примусової русифікації та військової агресії СРСР в Чехословаччині вчинив акт самоспалення на Хрещатику 5 листопада 1986 року. Акти самоспалення на знак протесту проти радянського придушення «Празької весни» відбулись в Польщі (Ришард Сівець), в самій Чехословаччині (Ян Палах, Ян Заїц, Євжен Плочек), в Угорщині (Шандор Бауер). Як знак протесту проти тоталітарної радянської політики, комуністичної ідеології, терору і поневолення своїх народів, насильної русифікації акти самоспалення вчинили 14 травня 1972 року – литовський націоналіст, католик Ромас Каланта; 21 січня 1978 року – український дисидент, політв’язень, Герой України (посмертно) Олекса Гірник; 28 червня 1978 року – кримськотатарський громадський активіст Муса Мамут; 21 вересня 1980 року – поляк Ян Бадиляк. На жаль такі публічні акції протесту мають місце і в новітній історії після розпаду Радянського союзу: 28 грудня 1998 року – український гірник Олександр Михалевич під час тривалого пікету з вимогою виплат заборгованостей для працівників, а 22 січня 1999 року гірник Анатолій Конорєв – з вимогою погашення зарплатної заборгованості вчинили акт самоспалення; 11 жовтня 2020 року – ветеран АТО Микола Микитенко на Майдані Незалежності в Києві вчинив акт самоспалення як акт незгоди з діями чинної влади, а саме розведенням військ на лінії розмежування та повзучою окупацією Росії. Є багато подібних вчинків і в інших країнах – в Російській Федерації (удмурт Альберт Разін, Ірина Славіна), в Польщі (Пйотр Щенсний), в Тунісі вчинок Мухаммеда Буазізі став поштовхом до всенародних акцій протесту, відставки їх президента та спонукав протести по інших арабських країнах – події так званої «Арабської весни».
|
Чому свободолюбивість така страшна для тиранів та деспотів? Чому ті люди, які свобідні, страшні навіть у тюрмах і навіть після смерті? Чому, наприклад, Василь Стус страшний для сьогоднішньої т.зв. ДНР [1]? Відповіді на ці питання містяться у самому понятті «свобода». Велика частина людей переконана, що свобода еквівалентна праву вибору, згідно з простою формулою: «Якщо я можу вибирати, що робити, значить, я свобідний». Якщо б справді свобода дорівнювала праву вибирати, то свобідними слід було б уважати всіх людей, які не ув’язнені, не перебувають під якимось особливим режимом та вийшли з дитячого віку, коли контрольовані дорослими. Але хіба таку «свободу» можна прирівняти до свободи Василя Стуса чи йому подібних? Хіба така «свобода» людей може бути страшною для тиранів і деспотів, а тим паче лякати когось після смерті її носіїв? Ні.
|
Часто поняття «закон» викликає у нас негативні асоціації, а якщо сказати «моральний закон», то справа ще гірша. Моральний закон ми схильні ототожнювати з надмірним нормуванням приватної сфери життя, моралізаторством, чорно-білим прискіпуванням до деталей. У такому світлі виглядає, що краще, аби ніякого морального закону не існувало. Але чи це так і чи можливо, щоб його не існувало у світі людей? Ні! Насправді моральний закон не є зовнішнім для людини, тобто не є накинутим їй зверху, а є вкладеним в саму природу людини. Тож у випадку людини неіснування морального закону тотожне неіснуванню самої людини. Іншими словами, християни, віруючи в Бога-Творця, визнають, що Бог сотворив людину моральною, вклав в її природу закон добра, тож моральні норми, які вказують на добро, не можуть трактуватися як моралізаторство чи обмеження свободи волі. «Слід сприймати закон як вираження Божої мудрості: підкоряючись законові, свобода підкоряється правді про сотворення», – навчає св. папа Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 41).
|
Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».
Замість заспіву
З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...
Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».
Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…
|
|