добротолюбіє

Сонцевидні помисли… Чи чули ви колись про них? Вони живуть у нас від народження, зі сходом сонця і появою першої зірки. Вони тримають нашу душу за руку, коли ми хитаємося над величезною темною прірвою, коли над головою кружляють стерв’ятники. Ще міцніше вони обіймають наше серце, коли ці стерв’ятники народжуються в нашій душі. Сонцевидні помисли – тихі, життєрадісні, сяйні, наповнювальні… Про них дізнався від Святого Духа Ісихій, пресвітер Єрусалимський.

Молодий монах навчався тверезості ума у св. Григорія Богослова. Він вийшов із рідного Єрусалима і поволі попрямував до Константинополя, щоби здобути й осягнути, бодай трішки, заповітне вчення. Ісихій дихав розпеченим повітрям пустель, розглядав у міражах та порожнечах чудне Боже творіння – світ, який учив його смиренності, чистоти, розкривав широкі та всеохопні обійми неймовірної гармонії світоустрою, Всесвіту, в якому немає зайвих, тільки – незамінно потрібні речі…

Й ось уже в 430 р. старенький пресвітер Єрусалимський вкотре виходить проповідувати. Тепер замість людини говорив Святий Дух, тож усе в церкві завмирало. Ісихій славився глибокими та натхненними проповідями. Старець говорив про духовні тверезіння і пильність, про безустанну Ісусову молитву, що годує духовне тіло, про любомудріє й смиренномудріє. Та останнє його слово незмінно було про сонцевидні помисли, які без примусу, а природно і тихо породжують усі попередні чесноти, зцілюють зранене серце та напувають його Животворящим…

Детальніше...  

Народився преподобний Іван Касіян на берегах Дунаю у другій половині ІV ст. Ще молодим подався в паломництво до Палестини, де й почав чернечий шлях. Пізніше прибув до Константинополя, познайомився з Йоаном Золотоустим. Там же ж прийняв сан диякона і був скерований до Рима, де на той час папою був Інокентій І.

Авва Касіян влаштував у Галії дві кеновії – чоловічу та жіночу – по уставу східних обителей. Уклав 12 книг «Про влаштування кеновій», 10 бесід з отцями-пустельниками, написав твір проти Несторія, де висунув напротивагу єресі думки й духовний досвід східних і західних вчителів, монахів.

До «Добротолюбія» увійшли кілька праць преподобного отця. Сьогодні ми спробуємо зануритися лише в одну з них. Перед тим, як сісти в цей ковчег, згадаємо слова св. Йоана Ліствичника, який писав, що «великий Касіян мислить чудово і піднесено». Спробуємо стати простішими в серці й знімемо якір, відштовхуючись від берегів цього тексту…

Детальніше...  

Самітник. Занурюючись у своє серце, він підіймає його вгору. Так, несучи його, мов скарб, простує пустелею, крокує викривленими стежками, щоби блукати довше… Він живе за уставом Пимена Великого і знає, що кожен зрілий монах-самітник сам собі ігумен. Він знає, що недостойний честі ігумена. У глибині серця самітник піднімається вище до Світла, а тілом шукає розжарених пісків і колючого терня, щоб упокорити бодай свою плоть. Блукає по давно знаній дорозі, приглядаючись до своїх попередніх кроків пильніше – чи не було в них хиби? За ним крокують учні. Чуєте? Можливо, це їхні кроки у словах авви Ісаї. Пізнання, як і бажання науки, крокує вічність. І кожне наступне століття допомагає скинути зайві епітети, щоби слово стало чистим сенсом. Ті слова, які ви читатимете сьогодні, пройшли не менше шістнадцяти століть, що стесували непотрібний пил алмазу з прозорого діамату.

Детальніше...  

Він переконав свою дружину прийняти постриг. Був духовним учителем проповідника ісихазму Григорія Палами. Народився в Нікеї наприкінці ХІІІ ст., став монахом на Афоні, а згодом єпископом Філадельфійської митрополії. Коли на територію, якою він опікувався, в 1310 р. напали турки, Теоліптові вдалося виграти поєдинок. Проте перемога була здобута не фізичним насиллям, а силою слова цього святого старця.

Якщо його слова зупинили одну ворожу облогу, то чи не послухати нам його зараз, щоб ослабити нашу чергову духовну боротьбу?

Детальніше...  

Хто він? Де і коли став іноком? Чому ступив на цей шлях, де його проходив і як закінчив? Про це нічого не відомо. Про цього вчителя лиш побіжно згадують Фотій та Діадох, повторюючи його повчання і переказуючи деякі глави.

Слова Йоана прості, не перенасичені академічним богослов’ям, але сповнені щирою любов’ю і лагідністю, спокоєм. Він говорить, як мудрий батько: не нав’язує, не повчає, не диктує правила життя. Через співчуття і співучасть у невдачах і слабкостях тих, що до нього звернулися, Йоан тихо викладає ті істини, які осягнув завдяки власному досвіду. Він залишає вибір за кожним: прислухатися і прийняти чи піти далі, несучи і збираючи свої печалі…

Детальніше...  

Він втратив батьків. Це 6 місяць 18-річного юнака без людей, які могли його розрадити, настановити, порадити, підтримати. Він задуманий, голова похилена, тіло втомлене. Заходить до прохолодного храму – запах кадила огортає невимовно рідно й тепло. Чує: «Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19, 21).

Антоній знав, що Бог промовляє до нього. Був й так бідним, але віддав останнє, залишивши дещо для сестри. Подався до вчителя на край поселення, працював, молився безперестанно. Атаназій каже, що Писання не падало з його рук на землю, врешті «пам’ять замінила йому книжки».

Далі – пустеля. Він був одним із перших пустельників-анахоретів в Єгипті, нам відомих. І хоч із роду Антоній був простим, невченим, але бажання богопізнання привело його до того, що називають премудрістю Духа. Ум його просвітився, і він міг лиш словом лікувати людину. Укладач Добротолюбія оспівує стиль слова Антонія: «Яке ж бо знаходимо запевнення в цих главах! Яка з них витікає солодкість! І взагалі, який виявляється добрий звичай і досконалість євангельського життя! Відчують, звісно, цю солодкість ті, що скуштують цього меду мисленою гортанню ума».

Детальніше...  

Все те саме палюче сонце Малої Азії. Остання волога випаровується із землі, акварельно розмиваючи обрій. Найбільша спека – перед дощем. Отже, вже зовсім скоро цей клаптик пекла перетвориться на тимчасовий оазис раю, тимчасовий… Усе в очікуванні, в мовчазному передчутті…

Та ось з-за обрію долинають тихі псалмоспіви. Вони виходять із тої акварельної лінії і ширяться все більше, все голосніше. Чисті голоси піднімаються до неба. Чи то вони звідти і линуть? Це йдуть полонені османцями. Точніше, їх щойно викупили з полону лаодекійські християни, почувши ці божественні глибокі напіви. Ще мить – і кожен піде своїм шляхом. Але зараз вони востаннє заспівають разом Псалом 50.

«Окропи мене іссопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу…» – і впали життєдайні краплі пустельного дощу. Григорій обійняв своїх братів і пішов у бік Кіпру. Він передчував, що там прийме постриг, а потім піде на святу гору Синай та одержить велику схиму. Після цього його називатимуть Григорій Синаїт.

Детальніше...  

Це був кінець ІV ст. Учень Йоана Золотоустого, св. Марко Подвижник, або як його ще називали Марко Аскет чи Марко Пустельник, сидів на пекучому сухому піску єгипетської пустелі. Суховії намітали дюни позаду нього, сонце випалювало останню краплю на його тілі, а він лиш прислухався до цього дійства, тихо, смиренно. Йоан Ліствичник ще напише про сонце, що наче покора: сутність його ми визначити до кінця не здатні, та добре відчуваємо його дію, вплив на нас. Марко ж уже це відчуває – і сонце, і покору, і ще щось…

Детальніше...  

Про нього майже нічого невідомо: ні коли народився, ні коли помер, ні в кого вчився, ні кого навчав. Знають тільки, що був ігуменом іноків на горі Синай і написав оці 40 глав про тверезість.

Можливо, він і не хотів, щоби про нього знали, бо розумів, що через нього говорить Бог, як говорив століття, тисячоліття перед ним, як і говоритиме вічність після нього. Для чого слава, дати й імена? Для історії всього лиш, а не для пам’яті, що несе свідомість і повинна займати почесніше місце.

Філотей міг мати 300 учнів, а міг навчати всього 10. Він міг би зустрічатися з Антонієм Великим, а міг жити набагато пізніше від нього. Міг прийти до Священної гори з Візантії, а міг народитися у її підніжжя. Міг стати монахом-пустельником ще в юності, а міг прийти до скиту вже зі сивиною…

Та чомусь крізь роки всього лиш 40 його глав про тверезість дійшли до наших днів, збереженими в Добротолюбії. Чомусь тільки ці 40 глав…, що виявилися важливішими і відомішими, ніж життєпис їхнього автора.

Детальніше...  

Одного разу вночі він молився, і його очищений ум возз’єднався з Вищим Умом. І тоді він побачив горішнє світло, світле і безкрає, яке осяювало його з небес своїм промінням і освітлювало все довкола, як вдень. Це світло просякало і його так само, і йому здалося, що увесь будинок і келія, в якій він перебував, – усе в один момент зникло, а сам він піднявся у повітрі й повністю забув про своє тіло.

Так писав про Симеона Нового Богослова його учень Микита Стифат. Тоді Симеон вперше відчув на собі дію Божої благодаті, благословення, він був сповнений великою радістю й зі сльозами прозріння остаточно вирішив податися в монахи. «Остаточно», бо до того хоч і відчував покликання, та мав здобувати освіту, статус у суспільстві, адже походив із знатного заможного роду, представники якого не один рік служили імператорському двору.

Детальніше...  
<< Початок < Попередня 1 2 Наступна > Кінець >>
Powered by Tags for Joomla