На образ Бога, свого Творця, людина завжди повинна бути зайнята ділом. Людину спонукує до дії не тільки внутрішня потреба, а й Божа воля. Людське діло є наче розквіт діла Бога. Діла вимагають від людини зусиль, прийняття зобов’язань, вибору. Воля Бога постає перед людською свободою конкретно у вигляді Закону, який є понад людиною і зобов’язує її до послуху. Людина мусить працювати, щоб володіти землею і панувати над нею (Бут. 1, 28).

Праця, правдива Божа воля, є природнім явищем, законом людського існування (Втор. 5, 13). Праця не є наслідком гріхопадіння прародичів. Ще перед гріхом прародичів Бог-Творець, на свій образ і подобу створивши людину (Бут. 1, 26-29), зробив її також творцем і управителем всього творіння.

«Узяв Господь Бог чоловіка і оселив його в Едемському саді порати його й доглядати» (Бут. 2, 15). Водночас, праця необхідна для існування людини і власне тому на неї поширюються наслідки первородного гріха: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3, 19). Тягар щоденної праці – ціна, яку людина повинна платити за владу над творінням, якою Бог її наділив. Найважчим у цьому є те, що навіть коли терплячість приводить до блискучих і явних успіхів (напр., праця царя Соломона), то згодом приходить смерть, і все стає непотрібним: «Бо що буде людині за всю її працю та журбу серця ... Усі бо її дні лише біль, мука – її клопіт; навіть уночі не спочиває її серця; і це теж – марнота” (Проп. 2, 22-23). Болісна, часом безплідна праця – одна з тих царин, де гріх тяжіє. Свавілля, насильство, несправедливість, зажерливість роблять працю не лише тяжким ярмом, а й зосередженням ненависті і роз’єднання (Єр. 22, 13; Як. 5, 4; Ам. 5, 11; 2 Сам. 12, 31; Сир. 33, 25-29).

Провідний антрополог минулого століття Кліффорд Ґірц стверджував, що «культура – це система успадкованих концепцій, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди спілкуються, увіковічнюють та розвивають свої знання про життя та формують наставлення до життя». Щоби зрозуміти певну культуру, потрібно навчитись відчитувати ці символи і найкраще це можна зробити «зсередини» – себто поселитися в обраному культурному середовищі, вивчити мову, звичаї, релігійний світогляд, соціо-економічний устрій, політичні відносини тощо. Однак, постає логічне запитання: а як можна дослідити «зсередини» давнє культурне середовище, що існувало дві тисячі років тому, як-от, до прикладу, середовище Біблії? Як можна зрозуміти біблійні ідеї, представлені авторами книг, написаних близько двох тисячоліть тому, і актуалізувати їх в сьогоденні? Тут біблістам стають у пригоді порівняльна лінгвістика та література, археологія, історико-критичні методи, ентографічні дослідження та інші надбання гуманітарних наук. З іншого боку, кінематограф, архітектура, мистецтво, література, музика, театр також відтворюють і, завдяки уяві, допомагають зрозуміти і пережити зміст біблійних текстів. У цій статті хочу представити на прикладі кількох відомих творів, як мистецтво різних епох пояснює біблійні тексти крізь призму сучасної для себе культури і в такий спосіб намагається виразити переживання, зацікавлення своїх сучасників.

Живий досвід божественної присутності в історії – основа віри народу Божого: «Рабами були ми в фараона в Єгипті, та Господь вивів нас потужною рукою з Єгипту» (Втор. 6, 21). Розмірковуючи над історією, можемо збагнути минуле і побачити Божу дію від початку: «Блукаючим арамієм був мій батько» (Втор. 26, 5); а Своєму народові Бог каже: «Я взяв батька вашого Авраама з краї­ни, що по той бік ріки» (Іс. Нав. 24, 3). Це дає нам надію на майбутнє, завдяки Божій обітниці та завіту, що його постійно оновлює Господь.

Під час відправи в єрусалимському храмі соліст встав і заспівав стародавнє «Вірую» Ізраїлю. Це був «Великий Галлел», найгарніша Хвала зі всіх,

Псалом 136:

Хваліте Господа, бо добрий…
Він мудрістю створив небо…
Розстелив землю над водами…
Витворив великії світила…
Сонце, щоб днем правило…

Місяць і зорі, щоб правили ніччю…

А народ на кожне прохання відповідав: «Бо милість Його вічна».

Складовою частиною інаугурації Президента України є урочиста присяга на вірність народу. Поклавши праву руку на Святе Письмо і Конституцію України, новообраний Президент виголошує клятву. Президенти України присягають, поклавши руку на Пересопницкое Євангеліє - видатний рукописний пам'ятник староукраїнської літературної мови й середньовічного мистецтва.

Божа влада
На початку своєї історії народ Ізраїлю вирізняється тим, що не має царя, бо визнає лише владу Ягве. Саме Бог втручається в долю Ізраїлю за посередництвом харизматичних осіб, як записано в книзі Суддів. Останнього з них – Самуїла, про­рока і суддю, народ попросить дати їм царя (пор. 1 Сам. 8, 5; 10, 18–19). Самуїл застерігає ізраїльтян перед наслідками деспотично­го царювання (пор. 1 Сам. 8, 11–18). Однак, царську владу можна сприймати також як дар Ягве, який Він посилає на допомогу своєму народові (пор. 1 Сам. 9, 16). Зрештою, Саул буде помазаним на царювання (пор. 1 Сам. 10, 1–2). Ці події змусили Ізраїль зрозу­міти царювання інакше, ніж його сусіди. Царя, обраного Ягве (пор. Вт. 17, 15; 1 Сам. 9, 16) і Ним помазаного (пор. 1 Сам. 16, 12–13), вважають сином Божим (пор. Пс. 2, 7) і він повинен зробити видимою велич Божої влади і задум Його спасіння (пор. Пс. 72). Тому цар мусить бути захисником найслабших і гарантувати народові спра­ведливість. Звинувачення пророків зосереджуються саме на неспроможності царів виконувати ці обов’язки (пор. 1 Цар. 21, Іс. 10, 1–4; Ам. 2, 6–8; 8, 4–8; Міх. 3, 1–4).

Питання влади, харизматичного лідера завжди турбувало людство. Беззаперечними лідерами в історії Божого народу були Мойсей, Ісус Навин, згодом Судді. Проте на певному етапі перед Ізраїлем постають нові виклики пов’язані з новим політичним устроєм. Настає момент, коли Божий народ хоче бути як усі народи і вимагає, щоб пророк Самуїл настановив царя над ним.

Біблія передбачає майбутні труднощі нового політичного устрою і подає дві традиції в ставленні до монархічного устрою: прихильну (1 Сам. 9, 1–10, 16), яка вважає позитивним феномен царської влади та неприхильну до монархії традицію (1 Сам. 8; 10, 17–27; 12), за якою все було б добре, коли б єдиним царем був Господь. В будь-якому разі новий політичний устрій не скасовує основного принципу у стосунках людини з Богом – дотримання Заповідей та вірність союзові між Богом і людиною. До речі, спочатку сам цар має «ходити за Господом»: «Оце ж вам цар, що ви вибрали, що домагались, оце ж Господь наставив царя над вами. Якщо ви будете боятись Господа і йому служити; як будете йому послушні й не будете противитись його велінням, ходитимете за Господом, і ви самі, і цар, який царює над вами, (то буде вам добре.) А як не будете слухняні Господеві й будете противитись його велінням, то рука Господня буде проти вас, як і була проти ваших батьків» (1 Сам. 12, 13–15).

Розгляньмо питання пов’язані з владою, звертаючись до надзвичайно промовистих прикладів перших Царів Ізраїля – Саула, Давида і Соломона, описаних з 1 і 2 книги Самуїла та 1 книги Царів.

Старозавітні пророки, як посланці Бога, небесного Царя, мали завдання контролювати і перевіряти діяльність земних царів та їх адміністрацію, напоумлювати та вказувати на провини, радити і підтримувати у складних обставинах. Цей мандат пророки одержали від Бога, оскільки саме з діяльністю пророка Самуїла Біблія пов’язує створення монархії і помазання Саула та Давида першими царями. З перспективи століть, перехід до монархії був для Ізраїльського народу благом, у порівнянні з періодом анархії і безладдя, про які свідчить автор книги суддів: «Того часу не було в Ізраїлі царя й кожний чинив, що йому було до вподоби» (Суд. 17, 6; 21, 25). Господь через пророків вибирав царів і тому пророки мали забезпечувати, щоб царі чесно і справедливо виконували свої обов’язки.

«Хваліте Господа з землі, кити і всі морські
безодні!.. Звір дикий і скот усілякий, гад і птах
крилатий» (Пс. 148, 7, 10)

Упродовж всієї історії людства тварини завжди були об’єктом особливої уваги. Їх участь у різних сферах життя людини обумовлювались не лише набором побутових потреб, але й приналежним культурі і часу загальноприйнятим типом взаємин з «братами меншими». Люди, рівно ж як і соціальні, правові та релігійні норми, виражали по відношенню до цих істот прояви одночасно як піклування, так і суперництва: корисні в праці та господарюванні, необхідні для харчування та виробництва одягу, для забезпечення емоційно-чуттєвих потреб людини, приносились в жертву та ставали об’єктами релігійного культу, незамінні в процесі клінічних досліджень та біомедичних втручань. Тварини завжди сприймались як етичні чи релігійні суб’єкти, однак суперництво зі сторони людини часто призводило до деспотизму по відношенню до них та трактування їх як нерозумних, суто інстинктивних істот, нездатних страждати, відчувати та насолоджуватись прекрасним.