Це питання хвилює не одне небайдуже серце. Не залишався осторонь від нього і Папа Бенедикт XVI (Йосиф Рацінгер) відхід до вічності якого став для Церкви нагодою переосмислити його багату богословську спадщину. Ще в 2006 році у видавництві «Місіонер» вийшла його збірка «Цінності в часи перемін: Долання майбутніх викликів».

Хоча праці цій є понад півтора десятиліття, вона не втрачає своєї актуальності, так як не втрачають своєї актуальності самі виклики перед Церквою та суспільством, і особливо гостро стоїть потреба їхнього вирішення у світлі Христового Євангелія. Окрім того Й. Рацінгер виявляє певну пророчу здатність простежити те, у що обернуться через якийсь час певні тенденції, які він спостерігав тоді, коли писав фрагменти цієї праці – доповіді та промови з різних нагод і в різних середовищах.

Сама назва книги вказує, що в ній ітиметься про цінності як підвалини суспільного ладу. Цінності не зарезервовані виключно за християнством, а загальнолюдські, які Христос як Спаситель лише відкрив для світу. Цінності, на яких зросла європейська цивілізація. Будучи глибоко закоріненим у неї, Й. Рацінгер зосереджує свою увагу на духовному стані Європи. Свого часу вона стала транслятором християнських цінностей для всього світу, ними наповнювала вона його кровообіг, однак поступово ці сили завмерли, і Європа постала перед кризою власної ідентичності. «Не зважаючи на зовнішній успіх, Європа зараз немов спорожніла всередині, вона паралізована загрозливою для життя кризою кровообігу». Й. Рацінгер спостерігає патологічну самоненависть Заходу, схильного у своїй історії й ідентичності бачити лише негатив та відкидати усі позитивні надбання на користь чужих цінностей.

Те, що мало б нести життя, неправильно використане людською волею, руйнує і окремого індивіда, і ціле суспільство. Рушійними силами у світі Й. Рацінгер визнає прогрес, науку і свободу. Походження їхнє – християнське. Однак, якщо забрати із них дух Христового Євангелія та спрямувати на задоволення егоїзму окремих осіб чи груп, вони обернуться проти самої людини.

Прогресом рухає розум. Але який? Бо ж здатність мислити можна використовувати як морально, так і аморально. Наприклад, біомедичні технології за останнє століття сягнули стрімкого розвитку, проте, на жаль, їх використовують не лише для збереження, підтримання та покращення життя, а й для його знищення – від зачаття до старості. Філософія наголошує на гідності, юриспруденція – не верховенстві права, але насправді і одне, і друге нехтується, коли людиною маніпулюють, вводять в оману чи применшують до рівня продукту, виготовленого в пробірці.

Тому раціональної складової для прогресу недостатньо. Вона «може бути руйнівною, якщо відривається від свого коріння і єдиним критерієм визнає вміння та досвід». Прогресом повинен рухати розум моральний, який не дозволить використовувати наукові винаходи проти самої людини, маніпулювати її свідомістю через різні міфи та впроваджувати на державному рівні аморальні закони, що руйнують сім’ю, людську статевість, гідність, життя та здоров’я. «Лише ґрунтуючись на моральній відповідальності, наука може виявити свою справжню суть», - пише Й. Рацінгер. Інакше під виглядом раціональних аргументів вона може множити міфи і ними поневолювати людський розум на догоду різним ідеологіям, таким як комунізм і нацизм в минулому, а тепер – лібералізм.

Людина потребує свободи. Але й самої свободи недостатньо. Як і будь-яка інша християнська цінність, вона можлива лише в поєднанні з іншими цінностями. Особливо це стосується відповідальності та справедливості. Якщо свобода несправедлива, вона стає оманою і спричинює поневолення. «Свобода думки є благом доти, доки не руйнує честі й гідності іншої особи; вона не є свободою заперечення чи руйнування людських прав».

Може здатися, що Й. Рацінгер як релігійний лідер врешті-решт зведе свої роздуми до єдиного «правильного» рішення – до релігії. Але тут упереджений до неї читач буде розчарований. «Чи є релігія силою зціляючою і рятівною, чи радше архаїчною та небезпечною, що вибудовує фальшиві універсалізми, а тому веде до нетолерантності й терору?» - ставить питання автор. Він був свідком, як це відбувається в ісламському світі. Поряд з тим сягнув і майбутнього - адже теперішнім українцям на думку зразу спаде російська православна церква, яка закликає до ненависті та терору. Проблема тут не у самій релігії, культі, богопочитанні тощо, а знову ж таки у її неправильному використанні через відривання від решти цінностей, зокрема від цінностей любові та розуму.

І розум сам по собі, і віра сама по собі мають руйнівний ефект. Лише у співпраці вони сприятимуть прогресу. Розум має бути очищений вірою, а віра має контролювати розум, давати йому моральні напрямні, щоб виконувався природній закон. Підпорядковані йому усі сфери суспільного життя – політична, економічна, наукова, культурна тощо – служитимуть на добро людині, підкреслюватимуть її гідність, а не експлуатуватимуть її і  не перетворюватимуть її у продукт.

«Тільки розум, відкритий для Бога, розум, який не засилає мораль в простір суб’єктивного, ані не спрощує її до розрахунків, може стати гарантом проти зловживання поняттям Бога та проти недуг релігії, зцілюючи їх».

Обґрунтовуючи свої висловлювання, Й. Рацінгер використовує широкий спектр аргументів – Святе Письмо, традицію Церкви, суспільно-політичні факти, думки мислителів різних спрямувань. Ідею прогресу він підкріплює зокрема думками Арнольда Тойнбі, який «наголошує на відмінностях між матеріально-технічним прогресом та справжнім прогресом, який він визначив як одухотворення». Перший вид прогресу для сучасної Європи – незаперечний факт. Другий А. Тойнбі, а слідом за ним і Й. Рацінгер спростовують. Західний світ «перебуває в кризі, причини якої закорінені у відході від релігії до культу техніки, нації та мілітаризму». Звідси бере свій початок секуляризм.

Й. Рацінгер, до речі, не трактує секуляризм як щось виключно негативне. Підтвердженням цьому – уже згаданий його принцип балансу віри й розуму. Понтифік називає його лагідним секуляризаційним раціоналізмом, який допомагає вірі набути цілісності та осмислення. Натомість негативний прояв секуляризму – це виключення релігії з усіх сфер суспільного життя, які вона ж свого часу породила і розвинула. Й. Рацінгер погоджується з А. Тойнбі, що західне суспільство можна вивести з кризи, якщо повернути у нього релігійний компонент. Він разом з науковими та технічними досягненнями утворить конструктивний баланс. І на зміну біологізму, який панує зараз, прийде волюнтаризм, який покладатиметься на силу творчих меншин та видатних особистостей. Які, звичайно, будуть натхнені християнськими цінностями.

«Віра в Бога-Творця є найпевнішою гарантією людської гідності». Поєднання її з розумом, як вже зазначалося, не дозволить вірі виродитися у фундаменталізм і терор. А поєднання зі свободою унеможливить її насильне нав’язування. Юстин Мученик ще у ІІ ст., захищаючи християн від переслідувань імператора Адріана, у своїй «Апології» стверджує, що вони приносять державі лише користь. Ту саму думку розвиває і Й. Рацінгер, кажучи, що віра «становить велике благо для суспільства», тому «може претендувати і на повагу невіруючих».

Віра та ідентичність спираються на певну спадщину, яка випливає з Об’явлення. Ця спадщина потребує збереження і передання. У цьому світлі Й. Рацінгер пояснює першість Папи, яка в нинішніх часах є дуже контроверсійною. Сам будучи Римським Архиєреєм, він по-новому переосмислює значення цієї постаті. «Справжній сенс сили повчання Папи полягає в тому, що він є захисником християнської пам’яті. Папа не накладає її ззовні, а розвиває та захищає християнську пам’ять… Уся його влада є владою совісті – служінням подвійному спогадові, на якому ґрунтується віра, і який знову й знову слід застосовувати, поширювати та захищати від руйнування пам’яті як через загрозу забуття своєї власної суб’єктивної основи, так і через гніт соціального й культурного конформізму».

Віра передбачає правду, адже на неї вона спрямована. Правду не суб’єктивну, яка «у кожного своя», а єдину, яку неможливо один раз вхопити і тримати, яку постійно треба шукати й відкривати. Людина у сучасному світі може постати перед питанням, чи не є така правда «надто важкою і недосяжною». Й. Рацінгер відповідає: «Звичайно, шлях вгору до правди, до добра не є комфортний. Він вимогливий. Але комфортність сама по собі не спасає людину; у ній вона губить себе і гине. У сходженні на вершину добра людина дедалі більше відкриває красу, що виявляється в клопотах правди».

Людина покликана до висхідного руху. Її життя не обмежене земними реаліями. Воно починається тут і продовжується на вічність. Як скористаємося земним, так проведемо і вічне. Якщо впорядковуватимемо земні справи, послуговуючись цінностями, які відкрив нам Христос, у їхній єдності, зможемо вповні розділити з Ним Божественне життя у вічності. Пам’ять про те, що «кожна людина – образ Бога і товариш у майбутньому житті», мала б забезпечити пошанування людської гідності на різних рівнях, знизити градус ворожнечі та сприяти поширенню миру вже тут, на землі.

Правдою про вічне життя підсумовує Й. Рацінгер свої виступи. Він зазначає, що «ми повинні наново усвідомити собі наше власне покликання до вічного життя – жити так, щоб колись із цим нашим теперішнім життям ми могли встояти перед обличчям Бога».

Адже цінності, про які він згадує, універсальні. І християни, і нехристияни визнають їх як речі добрі, корисні, такі, що сприяють поступу, гармонії, ладу. Цінності впорядковують наше земне життя на індивідуальному, міжособистісному, суспільному рівнях і ведуть до життя з Богом у Небесній Батьківщині.

Вилучення хоча б однієї з них призведе до спотворення інших та порушення балансу. Тому не однією якоюсь окремо взятою цінністю чи кількома здобувають поступ, лад і гармонія, а усіма ними, тісно поєднаними.

Василь Калита