Основний орієнтир для будь-якого застосування науки і тех­ніки – повага до людей, яку повинна супроводжувати належна повага до інших живих створінь. Маючи намір якось змінити їх, «необхідно зважати на природу кожної істоти, а також на її взаємозв’язок з упорядкованою системою». Так, величезні можливо­сті біологічних досліджень призводять до неабиякого занепокоєння адже «ми ще не можемо оцінити розміри шкоди, завданої природі внаслідок безсистемних генетичних маніпуляцій і необачного ви­рощування нових форм рослинного і тваринного життя, не кажучи вже про неприпустимі експерименти з прямим втручанням у про­цес зародження людського життя». Справді, «тепер вже ясно, що застосування деяких винаходів у промисловості і сільському гос­подарстві спричинило шкідливі довготривалі наслідки. Мусимо усвідомити, що не можна втручатися в одну зі сфер екосистеми, без врахування наслідків такого втручання для інших сфер і доб­робуту майбутніх поколінь».

Екологічну тематику найкраще зрозуміємо тільки у трикутнику понять Творець-творіння-людина. Саме так, попри творіння і людину, думка про Творця ставить всі акценти на місце. Хтось може сказати, що це «завужений» підхід. Але, коли досліджуємо християнський погляд на природу і екологію, окремо доказувати, для чого в екологічну проблематику вводимо «категорію» Творця, напевно, недоречно, оскільки тут йдеться про світогляд людини, для якої ця категорія була і залишається надзвичайно важливою. Зрештою, коротке пояснення все ж необхідне.

У класичному античному трактуванні чотири першопричини світу – форма, матерія, деміург, вмістилище – вічні. Деміург чи філософський бог лише розпоряджається трьома іншими началами. Хоч у філософській системі неоплатонізму, який виник близько першої половини ІІІ ст., саме тоді, коли християнська проповідь почала проникати в елітарні кола греко-римського суспільства, чотири вічні першопричини світу втратили свою буттєву взаємозалежність.

Першу причину, яку Плотін назвав «єдине», він інтерпретував як щось позасвідоме, безначальне, вічне, позачасове і позапросторове; воно незмінне, найдосконаліше, найкраще і найпрекрасніше. З нього випливає розумне начало, світова душа і матеріальний світ у вертикалі еманацій від найкращого до найгіршого. Оскільки «єдине» має найвищий статус, його можна назвати Творцем світу. Щоб підсилити різницю між цим духовним началом і матеріальним світом, Плотін говорив про духовне начало як таке, що не має початку, а все решта – це світ сотворений, тобто такий, що має початок.

Послання папи Венедикта XVI з нагоди Всесвітнього дня миру 1 січня 2010 року

... Для 43-го Всесвітнього дня миру я вибрав девіз: Хочеш плекати мир – оберігай створіння. Вшанування створіння має дуже важливе значення тому, що «створіння – це початок та основа всіх Божих діл», і його захист сьогодні дуже важливий для мирного співжиття людства. Жорстокість людини щодо інших людей спричиняє численні небезпеки, які загрожують миру і автентичному цілісному розвитку людини, як наприклад: війни, міжнародні та регіональні конфлікти, терористичні акти та порушення людських прав. Не менше занепокоєння від небезпек, які виникають як наслідок недбалого, а то й злочинного ставлення до Землі та скарбів природи, дарованих нам Богом. Тому людство мaє неодмінно «оновити і зміцнити союз між людиною та природою, який повинен бути відображенням творчої любові Бога, від якого ми походимо і до якого прямуємо».

Питання розвитку в цей час тісно пов’язане з обов’язками, що випливають із зв’язку людини з довкіллям. Бог дарував його всім. Ставлення до довкілля – частина нашої відповідальності щодо бідних верств населення, майбутніх поколінь і всього людства. Якщо трактувати природу і, насамперед, людину як плід випадку або еволюційного детермінізму, то так зменшується усвідомлення відповідальності в нашому сумлінні. Натомість, вірний вбачає у природі чудесний твір Бога Творця, який людина сміє відповідально використовувати, щоб з пошануванням внутрішньої гармонії створіння, задовольнити свої оправдані матеріальні та духовні потреби. Якщо ж таке бачення зникає, то це веде, зрештою, до того, що людина починає вважати природу табу, або навпаки – предметом для експлуатації. Обидві ці позиції не відповідають християнському розумінню природи, яка є плодом Божого творіння.

Пошанування створіння основане на повазі життя і гідності людини. Якщо ми визнаємо, що Бог створив світ, то тим же усвідомлюємо також відповідний об’єктивний моральний порядок із очевидним етичним кодексом щодо навколишнього середовища. У цьому сенсі особливим завданням християн, як і всіх інших вірних, є зробити внесок для поширення моральних цінностей і пробудження в людях екологічної свідомості, що є нічим іншим як відповідальністю щодо себе самого, інших людей та створіння. З нашого боку необхідні покаяння і нова спроба побачити самих себе, інших і світ, який довкола нас з перспективи Божого плану створіння. Проблема не є суто економічної і технологічної, але також моральної і духовної природи. Розв’язка в економічній та технонологічній площині можлива тільки за радикальної внутрішньої переміни, що зможе призвести до зміни стилю нашого життя і нестерпної системи споживання та виробництва. Правдиве оновлення у Христі – це запорука для зміни нашого способу думання та поведінки.

Екологічне навернення

Нас у сім’ї було троє братів, з яких я – наймолодший. Попри певну різницю у віці (5 років з Олегом та 9 з Володею), мали певні спільні інтереси, зокрема любов до живого. Пригадую, як ми хотіли завести рибок, але батьки були категорично проти. Тоді Олег приніс додому маленьких рибок у літровій банці, яку майже тиждень ховав за шторами, щоби батьки не бачили. Згодом великий акваріум у центрі кімнати став справжньою окрасою нашої оселі. Догляд за цими живими істотами був одним із найперших моїх обов’язків і неабияк вплинув на формування в мені почуття відповідальності перед кимсь, чиє життя вручене у мої руки.
Оскільки ріс я в пересічній українській родині, а батьки були вихідцями із села, то я мав чудову нагоду проводити багато часу серед мальовничої природи: на городі, на пасовиську, в горах, на ріці, де з братами міг проводити цілі дні, одержуючи масу задоволення, і далеко не від кількості впійманої риби. Так мило природа зачарувала нас, і запитання «Чому?» видавалось тут не таким вже й важливим.

Легендарний для України 2001 р., коли поблагословити та об’єднати нашу націю приїжджав папа Йоан Павло ІІ, по-різному намагаються увіковічнити в пам’яті очевидців та нащадків. У Львові, на площі звідки промовляв Папа, поставили пам’ятник. Зведена у монументальній формі рука Понтифіка завжди дарує перехожим жест благословення. Однак постать із каменю не змогла б істотно відтворити дух Папи, його живої енергії, яка переповнювала надією. Саме тому того ж року у спільноти церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, зародилася ідея: посадити парк і назвати його іменем Святішого Отця. Яким буде єдиний в Україні парк імені Папи, і коли люди зможуть його побачити, ми запитали у настоятеля храму о. Ореста Фредини.

Оберігати природу можна тільки тоді, коли любиш її. А щоб любити, треба вивчати, спостерігати, аналізувати. Цьому треба присвятити все життя, не жаліючи ні часу, ні сил. Винагородою буде справжнє духовне збагачення, неповторна насолода від споглядання земних красот.

Навчитися любити не так вже й важко. Спочатку треба навчитися милуватися тим, що довкола нас настільки, щоб відчути себе частинкою всього творіння. Як цього досягти? Не інакше, як ставши уважними до навколишнього середовища: навчитися слухати, щоб чути і дивитися, щоб бачити. Вийдіть в природу – у ліс чи на галявину. Прислухайтесь і ви почуєте справжній оркестр звуків, диригентом якого є Творець всього. Спів пташок і шелест листя, скрип дерев та цвірчання коників, – то вирує невидиме, на перший погляд, життя лісу. Кожна тваринка, найменша комашка невтомно трудиться на користь матінки-природи, беручи участь у великій гармонії буття. У цьому безмежному храмі краси та музики, який не може зрівнятися ні з яким рукотворним шедевром, переосмислюємо людські цінності, людина переображується до первозданного образу, коли вона перебувала в злагоді з довкіллям, була не завойовником, а співтворінням, яке поєднується з усім живим любов’ю. Жодна музика не може бути такою проникливою, як звучання природи. Жодне найвишуканіше житло не зрівняємо з недоторканою красою дикої природи…

Часто, їдучи автом, зауважую, як дороги обабіч горять та димлять. Що робиться? А! Це ж спалюють минулорічну траву, щоб нова могла вирости. У садах на приватних ділянках із потеплінням люди прибирають старе листя, обрізають сухі гілки і проріджують дерева, щоб отримати кращий врожай. Надіюсь, що також відбудеться акція «Чиста природа» або щось подібне, де ми візьмемо мішки для сміття і позбираємо «наслідки цивілізації», які залишились після святкувань та дружніх розмов у лісі чи на узбіччі.

Ми живемо в часі швидких змін, які заторкують різні сфери життя людини. Кожний старається не відставати. І в цій гонитві людина втрачає внутрішній спокій, рівновагу Духа. І це впливає на душевний стан людини: різні переживання, незадоволення, роздратування. Тривале перебування в такому стані може привести навіть до психологічних зривів та захворювань. Як запобігти цьому, як у цьому вирі сучасного життя не втратити голову та зберегти душевну рівновагу? Дехто шукає порятунок у психолога, інші в різних медитаціях, але ці заходи не дають тривкого результату. При цьому забуваючи про давню християнську традицію духовного життя, яка вносить гармонію в душу людини через дію Божої благодаті.

Є різні християнські духовні школи. Одна з них – ісихазм (з грец. – спокій, душевний мир, безмовність). Відомим представником цієї школи є св. Григорій Палама (1296–1359) архиєпископ Тессалонік. Опирається ісихазм на давній монашій традиції безперервної молитви. Саме через молитву, якою звертаємось до Господа, Божа благодать звільняє серце людини від злих думок, бажань чи пристрастей. І одночасно стає немовби оборонною стіною, яка не допускає до душі злі помисли, неспокій чи страх. Духовні отці називають таку молитву – молитвою серця, яка є даром Божим, але також і нагородою за великі старання та зусилля, щоб осягнути цю молитву. Св. Григорій, говорячи про безперервну молитву, вказує, що допомагає її осягнути. Перша вимога – усамітнення.