Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну, щоб він вже розгорівся
(Лк. 12, 49–51).

Від часів Йоана Хрестителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його
(Мт. 11, 12).

У своїй споглядальній богословсько-літургійній горливості ми часто любимо повторювати, що правило молитви – це правило віри, проте інколи забуваємо додавати третій елемент цієї тези – правило життя і дії. Як християнин вірить, так повинен і діяти. Cповідування правила віри (догмату Церкви) не може бути статичним, закритим у собі чи спрямованим виключно в трансцендентну сферу божественного світу. Віра не може бути законсервованою, «духовним» егоїзмом, страхом чи благим поясненням на кшталт «невтручання Церкви в життя світу». Бо ж вона подорожня в цьому світі і не може втручатись у брудні земні перипетії політичних баталій, суспільних протистоянь, господарсько-бізнесових процесів, мовляв, християни пливуть у морі житейському суто у своєму церковно-спасительному ковчезі. Динамічне сповідування віри звершується в боголюдському Христовому Тілі, яким є Церква, де поряд з божественним, трансцендентним органічно і збалансовано має бути людський, іманентний вимір зі всією своєю багатоманітністю, потенційними можливостями і викликами.

Триєдиний Бог християн – це Бог діяльний. Це Бог Триособовий, який постійно відкриває кожній людській особі, яка вірить у Нього, безконечну можливість зростання, руху від одного горизонту досконалості до іншого, як про це ще писав св. Григорій Нисський (бл. 335 – бл. 394 рр.). Бог християн – це любов до всього Ним сотвореного, підтримка, турбота, очищення, допомога тим, хто перебуває в негативі недосконалості. Триєдиний Бог – це порятунок із рабства залежностей і неволі смерті, визволення з несправедливості й неправди до свободи синів світла, синів Божих, друзів Христа, партнерів і співтворців Божого Царства. Бог християн і Його адепти – це не колабораціонізм зі силами зла, несправедливості й неправди заради людських квазі-канонів на кшталт: «Церква і держава відокремлені», «Церква не повинна ставати на бік однієї воюючої сили», «Вона повинна бути над процесом задля примирення», «Церква молиться за мир» тощо. Так, ці тези мають сенс, але питання персонального вибору залишається: на чиєму боці християнин, а отже, які цінності він відстоює?!

Головне правило віри християн – сповідання Пресвятої Трійці і Воплоченого Сина Божого, який увійшов у світ, щоби відкрити нову реальність божественних стосунків, як у вертикалі: «Бог–людина», так і в горизонталі: «людина–людина», «людина–світ». Христова благовість відкриває абсолютно нові, незбагненні раніше, можливості участі в особистих стосунках Троїчного Бога: Отця, Сина і Святого Духа, якого християнин дієво сповідує в містичному тілі Христовому – Церкві. Бог-Трійця – це суцільне стремління до іншого, буття заради іншого (esse pro), самопожертва, повне проникнення у ближнього та взаємне, безумовне і беззастережне прийняття іншого у своє життя. Це дарування і прийняття, взаємопроникнення одного життя іншим звершується у площині єдиносущної троїчної любові, якою і є Пресвята Трійця (пор.:1 Йо. 4, 8).

Єдиносущність осіб Трійці – в постійній і нероздільній динаміці спілкування, сопричастя Божества. Трійця, як Бог спілкування, «суспільний», вмістилище взаємопоради, взаємопідримки. Це динаміка міжособових діалогічних стосунків повної віддачі і повного прийняття один одного в любові, взаємна відкритість у трикутнику Я–Ти–Він і взаємопроникність божественних осіб. Цікава версія перекладу цього головного терміну, який лежить в основі вчення про Бога-Трійцю. Його буквальне значення – «рух по колу», своєрідний любовний танець у колі, де кожний підтримує і підтримується двома іншими. Любляча Трійця об’являє нам від Отця через Сина у Святому Дусі досвід того, чим є справжня любов та стосунки, модель, на якій основана й у якій має зростати, вдосконалюючись, людський рід. Досвід люблячого, любленого та плодів цієї любові, переданий божественним об’явленням людині, як система координат для вибудовування людських взаємин.

Людина сотворена на образ і подобу Бога-Трійці (пор.: Бут. 1, 26-27). В ній на духовно-генетичному рівні конститутивно закладено бути богом за благодаттю, постійно зростати в богоподібності, обожуватись та підноситись до досконалості Отця Небесного. Вона за первозданною природою покликана відображати все божественне трансцендентне (дієву і творчу динаміку життя і стосунки взаємної любові Отця, Сина і Святого Духа) у світі людей, бути образом небесної слави в земних іманентних реаліях. Тому життя Бога-Трійці революційно відкриває нам не лише глибинну суть людської природи, ким вона є в собі та до чого прагне, а й людських стосунків, якими вони мають бути, і на що суспільство має взоруватись. Чого лише варті таємничо-інтригуючі слова апостола Йоана, який, звертаючись до кожного, неначе інформує нас і привідкриває таїну вічності: «Любі! Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до нього подібні, бо ми побачимо його як є» (1 Йо. 3, 2).

Христос у своїй первосвященичій молитві під час Тайної вечері фактично розкриває всю революційність Божої і людської місії у світі.

«Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ. Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині. Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав. І славу, що ти дав мені, я дав їм, щоб вони були одно так само, як і ми одно. Я – в них, і ти – в мені, – щоб вони були звершені в єдності, щоб світ збагнув, що послав єси мене, та й ізлюбив їх, як ізлюбив мене. … Отче! ... І об’явив я їм твоє ім’я, і об’являти буду, щоб любов, якою ти полюбив мене, в них перебувала, – а я в них!» (Йо. 17, 21-23). Ця революція – це народжена «з висоти» (Йо. 3, 3) нова людина, людина бого-людської й людино-божественної співучасті.

Господь послав у світ освячених в істині, через яких увірують інші для того, щоб усі були єдині в одній Божій славі і щоб внутрішньотроїчна божественна любов між Отцем, Сином і Святим Духом була також їхньою, тобто людською любов’ю, яка й повинна творити атмосферу суспільного, чи радше, суспільно-божественного середовища. Ці Христові слова добре проектуються на бого-людські реалії формування стосунків життя, служіння і боротьби на Майдані. З любовної єдності та взаємопроникнення Божих осіб народжується любовна єдність Бога та людей, якою цементується єдність людства! Поняття сопричастя Божих іпостасей в єдиній Божій природі можна спроектувати на сопричастя людських осіб в єдиній людській природі. Саме тому покликання людини, за Чарльзом Уеслі, – стати «копіями Трійці», людськими іпостасями-партнерами іпостасей Божих. Син Божий у Воплочені об’являє Троїчні міжособові стосунки, притаманні «Божій країні», і спонукає людину в своїй країні революційно проривати атомарну обмеженість егоїстичного індивідуалізму, залишити все «своє» і вийти «назовні» до (і задля) «іншого». Прийняти цю іншість без страху й упереджень. Чинити так у земній країні, як Бог – у небесній і будувати суспільні стосунки за цією ж троїчною моделлю. Божа іпостась повністю відкрита у відданих стосунках «я–ти–він/вона» до іншого. Це стосується також людини, образу Бога-Трійці, яка залежно від любовного самовідкриття до іншого зростає в богоподібності до обоження. Як би це категорично не звучало, але без справжнього спілкування немає триособового Бога, і без спілкування немає людини. Якщо Бог – дієва і творча любов (пор.: 1 Йо. 4, 8), як стверджував англійський художник, поет і містик Уільям Блейк, то й людина  як образ Божий  теж є любов, яка діє, змінює, оздоровлює, оновлює тощо. Бог вірить у людину, у свою «славу», яка бере участь в Його відкритій дієвій і перемінюючій любові, вірить у свій образ і подобу, свобідного партнера, який в особових взаєминах спів-діє з Творцем і Спасителем, Лікарем і Утішителем, Царем і Другом.

Троїчний божественний образ, за яким людина сотворена, не належить їй відособлено, відірвано від ближнього. Цей образ сповнюється лише у проміжному просторі любові, просторі «між», в тому «і», яке поєднує «я» і «ти». Особи Божі можна уявити лише в динаміці стосунків. Богоподібно й людські особи зростають від атомарних індивідуальностей до зрілих особистостей настільки, наскільки безумовними, безкорисно відданими і динамічними є взаємини любові з іншими особами. Такий взаємовідданий діалог – фундамент особистості: Божої і людської. «Я» потребує «ти» для того, щоби бути самим собою, як Троїчним Богом, який діалогічно перебуває в людині, так і богоподібною людиною, яка синергійно перебуває у Бозі. Молимось: Отче наш, хліб наш насущний Отець завжди дає і давав нам на Майдані, де кожний був турботливим сторожем братові своєму. Троїчність богообразної людини не може сповнитися в особовій ізоляції, а лише у взаємній і відданій відкритості облич, які спільно йшли на служіння аж до смерті, особливо в лютневі дні жертви на Майдані.

Сповідання троїчної віри християнами – не проповідь абстракції чи спекулятивної теорії про незрозумілий божественний абсолют із трьома лицями, навпаки – це свідчення про суспільну модель перемін людських сердець і стосунків на основі соціальних принципів, які Бог нам «спускає» з Небес: гідність особи, солідарність, субсидіарність та спільне добро. В межевих ситуаціях життя вибір лежить між рабством і свободою, справедливістю і несправедливістю, правдою і неправдою, активною і пасивною позицією щодо змін. Майдан конденсовано у просторі і часі виявив та засвідчив віру в Бога стосунків через братерську солідарність, жертовну віддачу й гаряче бажання пройти через горнило радикального духовного очищення.

Троїчна ікона Майдану ще чекає свого богословського іконописця, який, канонічно зображаючи трансцендентні троїчні взаємини Отця, Сина і Святого Духа, шукатиме символіку вираження таких стосунків в іманентній реальності серед міріад боголюдських та міжлюдських взаємин, які творили атмосферу революції на Майдані. Боротьба за правду, справедливість, проти бідності, експлуатації, гноблення та інших суспільних й особистих недуг – це дієва віра в дієвого Бога. Віра – революційна. Вона повинна кардинально змінювати людину і недосконалий світ корупції, несправедливості і неправди. Це – тектонічний процес, шлях покаяння, навернення всього людського єства та спільноти. Це – виклик системі, радикальне руйнування (а не косметичний ремонт фасаду) царства тьми і неправди. Цю віру виявили в жертовній дієвій любові на Майдані, а не лише у традиційних формах, стереотипах і закостенілих, подекуди, далеких від християнства, упередженнях та міфах.

Триіпостасний Бог «соціальний», і в Ньому, як в іконі, ми знаходимо наше розуміння суспільства на найвищому рівні. Бог – самовідданість, дарування себе самого, солідарність, взаємність, відповідь. Такою покликана бути людська особа та суспільство. І саме таким був Майдан. Божі особи – взаємна і віддана іншому дієва любов. Це ж закладено і в людській особі, це ж було притаманно для майданних стосунків! Божі особи собі не належать, лише іншому. Так і в «людині Майдану», яка, жертвуючи себе іншому, прориває всі звичні природні й гріховні обмеження: страх смерті, самолюбство і гординю. «Людина Майдану» навіть прорвала межі інстинкту самозбереження. Її вихід «поза» і «понад» – це наче екстаз цілопальної жертви, божественне безумство Христа ради, людське умалення аж до мученицьких страстей заради свого ближнього і спільноти. Цей радикальний духовний прорив звершувався також у тих, хто, можливо, не будучи християнином, пройшов через хрещення кров’ю, через любовну самопожертву задля іншого. Пануючий майданний дух жертвенної відкритості до ближнього – неначе цемент, який скріплював «будівлю Майдану».

Пресвята Трійця – це предвічні плодоносні, творчі стосунки Я–ТИ–ВІН, людина ж ці стосунки покликана реалізувати в сотвореному світі свого життя. Майдан же став своєрідним часо-простором вічності, на прикладі якого можна пересвідчитися в тому, що любовна круговерть божественних осіб Трійці – це не просто теоретична, абстрактна конструкція людського ума, а модель суспільно-економічного і політичного життя, божественне джерело принципів, підґрунтя євангельської місії переображення людини, людських стосунків і світу. Христос виявляє нам Троїчного Бога, який діє скандально, провокативно, революційно. Він руйнує неправду, щоб, будучи «істиною, дорогою і життям», вести кожного до Отця Істини. Атмосфера простої (як і Бог простий) буттєвої, без людських обмежень та стереотипів, божественної і людської гармонії стосунків клекотіла на Майдані.

Саме у головних правдах християнської віри про Пресвяту Трійцю і Воплочення Сина Божого міститься джерело головних християнських принципів суспільних відносин, якими Бог постійно об’являв себе на Майдані. Трійця – проста, єдиносущна, цілісна й водночас триособова. Єдність і цілісність Бога любові та добра – джерело принципу спільного блага, згідно з яким індивідуальні інтереси підпорядковуються інтересам загального добра спільноти і кожного. Держава не відстоювала інтереси загального добра, тому протест, опір й боротьба за реалізацію цього божественного принципу став квінтесенцією Майдану.

Принцип персональності. Людина – образ і подоба Бога-Трійці, де кожна іпостась повністю відкрита на іншого, де присутнє повне відання та прийняття один одного в любові. На цьому ґрунтується гідність і свобода людської особи. Майдан густо й конденсовано фокусував у собі християнську соціальну динаміку служіння і поваги до людської гідності й рівності всіх.

Солідарність. Внутрітроїчна солідарність – іконічна модель для суспільної солідарності. Єдиносущне сопричастя, «танець» любові Осіб Трійці – ікона суспільної солідарності, яку проповідує Церква в соціальному вченні. Принцип солідарності «Один за всіх і всі за одного» безперервно цементував майданні стосунки.

Субсидіарність – особова відповідальність за себе, відкритість для прийняття допомоги та готовність допомогти слабшим. На Майдані не було крайнощів індивідуалізму, колективізму, як і не було централізації, бюрократизму та знеособленої масовості акцій.

Майданна спільнота, природно живучи цими принципами, перебувала у божественній Трійці, наповнювалась Її турботливою присутністю і брала участь у солідарності Божих іпостасей. Усі ці принципи були втілені в боголюдській динаміці спілкування учасників Майдану й об’єднані їх взаємною довірою.

Христос як саме Царство Боже об’являє Троїчну божественну модель міжособових суспільних стосунків у світі. Він віддається людині та світу, буттєво закладаючи фундамент Божої держави, Царства Божого в сотвореному світі людей. Боротьба за Троїчні принципи, сформульовані в соціальному вченні Церкви, – це змагання за Царство Боже, яке вже є, але за яке треба ще боротись, застосовуючи силу (пор.: Мт. 11, 12). Майдан був своєрідним епіцентром, «згустком» цієї боротьби, яскраво і чітко вираженої на кожному кроці, в кожному структурному сегменті: від служителів, які готують їжу чи служать при столах, до тих, хто працював у медичному супроводі, самообороні та цілодобово забезпечував мир, безпеку і порядок всередині майданного тіла. Такий внутрішньомайданний суспільний взаємообмін, взаємопроникнення, сопричастя, взаємне спілкування, обмін властивостями-талантами-Божими дарами чи взаємопроникливе служіння різних людей (незалежно від конфесійної, релігійної, національної належності, статусу чи статі), груп волонтерів, сам устрій життя на Майдані якнайкраще, природно й органічно, впроваджував у життя соціальні принципи Церкви і цим відображав життя Бога-Трійці та його маніфестацію Сином Божим, Ісусом Христом.

Син Божий, як «буття заради» іншого, божественно уприсутнював Троїчні стосунки в майданному організмі. Так, Майдан не святий. Він – особливе відображення людської природи Христового тіла, а відтак був покликаний постійно освячуватись Його Божеством у боротьбі. Саме тому жива присутність Церкви Христової визначальна. Церква тайнодіяла, і, неначе через освячувальне горнило молитви і таїнств, пропускала ті клітини тіла Майдану, які до цього дозріли. Особлива густина присутності Троїчного Бога на Майдані – в інтенсиві боголюдської та людської солідарності, відданості своєму співбратові, готовності віддати все і всього себе іншому та за іншого, ринути в невідоме і небезпечне для життя за найважливіше в житті, в горно, з якого виносять побратими на щиті. Все це і ще багато, поки що, невисловленого і неописаного, відкриває революційну сторону Бога-миротворця і войовничу сторону Церкви-примирительки.

Існує стереотип, що Церква проповідує ненасилля і вся її діяльність спрямована на здобування Царства Божого, яке буде лише після смерті, на Небі. Відповідно все, що на землі, в суспільстві, неважливе або важливе частково, лише як шлях до Небесного Царства. Земне ж царство неважливе. Насправді ж, Церква як боголюдський організм, як початок країни Божої на землі – це госпіталь в якому відбувається процес зцілення недуг людини і суспільства, це поле безкомпромісної боротьби проти смертоносних сил зла, неправди і несправедливості. «Від часів Йоана Хрестителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11, 12). Сила направлена проти гріховних хворіб, звихнень і збочень, проти культури смерті, яка веде до руйнації, деградації, дроблення людини і суспільства, знецінення життя і гідності особи та спільного блага.

Революційність – не богоугодне діло лише тоді, коли порушує божественний миротворчий вимір Церкви Христової. Часто поняттю «мир» надають негативного сенсу, як відсутність війни та конфліктів. Натомість забувають про головне, позитивне, значення цього поняття, де мир – це не відсутність агресії чи претензій до іншого, а внутрішній стан людини, суспільства і світу. Смиренний – той, хто з миром, його носій. Мир – стан всеохопної гармонії і впорядкованості. Це такий порядок у світі, який протистоїть хаосу, деструкції, роздробленості. Встановлення миру має універсальний масштаб у чотирикутнику: Бог-людина-світ-суспільство. Мир – стан досконалості, абсолютна цінність, оскільки Бог – джерело миру. Це возз’єднання всіх розділених частин реального світу в єдину цілісність, на противагу дисгармонії, нещастя і незлагоди. Мир втрачають через беззаконня, нечестя, оману і несправедливість. Бог і Його Церква воюють за справжній божественний мир у людині, суспільстві та світі. Апостол Павло нагадує, що «Бог є Бог не безладу, а миру» (1 Кор. 14, 33). «Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його. Хай не тривожиться серце ваше, і не страхається!», – каже Господь-примиритель, вкотре доводячи, що правдивий мир може бути лише від Бога любові й миру (пор.: 2 Кор. 13, 11).

Миролюбність і миротворчість – одна з найголовніших і необхідних рис влади. Відомий християнський святий, богослов і містик Симеон Новий Богослов (ХІ ст.) риторично запитує: «Як може бути миротворцем той, хто противиться Богу і воює з Ним порушуючи заповіді? Такий, навіть якщо між усіма встановлюється мир, є Божим ворогом і [ворогом] навіть для тих, кого він примиряє. Його примирення не угодне Богу. Бо (він є першим ворогом себе самого і Бога) його ворогами стають і ті, хто примирюється через таких людей». Не може бути миротворцем той, хто воює проти Бога і Його заповідей. Мир можливий лише як стан душі кожної людини, яка проектує його на всі сфери життя та діяльності. Мир органічно пов’язаний із правдою, без якої він неможливий. Мир – це діл правди. Це, перш за все, внутрішнє наповнення та передумова безпечного і спокійного «зовнішнього» життя. Саме в цьому розумінні миру треба розглядати революцію гідності на Майдані. У будь-якій революції головне питання: чи веде вона до справжнього миру, до свободи духу, яка можлива лише в істині? Про це говорить Христос: «Пізнайте Істину, і Вона зробить вас вільними» (Йо. 8, 32). Пізнання істини «революційно» звільняє людину по-справжньому. Саме тому така революція стає Божою справою, а Божі революційні миротворці стають «синами Божими» і отримують громадянство Царства Божого. «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 9-10). Господь як Ізбавитель і Визволитель – споборник революціонерів духу, які ведуть боротьбу за божественні цінності: правду, мир і справедливість. Саме така революція має на меті не порушення порядку, беззаконня, анархію, хаос, суспільну і державну руйнацію на різних рівнях, а навпаки веде до порядку, суспільної гармонії, злагоди та громадянського суспільства. Одна революція, яка знищує божественні цінності (правду, справедливість і любов), – смертоносна для людини, суспільства, моральних цінностей. Інша – життєдайна, оскільки змінює, оновлює й переображає суспільство на подобу Пресвятої Трійці, Бога миру і любові.

Трійця постійна у своїй творчій і впорядковуючій діяльності у світі задля звершення повноти любові. Троїчний Бог творить світ і людину, щоб поділитися своєю любов’ю з творінням, «обмежує» свою свободу задля свободи людини. На Майдані відбувалось постійне ділення любов’ю й обмеження своєї волі задля іншого. Друга особа Трійці «виходить» зі свого, потойбічного світу, в сотворений світ, несучи істину й любов. Борець на Майдані залишив свій затишний світ: дім, родину, роботу, задля відстоювання Божої істини та любові. Все життя і діяльність Христа були революційними. Не мир, а меч задля справжнього Божого миру. Майдан був мечем, війною за мир Божий. «Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну, щоб він вже розгорівся» (Лк. 12. 49-51). «Гадаєте, що я прийшов мир дати на землі? Ні бо, кажу вам, – але розділ. Віднині бо в одній хаті, де п’ятеро, і ті будуть розділені: троє проти двох і двоє проти трьох. Будуть розділені: батько проти сина й син проти батька; мати проти дочки й дочка проти матері, свекруха проти невістки й невістка проти свекрухи” (Лк. 12, 51). Богочоловік проходить кенотичним шляхом страсті і смерть, і Майдан проходить через жертовне умалення людини, повне віддання себе і хрещення кров’ю.

Отже, з одного боку, Бог – миротворець, джерело порядку, цілісності, миру, джерело правдивої свободи. З іншого – революціонер, який, несучи мир, свободу, правду, справедливість, руйнує звичний порядок панування рабства, несправедливості й неправди. Він бореться за свободу разом із людиною, яка хоче звільнитись від неволі та обмежень. Майдан був незбагненним тектонічним згустком протистояння божественного та диявольського, людського й нелюдяного, правди і неправди. У цьому сенсі по-особливому виявляє себе миротворча місія Церкви, яка неможлива без революції духу. Трійцю і містичне Тіло Христове, яким є Церква, не можна уявити без бунту проти тиранії зла й беззаконня. Увійшовши до храму, Ісус заходився виганяти лихварів, кажучи до них: «Написано: Дім мій – дім молитви, а ви з нього зробили печеру розбишак» (Лк. 19, 45). Майдан був боротьбою проти розбишак в українському домі, щоби зробити його Божим і Людським домом. Історично Церква наслідувала цей Христовий радикалізм через своїх святих представників, особливо і часто – через мучеників та ісповідників. Викриваючи зло у проповідях, наслідування Христа передовсім означало реальне протистояння головним промоторам беззаконня. Згадаю лише декілька відомих імен революціонерів духа, бунтарів проти тиранії ідолів різного штибу: Йоан Златоуст, який ще в IV ст. гостро виступав проти злочинної імператриці, називаючи її новою Іродіадою, що вимагає голову Хрестителя; німецький богослов і борець проти фашизму Дітріх Бонгеффер, християнські мученики ранньої Церкви та ісповідники УГКЦ та інших Церков в новітній історії, які потерпали від комуністичного режиму в ХХ ст.

Церква тоді адекватно звершує свою місію, коли вона є Церквою-ісповідницею, свідком істини на тлі домінантної неправди і фальші, джерелом закону і справедливості на тлі тотального беззаконня та знецінення людської гідності. Цілеспрямованість Ісуса, Його життя – це не просто проповідь, а революційна дієва проповідь змін, заклик до руйнування стереотипів, міфів, фобій. Ісус приніс вогонь не політичної, соціальної чи національної, революції, а революції духа, оскільки зміна духа визначальна, все інше – похідне. Саме тому Церква як Боголюдський організм, голова якого Ісус Христос, нова Людина, новий Цар і Переможець, завжди перебуває у стані війни з беззаконням, водночас несучи Божий мир, правду і справедливість. Увесь духовний і фізичний нурт Майдану – це своєрідні болі та страждання породіллі, потуги переходу і піднесення з нижчого світу до вищого, від людського до боголюдського, а відтак, до божественного. Перехід від «розcтроєності» умів, сердець, душ, суспільства, до троїчних божественних стосунків любові і миру кожної людини і суспільства загалом.

Віктор ЖУКОВСЬКИЙ

* Ця стаття містить синтез головних думок двох моїх доповідей, які прозвучали в Києві під час Революції Гідності. Одна частина стосується вступного слова і доповіді на тему: «Правило віри як правило дії: догматичні роздуми про феномен Майдану», які прозвучали на міжконфесійному круглому столі, який організовувала кафедра богослов’я Українського католицького університету у співпраці з Інститутом релігійних наук святого Томи Аквінського в Києві 15 січня 2015 р. Див.: Т. Мухоморова. Церква і протест: у Києві пройшов круглий стіл «Богослов’я у присутності Майдану» // Релігійно-інформаційна служба України (https://risu.ua/cerkva-i-protest-u-kiyevi-proyshov-krugliy-stil-bogoslov-ya-u-prisutnosti-maydanu_n66729 ). Друга частина – це лекція на тему: «Бог миротворець, Бог-революціонер: роздуми про воюючу Церкву» прочитана у Відкритому університеті Майдану в Києві, 17 грудня 2013.