На шляху до Небесного Царства ми обов’язково проходимо через царство земне. Або державу по-сучасному. І не оминути при цьому установленої в ній інституції влади. Тож ким вона є для нас, християн, на шляху до спасіння: ворогом  чи союзником? Це питання поставало серед Отців Церкви ще з перших віків християнства.

«Усіх тих, хто відродилися у Христі, знак хреста робить царями, а помазання Святим Духом посвячує їх у священики, щоб, окрім цього особливого служіння, усі християни, наповнені Духом і розумом, визнавали себе членами цього царського роду й учасниками священичого служіння. Бо що ж є для душі більш царського, ніж керувати своїм тілом, підпорядковуючи його Богові? Що ж є більш священичого, ніж жертвувати Господеві чисте сумління й приносити на вівтарі свого серця чисті жертви побожного життя?» Так, посилаючись на думку Папи Лева Великого, Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха» окреслює покликання кожного християнина (§ 425). Однак царське і священиче служіння охрещеної особи не відкидає державної та церковної ієрархії. Вони наділені певною владою, яку кожна з них по-особливому реалізовує. Зрештою, сама здатність панувати закладена у природу людини.

Отці Церкви світську владу та її походження могли трактувати по-різному. Божественне походження державної влади визнавав св. Климент Римський. Бог для нього присутній в історії і настільки могутній, що задля добробуту народу може послуговуватися навіть язичницькими правителями.

Св. Іриней Ліонський інституцію влади також вважає доброю, адже Бог створив, як духовний, так і матеріальний світ, і для управління кожним з них використовує специфічні засоби. Щоправда, св. Іриней виводить потребу світської влади з первородного гріха. Закони, покарання, податки, приватна власність стають зовнішніми стримуючими факторами для людини, яка втратила внутрішній страх Божий.

До цілковитого послуху владі дещо пізніше закликатиме св. Григорій Великий. Великим благом він вважатиме чеснотливого володаря. Однак якщо володар лихий, слід ремствувати не на нього, а на свої гріхи. Таке його правління може послужити виправленням наших гріхів, як минулих, так і майбутніх. Скільки б не хотілося сперечатися з цією думкою в наш час, але ціннішим у вченні цього Отця про державну владу є те, що він простежує її тісний зв’язок з народом. Чеснотливість чи негідність правителя обов’язково впливатиме на його підданих і навпаки.

Були й такі серед Отців Церкви, які державну владу визнавали чимось поганим. Св. Ігнатій Антіохійський протиставляє Небесне Царство земному, владу Божу – владі земного правителя: «одна – Божа, інша – світська; і кожна з них має знак: невірні – знак світу цього, а вірні в любові – знак Бога-Отця через Ісуса Христа». Враховуючи, що це було висловлено в часи жорстокого гоніння на християн, така думка видається доволі логічною. Св. Ігнатій пропонує, як найкращий вихід, смерть за Христа від рук безбожницької влади, що, власне, він і довершив своїм прикладом.

Щоправда, деякі інші Отці ще під час переслідування намагалися вести діалог зі світською владою, переконуючи в своїх апологіях її в тому, що християни не несуть шкоди імперії, а навпаки, слухаючись її справедливих законів, які не порушують вчення Ісуса Христа, зможуть принести тільки користь. Про це зокрема говорять Мелітон Сардійський та Юстин Мученик.

Натомість, коли гоніння закінчилися, і християнство стало офіційною релігією Римської імперії, змінився й підхід в оцінюванні державної влади. Більшість Отців відводять їй роль управителя земними справами суспільства без можливості втручатися їй у справи віри, які стають компетенцією церковної влади. «Імператор є в Церкві, а не понад Церквою», – наголошував св. Амвросій Медіоланський і неодноразово картав правителів за їхні переступи.

Такою ж рисою прославився св. Йоан Золотоустий, за що перетерпів вигнання. Владу земного правителя він вважав відповідальною та почесною, однак більшу відповідальність, а відтак і більші почесті бачив у житті монаха, який навчився панувати не над народом, а над своїми пристрастями.

Тож пріоритет духовного життя перед матеріальним стає ще однією рисою, яка об’єднує погляди Отців пізніших століть на політику. Християнство покликане її переображувати, вносити в неї цінності. Про позитивний вплив християнства на владу говорить зокрема Євсевій Кесарійський. А св. Августин врешті розробив вчення про два мечі, за яким суспільством покликана керувати як церковна, так і державна влади. Кожна в рамках свого поля діяльності.

Отож однозгідності щодо державної влади серед Отців Церкви немає. На це питання різні особи і в різні часи відповідали по-різному, але всі менш-більш погоджувались в одному: дві влади, церковна і державна, – це два окремі світи. Сьогодні, зваживши плюси і мінуси в їхніх поглядах, та задля цілісності картини врахувавши історичний контекст, можемо сказати, що ці дві влади покликані, задля блага суспільства, взаємодіяти, однак жодній із них не слід посягати на сферу управління іншої. Історія знає надужиття як в один, так і в другий бік, і це зазвичай приводило до катастрофічних наслідків. Погрузнувши в безконечних справах задля влаштування земного добробуту, Церква може занедбати вічне спасіння людських душ. Не може і державна влада в останній інстанції вказувати на Істину. Достатньо буде, коли вона організовуватиме земні справи, а Церква стежитиме, аби це відбувалося чесно, згідно з Божим Законом, і вноситиме в діяльність державної влади моральні орієнтири.

Василь КАЛИТА