В другій главі Діянь Апостолів читаємо про Зіслання Святого Духа на апостолів, яке відбувається в день юдейського свята П’ятидесятниці (Ді 2,1-13). Далі йдеться про те, як Петро виголошує свою першу проповідь (Ді 2,14-41), пояснюючи присутнім зміст того, що відбулося та цитуючи Старозавітні тексти. На завершення другої глави маємо розповідь про першу християнську спільноту (Ді 2,42-47), яка назавжди залишиться прикладом досконалої спільноти, яка побудована на принципах євхаристійної єдності, любові, спільності благ і постійно перебуває в апостольській науці.

Оскільки ключовою подією цієї глави є Зіслання Святого Духа, то для початку зазначимо кілька її особливостей, а згодом перейдемо до детальнішого розгляду 2 глави книги Діянь, звертаючи більше уваги на Старозавітні тексти та ідеї, які Лука, автор Діянь, так майстерно вкомпоновує у цю розповідь.

Образ та богослов'я

Празник Різдва Христового – це святкування поєднання божественного і людського, початку нового сотворіння і повернення втраченого раю для заблуканих овець, як говорять Отці Церкви.

Бог, непізнаваний, незбагненний, завжди сущий, стає людиною, зачинається в лоні земної жінки і народжується в темряві печери, щоб принести людині спасіння (пор. Ів. 3,16; Фил. 2,7). Бог «применшує себе самого» з невимовної любові до власного сотворіння. Народження в тілі – це безцінний дарунок Бога людині (пор. Еф. 2, 8-9),  це свого роду відповідь Бога на запитання до людини: «Де Ти?», яке звучало впродовж історії, на яке людина не відповідала. Це парадокс Воплочення і кенозис Воплоченого Слова:  «Як людина прийшла би до Бога, якби Бог не прийшов до людини? Як людина звільнилася би від смертного народження, якби не відродилась у Богові новим, чудесним і несподіваним народженням, даним на знак спасіння від Діви через віру?» (І. Ліонський, Проти єресей, IV, 33,4) [1] Яким чином ця містерія відновлення людини у Христі, незбагненна для людського розуму, ці «відвідини Слова», як говорить Максим Ісповідник, представлені в іконографії?

Преображення Господнє у християнстві називають другим Богоявленням, тобто часом, коли Бог явно, але водночас невидимо з’являється перед людьми у Новому Завіті. Перший раз – під час хрещення Ісуса Христа у Йордані – усі присутні побачили світло і почули Божий голос: «Це Син мій улюблений…». Другий раз – на горі Тавор – Христос, преобразившись перед вибраними учнями, явив Божу славу і вів бесіду зі своїми «предтечами» – Мойсеєм та пророком Іллею, тоді присутні знову почули той самий «голос з неба». А третій раз Господь об’явив себе через зісланого Святого Духа Святого-Утішителя, який остаточно преобразив віру апостолів і християн загалом. Зрештою, усі три події Богоявлення певним чином змінювали свідомість присутніх. Тобто за преображенням Господнім неодмінно мусило йти преображення конкретної людини. Об’явлення не може існувати саме в собі, як трюк чи фокус, воно покликане цілковито звершитися тоді, коли ввіллється в ємність, яка досі залишалася порожньою в душі людини.

Введення Марії у храм, або Представлення, можна назвати богородичним святом-предтечею. Це стається до Благовіщення, з якого починається Новий Завіт; це так нагадує Стрітення, де Старий і Новий Завіти об’єдналися; це вводить в очікування Різдва, що увінчує Воплочення. Введення не описане в чотирьох Євангеліях, його святкування не було головним, а лиш «малим богородичним». Центральні образи в іконі празника – батьки Анна і Йоаким, пророк Захарія, діви зі свічками та сама Марія. Як сьогодні можуть до нас промовити вчинок Анни і Йоакима, посвята Марії? Поговоримо про це з іконою.

В Юліанському календарі 21 листопада – свято Собору архистратига Михаїла та всіх небесних чинів і сил. Вперше про ангелів ми дізнаємося зі Книг Ісаї та Єзекиїла, де описані образи серафимів і херувимів, які перебувають найближче до Господа, та сили в образах ангела, лева, теля й орла з великою кількістю крил, стоп, очей, облич, що явилися Єзекиїлові. У Старому Завіті також читаємо про перше об’явлення людині Трійці у вигляді трьох ангелів, які завітали до дому Авраама і Сари. Та й Новий Завіт головно починається із благовісті, носієм якої, знову ж таки, є архангел Гавриїл.

Щодо природи та походження небесних сил, то богослови ставляться до цих питань досить обережно. Можна подискутувати про свободу вибору ангелів та їхню досконалість: про вищість чи НЕвищість від людини. Можна ще згадати про відхід і падіння ангелів, про ангелів-охоронців та людські забобони, стереотипи й спекуляції довкола них. Однак ми не робитимемо цього! Нехай дискусії і суперечки точаться серед експертів-богословів. Мені ж цікаво, як і вам, сподіваюся, трішки доторкнутися до ангельського. Просто хочу відпочити серед ангелів у цьому тексті.

Днесь, благовірні люди, світло празнуємо, отінювані твоїм, Богомати, пришестям, і, спозираючи на твій пречистий образ, покірно мовимо: Покрий нас чесним твоїм покровом і ізбав нас від усякого зла, молячи Сина твого, Христа Бога нашого, спасти душі наші.

Тропар

Діва днесь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу. Ангели з архиєреями поклоняються, апостоли з пророками ликують, бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.

Кондак

Про літургійно-богословський та історичний аспекти свята Покрови Пресвятої Богородиці спілкуємося з викладачами Українського католицького університету.

Свято П’ятидесятниці або Зіслання Святого Духа, завершуючи пасхальний період, вважається днем народження Церкви, завершенням діла спасіння Христа  через зіслання Святого Духа на апостолів, які мали закласти підвалини для нового людства, нової спільноти вірних (Церкви), тим самим повертаючись до первісної єдності з Богом. Це празник, який наголошує на особливій ролі Святого Духа у створенні нового вибраного люду та нового закону в межах Церкви як спільноти, це кульмінація об’явлення Пресвятої Трійці. Найповніше суть цієї події розкривають нам літургійні тексти, що мають дуже радісний характер.

Згадка про події, які Церква святкує на 50-й день після Пасхи описує нам книга Діянь апостолів 2, 1-13. [1] Попри те, що в цей день згадується новозавітна подія, однак цей празник своїм корінням сягає ще старозавітної традиції, а саме свята Седмиць (Вих. 23, 14-17; Втор. 16, 9-12; Лев. 23, 15-21; Чис. 28,26-31 або свято врожаю), як свята жертвування Богові первоплодів, а згодом, як день надання закону на горі Синай через Мойсея, як своєрідне укладення союзу між Богом та вибраним народом (Вих. 19).

В основі літургійного року стоїть празник Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Натомість, розпочинають і завершують цикл найбільших дванадцяти християнських празників не Господські, а Богородичні свята – Її Різдво та Успення. Народження Непорочної Діви Марії є початком сповнення ключового біблійного пророцтва, про зміст та радість якого нам сьогодні розкажуть викладачі кафедри богослов’я Українського католицького університету.

Празник Успення Пресвятої Діви Марії – це не лише привід для роздумів про таїнство смерті Богородиці, а й велика нагода пригадати ким є Богоматір в очах Господа і для кожного християнина. Як часто в подячних піснях Акафісту до Богородиці чуємо: «Радуйся, започаткування чудес Христових», «Радуйся, бо через Тебе пекло опустіло», «Радуйся, ключе, що райські двері відмикає». А у стихирах Молебню до Пресвятої Богоматері всі парафіяни разом із церковним хором суголосно найменують Непереможну Владичицю «скитальців потіхою», «горою, тінню сповитою». Як спричинилася Пречиста Діва Марія до того, щоби бути уславленою такими словами?

Про літургійно-богословський та іконографічний виміри Успення спілкуємося з викладачами Українського католицького університету.

Воно холодне, але, коли торкається людини, їй стає радісно та легко. Інколи можна побачити на устах усопших ледь помітну, але промовисту, усмішку, яка невидимим світлом випромінює радість. Радість чого: смерті та забуття?! Напевно, ні. Усміхнений усопший радше досвідчує нам іншу грань радості – ту, яку спізнали від доторку нетварного світла на Таворі апостоли Іван, Яків і Петро: «Господи, добре нам тут бути», – бо Царство Небесне на мить прийшло на землю й торкнулося їхнього лику та душ. Тоді, на горі, темрява невідання стала світлішою від природного світла, а зрозумілі нашому розуму й осягнені людською логікою земні закони існування – темнішими від темряви ночі. А потім… а потім світло божественної енергії знову померкло для нашого зору, а природне світло світу стало нашими очима – чи ні?