Нещодавно закінчився перший модуль сертифікатної програми для українських священиків у Казахстані. У контексті програми завідувач кафедри богослов’я філософсько-богословського факультету  УКУ  Віктор Жуковський узяв інтерв’ю у священників, які служать для місцевих греко-католиків. Для початку – пропонуємо вашій увазі коментар Віктора Жуковського, його враження від побаченого, а нижче – досвід самих душпастирів.

УГКЦ не є молодою панною, яка може, залежно від настрою, поводитися в той чи інший спосіб. Воно однак часами так буває, бо різне є пережиття церковності серед вірних самої УГКЦ. Щоб серйозніше проаналізувати, яка нині роль УГКЦ в суспільстві, потрібно перш за всього зрозуміти, хто є УГКЦ і яке є її покликання.

УГКЦ – це насамперед спадкоємниця зорганізованої спільноти Ісуса Христа, яка колись повстала на берегах Києва – нині столиці України. Ця Церква далі живе і відроджується в час кожної Літургії, але на жаль, недосконало, бо носить в собі рану роз’єднання із іншим частинами Церкви того самого Ісуса Христа тут у Києві. Іншими словами, УГКЦ – це кровоточива частина Київської Церкви Ісуса Христа, яка повинна жити і служити українцям, тобто народові, який п’є воду з українських джерел, незалежно від свого національного коріння.

Василь Шкляр – один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників (деякі оглядачі називають його «батьком українського бестселера»). Автор понад десятка книг, серед них чи не найпопулярніша – «Чорной ворон», за яку здобув Національну премію України імені Тараса Шевченка. 4 березня 2011 р. В. Шкляр звернувся до Президента Віктора Януковича із заявою, в якій просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». Нещодавно вийшла найновіша книга «Маруся», над якою автор працював 5 років.

Назвіть топ-5 книг, що вплинули на формування Вашого світобачення.

Навряд чи я буду точним, якщо назву п’ять книжок. Їх значно більше. Але якщо говорити про світобачення, власне про формування світогляду, то не помилюся, коли назву насамперед двох шістдесятників – поета Василя Симоненка та прозаїка Григора Тютюнника. У шкільні роки Симоненко зробив з мене націоналіста. У студентські – Тютюнник вплинув на мій естетичний смак і моральні орієнтири.

Навіть морально допустима війна не може гарантувати людському сумлінню спокою. Адже завжди несе зі собою фізичне насилля, смерть, інформаційну пропаганду. Захистити Батьківщину від окупанта необхідно. Проте як бути певним у тому, що, усуваючи одне зло, не чинемо ще більшого? Людина, особливо християнин, часто за таких обставин опиняється перед внутрішньою дилемою і, не знаючи, де шукати правильних відповідей, розривається під її страшним натиском: вбивство агресивного ворога – гріх чи необхідна передумова настання справедливості і відновлення добра? Інформаційна політика, побудована на принципі недомовок та замовчуванні фактів, – злочин чи необхідний крок задля збереження здорового психічного стану громадян? Чи християнська позиція означає автоматично поклик до захисту рідного краю, чи ні?

На ці та інші запитання ми спробували знайти відповіді разом з о. Ростиславом Височаном, головою комісії душпастирства силових структур Стрийської єпархії УГКЦ.

В Україні, як і в багатьох інших посттоталітарних державах, система вищої освіти залишається закритою, вимоги до якості формулюють і перевіряють переважно профільні міністерства (виконавці, а не реальні замовники освітніх послуг), які не завж­ди корелюють із реальними потребами відкритого ринку. А важ­ливі гравці, що мають скеровувати учасників освітнього про­цесу, - бізнес, студенти, національні та міжнародні громадські організації та інші - не беруть участі (навіть побічно) у проце­дурах забезпечення якості, хоча формально таку участь перед­бачено. Головним завданням освітніх закладів стає не підвищен­ня власної якості та ефективності, а успішність формального звітування перед державними органами контролю, результатом чого, за браком мотивації і серйозного суспільного контролю, стає корупція.

Ми пропонуємо Концепцію, за якої основою забезпечення якості освіти є культура громадського контролю, що полягає у:

1) відкритому звітуванні учасників освітніх процесів перед суспільством щодо власних академічних та наукових досяг­нень,

2) перевірці достовірності та в оцінці важливості суспільством цих досягнень за власними системами цінностей (набором критеріїв якості відповідно до ступеня їх важливості), які можуть відрізнятися для різних зацікавлених осіб чи груп залежно від їхніх потреб в освіті,

3) прозорому розподілі ресурсів між учасниками системи вищої освіти (ВО) згідно із результатами оцінювання їхніх досягнень за критеріями, узгодженими заздалегідь на національному рівні.

Як інструмент для реалізації таких функцій ми пропонуємо Національний веб-портал із забезпечення якості вищої освіти України, побудований за принципами соціальних мереж, що дасть змогу користувачам відверто публікувати, отримувати, контролювати, оцінювати та поширювати інформацію «з перших рук». Навколо Порталу має сформуватися потужна спільнота осіб із високим рівнем академічної культури - з умінням обмірковано та зріло розпоряджатися власного свободою дій в академічному світі, із сучасним розумінням поняття якості освіти та власної ролі в процесах її забезпечення. Це сприятиме еволюції системи вищої освіти в бік збільшення її внеску у всебічний розвиток держави та світовий прогрес.

Навіть якщо припустити, що автономія ВНЗ та інші акаде­мічні свободи будуть виборені і з’являться в новому законі про вищу освіту, вони запрацюють на благо, а не на шкоду якості освіти тільки за умови наявності достатнього рівня академічної культури в українському суспільстві.

Неформальна передмова від авторів Концепції

Ми, команда проекту Тempus «TRUST», проаналізувавши факти, публікації, різноманітні експертні висновки, громадську думку та ін., вимушені усвідомити, що система вищої освіти (ВО) в Україні продовжує деградувати. Але, як би привабливо не було перекласти відповідальність за цей процес на менеджерів освіти (владу, чиновників, керівництво ВНЗ), на брак ресурсів та академічних свобод, після ретельного аналізу поточної ситуа­ції ми маємо визнати, що ми всі є співучасниками процесу деградації і однаково винні в ситуації, що склалася. За наведені нижче факти системних проблем у вищій освіті ми всі несемо не меншу (а може, і більшу) відповідальність, ніж адміністративно-командна система ВО України.

Система менеджменту вищої освіти України та її компоненти, зокрема й так звана система забезпечення якості, повністю від­повідає тому низькому рівневі академічної культури, яка влас­тива всім учасникам ВО (студентам, батькам, викладачам, праце­давцям, адміністрації).

Майдан 2013-2014 рр. яскраво продемонстрував усі загострені протиріччя, які проявилися в українському суспільстві і які є в усіх галузях, серед іншого - в освіті. Це протиріччя, спричинені різним вибором підходів і систем цінностей у галузі освіти між Сходом і Заходом, і протиріччя, зумовлені відсутністю довіри суспільства загалом до всіх суб’єктів та інституцій освіти (як наслідок - до її результатів). Накопичення недовіри до безрезультатних реформ, до невиконаних планів та обіцянок на державному рівні і в сис­темі освіти зокрема, призвело до ситуації, коли будь-які реформи натрапляють на активне неприйняття і саботаж на місцях.

У подібній кризовій ситуації, що ускладнилася кризою сві­тової економіки, украй шкідливими є радикальні заклики при­йняти ту чи іншу систему цінностей (а це означає, і систему критеріїв оцінювання якості), тому що це поглиблює процеси розколу нації. Для виходу із ситуації, що склалася, необхідно шукати компромісні шляхи та рішення, які змогли б об’єднати і примирити український народ. Виконуючи завдання проекту, команда ретельно проаналізувала систему вищої освіти та дійшла висновків, що й склали основу пропонованої Концепції, ідеї якої слугують саме об’єднанню/консолідації нації (поглядів, підходів і методів забезпечення якості). Ми пропонуємо концепцію подо­лання головного негативного чинника, що перешкоджає роз­виткові вищої освіти в Україні, - низької академічної культури всіх учасників процесу вищої освіти - і коротко інформуємо про результати пілотного опрацювання розробленої Концепції, що було проведено в рамках виконання проекту Теmpus «ТRUST».

Інструментом для технічної підтримки та втілення Концепції є Портал забезпечення якості вищої освіти. Він дасть змогу посту­пово удосконалювати системи цінностей освітніх кіл із метою прозорого обрання оптимальної системи цінностей, такої, що довела би свою ефективність і викристалізувалась еволюційним шляхом, а не була силоміць нав’язана згори, адже навіть якщо вона і є найкращою в європейській або світовій практиці, її потрібно впроваджувати в чужорідний український ґрунт.

Завантажити

Концепція забезпечення якості вищої освіти України (за результатами проекту Tempus "TRUST" "Національна система забезпечення якості і взаємної довіри в системі вищої освіти України") // "Імператив якості: вчимося цінувати і оцінювати вищу освіту: навч. посіб.", вид. "Компанія "Манускрипт"", Львів 2014, - С. 540-570.