«Хваліте Господа з землі, кити і всі морські
безодні!.. Звір дикий і скот усілякий, гад і птах
крилатий» (Пс. 148, 7, 10)

Упродовж всієї історії людства тварини завжди були об’єктом особливої уваги. Їх участь у різних сферах життя людини обумовлювались не лише набором побутових потреб, але й приналежним культурі і часу загальноприйнятим типом взаємин з «братами меншими». Люди, рівно ж як і соціальні, правові та релігійні норми, виражали по відношенню до цих істот прояви одночасно як піклування, так і суперництва: корисні в праці та господарюванні, необхідні для харчування та виробництва одягу, для забезпечення емоційно-чуттєвих потреб людини, приносились в жертву та ставали об’єктами релігійного культу, незамінні в процесі клінічних досліджень та біомедичних втручань. Тварини завжди сприймались як етичні чи релігійні суб’єкти, однак суперництво зі сторони людини часто призводило до деспотизму по відношенню до них та трактування їх як нерозумних, суто інстинктивних істот, нездатних страждати, відчувати та насолоджуватись прекрасним.

Час до часу можна почути сенсаційні повідомлення про те, що у світі живуть люди-клони. Така інформація однак зовсім не підтверджена. Клонування людини – одне з таких біоетичних питань, на яке сучасний світ доволі просто відповідає, не поринаючи у довгі дискусії, на відміну від багатьох інших моральних питань. Навіть у контексті стрімкої лібералізації суспільної моралі ідея клонування людини залишається неприйнятною. Ні загальна свідомість людей, ні цивільне законодавство розвинених країн не допускають можливості клонування людини. Християнська мораль, звісно, також противиться цій практиці. Які ж причини такого фактично суцільного неприйняття клонування?

Чи доводилось Вам чути нарікання через те, що хтось не одягає маску у громадських місцях? А може Ви навпаки знаєте осіб, які свідомо не бажають виконувати будь-які протиепідеміологічні заходи? До якої з цих позицій схиляєтесь Ви? Як жити у громаді, коли її представники мають цілковито полярні точки зору стосовно однієї й тієї ж проблеми, і ніяк не можуть дійти до консенсусу? Папа Франциск пропонує нам досить універсальний ключ для того, щоб вирішити цю, та багато інших дилем, в ставленні  до котрих суспільство розділяється, а саме – братерство. Понтифік (вслід за своїм покровителем – св. Франциском із Асижу) запрошує християн і всіх людей доброї волі полюбити ближнього, котрий може знаходитися на віддалі, так, ніби він є поруч (Енцикліка «Fratelli tutti», №1). Обставини, в яких ми зараз живемо, мимоволі змушують нас погодитись, що бажання добра одне одному є запорукою виживання світу, де усі ми є взаємопов’язані. Коли наприкінці 2019 р. з китайського міста Ухань надійшли вістки про новий вірус, я переконана, що більшість населення планети думали, що це захворювання жодним чином їх не стосується. З того часу більше ніж 100 млн. осіб по цілому світі стикнулися із коронавірусом (ця цифра щоденно зростає).

Чи має таку ж душу, як і усі інші діти, дитина, зачата штучно? Чи є гріхом народження такої дитини? Чи можна таку дитину хрестити? Ці та подібні питання можна почути у християнському середовищі.

Щодо методів штучного зачаття або допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) в християнському суспільстві нерідко побутує одна з двох протилежних по суті думок: 1) народження дитини – благо, тому методи штучного зачаття попри свою «штучність» ведуть до доброї мети, а, отже, є оправданими; 2) Церква різко забороняє все, що штучне в дітородженні, тому всі методи штучного зачаття є гріховними. Насправді ні перша, ні друга позиція не відображає морального вчення Церкви у цьому питанні. Так, дійсно, народження дитини є благом, але замало лише благої мети, аби вчинок людини назвати благом. Іншими словами, залишається абсолютно чинним принцип «Мета не оправдовує засобів». З іншого боку, не є правдою те, що християнство відкидає цінність людського технічного і біомедичного прогресу, тому все штучне, що творить людина, вважає морально злим. Правда у тому, що Церква з трепетом і благоговінням ставиться до кожного людського життя на всіх його етапах, а тому радикально протистоїть різним маніпуляціям, пов’язаним з  життям людини. Так-от, чи є ДРТ одним із видів маніпуляції людським життям на його перших етапах, чи є радше терапією неплідності? Чи всі методи штучного зачаття заслуговують на одну і ту ж моральну оцінку?

У сучасності мабуть частіше, ніж в інші епохи люди схильні підмінювати одні поняття іншими або ж вживати евфемізми. У площині моралі це означає спробу підмінити морально добре морально неприйнятним. Перше усувається другим, тобто морально добре стає заміненим морально неприйнятним, яке замасковується під «добро» або бодай «нейтралітет». Прикладом такого маскування є вираз «переривання вагітності», який нерідко зумисне використовують на позначення аборту. Слово «аборт» (від лат. aborior – померти до народження) не звучить так нейтрально як «переривання вагітності». А ще менш нейтрально звучить «вбивство в лоні» – вираз, який настільки вражає слух сучасної людини, що вона не бажає його чути. Але правда залишається одною: зумисне переривання вагітності = аборт = вбивство ненародженої дитини. А й саме слово «дитина» у випадку ненароджених майже не вживається. Ненароджених дітей називають зазвичай більш «нейтральними» словами: «зигота», «ембріон», «плід». Такі слова не викликають тих же емоцій, що «ненароджена дитина» чи «ненароджена людина». Але правда знову ж таки залишається одною: зигота, ембріон, плід людського роду = ненароджена дитина = ненароджена людина.

Доволі часто можна прочитати в церковних документах та різних посібниках з біоетики ідею, що людське життя слід шанувати від зачаття до смерті, бо воно святе і недоторканне. Поняття святості людського життя в юдео-християнському контексті є доволі зрозумілим з огляду на віру у сотворення людини на образ і подобу святого Бога. Онтологічний статус людини як носія образу Божого зумовлює універсальну моральну вимогу – шанувати людське життя відповідно до його статусу. Щодо вимоги шанувати людське життя нема особливих незрозумілостей, але є певна плутанина щодо того, що саме означає ця пошана.

"Идущие на помощь" - так называлась статья, опубликованная в номере за 17 мая. В ней шла речь о деятельности благотворительной организации "Дон Боско", названной в честь Иоанна (Джованни) Боско - католического священника, основателя ордена салезианцев (движение людей, которые трудятся на благо спасения молодежи). В том числе рассказывалось о волонтерах, которые стараются приобщить заключенных к христианским ценностям. Именно эта часть статьи вызвала наиболее активные и разноречивые отклики читателей. Большинство откликнувшихся считают, что такого рода деятельность надо всячески поощрять. Но немало оказалось и таких откликов, смысл которых можно свести к известному изречению, замечательно точно переданному в пастернаковском переводе "Гамлета":
А все-таки на свете нет чудес.
Как волка не корми - он смотрит в лес.

Якось мала нагоду в мережі Інтернету переглядати два рекламні ролики про пренатальну діагностику. Основний посил цих відео полягав у тому, що різні хвороби потрібно чимшвидше діагностувати у пренатальному періоді задля того, щоб можна було «легше» вирішити «проблему», якщо така трапиться. Не говорилося відверто про спосіб «вирішення проблеми», зате лікар-промовець одного з роликів, «випадково» назвавши дитину до народження «дитиною», відразу виправила себе, уточнюючи, що мова йшла про «плід», а не про «дитину». У відео також стверджувалося про нешкідливість діагностики, достовірність інформації, наданої лікарями-спеціалістами про стан здоров’я «плоду», та про потребу людей дбати про здорове потомство.

Нерідко можна побачити на кладовищах віддалені місця поховань, де спочивають самогубці. Також загально знаним є те, що самогубців хоронять без літургійних почестей, а в деяких церковних спільнотах взагалі відмовляються їх літургійно поминати у дев’ятий, сороковий дні та роковини по смерті. Виняток, щоправда, встановлений для тих осіб, які закінчили життя самогубством у стані тої чи іншої психічної недуги, адже у такому разі не може йти мова про достатньо свідомий вибір вбити себе. Чому у християнському середовищі таке ставлення до самогубців? Невже самогубство – справді найбільший гріх і лише самогубців слід супроводжувати в інший світ без звичного Чину християнського похорону?

ФІНАЛІСТ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОНКУРСУ "РЕПОРТЕРИ НАДІЇ В УКРАЇНІ"  2013

Пастор протестантської Церкви добрих змін (Маріуполь, Донецька область) Геннадій Мохненко — особа легендарна. Протягом п’ятнадцяти років він працює з дітьми вулиці. Так з’явився Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим», через яку «пройшли» майже три тисячі місцевих безпритульних. Сам пастор усиновив 31 дитину. (Зараз у його домі — росте чотирнадцятеро. Інші вже одружилися або працюють, живучи самостійно). З «перлин» (хоча я не впевнена, що так можна розрізняти дітей) — чемпіон України з боксу серед підлітків Сергій Кучерук і студент Донецької консерваторії Андрій Дудін, який готує до випуску перший альбом. До речі, про останній знятий фільм «Діамант з підвалу». (Можна подивитися на Youtube).