Щороку в четвер сорокового дня після Воскресіння Христового християни поспішають до церкви, щоби відзначити День Вознесіння Господнього. Як саме виникло це свято? Яке значення має для християн? До чого спонукає вірних Церкви Христової? Якщо запитати пересічного християнина, який сенс Вознесіння Господнього, то чи зможе він сказати більше, ніж те, що Ісус піднявся на небо? Рідко. Проте сенс будь-якого релігійного свята не вичерпується фактом, а має вести нас до осягнення суті події, почути звернення Бога до кожного з нас. Саме тому так важливо зануритися у зміст того, що відбулося. Про богословський і літургійний вимір Вознесіння Господнього ми поспілкувалися з викладачами кафедри богослов’я Українського католицького університету: доктором літургійного богослов’я Петром Сабатом, доктором патристичного богослов’я о. Олегом Кіндієм та завідувачем кафедри богослов’я Віктором Жуковським.

***
А деякі фарисеї з народу сказали до Нього:
«Учителю, заборони Своїм учням!»
А Він їм промовив у відповідь: «Кажу вам,
що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»
(Лк. 19, 39–40)

Час до часу в людини виникає відчуття: «Навіщо всі ці складні ритуали та повтори у східних християнських літургіях та молитвах? Я знаю, що Бог є, бо відчуваю Його, коли слухаю прекрасну музику або насолоджуюся заходом сонця. Натомість Літургія видається такою нереальною». Дехто навіть запитує, чи варто користуватися східнохристиянським проголошенням «Слава Ісусу Христу!» щоразу, коли вірні вітають один одного?

У певному розумінні такий емоційний досвід сприйняття Бога у природі може бути правдивим… або, принаймні, може видаватися таким. Коли особистий досвід порівняється із формалізмом Літургії, людина може подумати, що вона замінює щось реальне (свій суб’єктивний досвід спілкування з Богом) на щось менш реальне (повторювану ритуальність літургійного життя). Таке відчуття «опущення на землю» (що, можливо, породжує сумніви у важливості Літургії) подібне до розчарування при читанні карти Карпат порівняно з реальним походом у гори. Така карта є, зрештою, лише кольоровим папером із детальним маркуванням, а не реальною річчю.

Критичні роздуми про людський філоґенез

Питання про походження людини знову стало актуальним та розгорілася дискусія, коли Папа Іван Павло ІІ у своєму листі від 22.10.1996 р. до Папської Академії Наук сказав, що нове знання привело до визнання „of more than one hypothesis in the theory of evolution“.[1] Що він мав на увазі? Що теорія еволюції є чимось більшим, ніж гіпотеза, чи що у цій сфері досліджень існує більша кількість гіпотез? Видається, що друга інтерпретація – вірна, бо кілька речень опісля Іван Павло ІІ пише, що ми повинні говорити не про одну, а про декілька теорій еволюції, та що існують матеріалістичні, редукціоністські та спірітуалістичні інтерпретації цієї теорії.[2] І дійсно, визначальна для сьогоднішньої наукової акцептації Дарвіністська теорія розвинулася та розділилася на різні наукові та філософські течії, такі як (серед інших) неодарвінізм, “емерджентна еволюція”, тейярдизм та найбільш прийнятна в католицьких наукових колах теорія еволюції людського тіла, яка одночасно стверджує, що розумна людська душа є результатом безпосереднього Божого творчого акту. Котра з теорій пропонує вірне дійсності пояснення походження людини, а, крім того, є відповідною до гідності людської особи? Відповідь на це питання надзвичайно важлива, тому що розуміння, хто така людина, є вирішальним для того, які етичні поняття та норми будуть панівними, та, відображаючись у позитивному праві, впливатимуть на законодавство. Через те можливість “справді людського” життя кожного індивідуума та людства в цілому залежить від філософського розуміння людської природи. Наприклад, етичні норми щодо людської статевої активності, або ж питання щодо моральності абортів, евтаназії, смертної кари, клонування, донорства орґанів, трансплантаціїї, штучного запліднення і т. д. повністю спираються на конкретне філософське розуміння людини, та будуть зовсім інакшими в залежності від того, чи людина - “високорозвинена” тварина, чи духовне творіння з безсмертною душею.

Впервые я соприкоснулся с Богом в 15 лет. Заинтересовавшись религией, я купил «Новый завет» и, принявшись читать, расчувствовался. Удивительная приязнь к Господу Иисусу Христу охватила меня с прочтения первых же слов книги, и на глаза навернулись слезы.

В то время (это был 1991 год) в стране пошла волна бурного интереса к религиям и всяческим формам альтернативной духовности — журналы и газеты наперебой печатали подобные материалы. Во мне сформировалось твердое убеждение, что все религии ведут к одному Богу, разница только в обрядах и в имени Творца. Поэтому не было ничего удивительного в том, что, вдохновленный чтением Евангелия, я отправился покупать книги кришнаитов.

Первое, что меня поразило в этих книгах — почти полное соответствие написанного с тем, во что верил я сам. Все вопросы касательно религии, природы души и устроения вселенной индийская религия рассматривала последовательно и детально. Естественно, мне стало интересно познакомиться с Кришной поближе...

Розпочався вже новий 2015 рік, а війна досі триває. Тому не дивно, що продовжуємо роздумувати над проблемою, яка торкнулася, напевно, чи не кожного з нас. Дехто зі співаків, музикантів, юристів і колишніх нардепів вирішив поділитися з нами баченням цієї проблеми. Тож, пропонуємо Вашій увазі їхні коментарі.

Павло Табаков, співак, композитор, переможець телепроекту «Голос країни»:

– Як можна ставитися до агресора? Тільки як до агресора! Розуміти це і відповідно до цього розуміння діяти. Причому, на мою думку, лише силового протистояння тут замало. Українці повинні захищатися і боротися з країною-агресором й усіма іншими способами: політично, культурно, економічно, зокрема бойкотувати російські товари і послуги. Особисто я ще рік тому навідріз відмовився від російських товарів, десятими дорогами оминаю російські заправки. У межах концертного туру «Підтримаємо своїх» разом з іншими українськими артистами я побував у кількох військових частинах Півдня України. Ми виступали перед моряками і вояками Національної гвардії. Знаєте, я бачив там різних хлопців. Так, у когось був страх в очах. Але хіба це дивно? Ми дали концерт, а за п’ять годин хлопців переправили в зону АТО. Вони не знають, чого їм чекати від завтрашнього дня, тому страх – природна людська реакція. Але водночас я побачив в обличчях наших захисників силу та мужність. Серед них є чимало тих, які рвуться в бій, і впевненості їм додає одне: правда – на боці України. А там, де правда, перемога – це лише питання часу. Тому від усієї душі бажаю нашим воякам витривалості й хоробрості. А ми, артисти, як і всі небайдужі українці, допомагатимемо нашій армії, чим зможемо.