Велика проблема сприйняття сучасними людьми деяких поетів – це постійна зустріч із їхніми «типовими» творами, які вже чомусь не захоплюють. На жаль, від цього страждають саме найвидатніші представники епох. Коли історія невпинно крокує, змітаючи все за собою, людина запам’ятовує лише стереотипно закарбовані рядки. Це стосується як українських, так і зарубіжних письменників: Шевченка знають за «Заповітом», «Мені тринадцятий минало» та ще кількома; Пушкіна – за «Мороз і сонце», «У лукомор’я дуб зелений»; Аполлінера – за «Голубкою і водограєм» тощо. Колись ці твори людина вважала неповторним шедевром, але через надмірний акцент на них їх сенс розмився. Проте, щоб пізнати класиків глибше, треба самостійно шукати щось нове в їхніх творах, скрите від ока громадськості…

Ще донедавна я вважала, що має минути багато років, щоб поет став «типовим» і в його творчості виділились «типові» твори. Але спілкування зі сучасною молоддю, особливо в соціальних мережах, відкрило мені шокуючий факт: ми вже втрачаємо усвідомлення унікальності авторів, які живуть поряд. Передовсім – Ліни Костенко.

Як запалити «вогонь душі»?

У попередній статті – «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» [4] – вже мовилося про те, що релігійна криза західноєвропейського світу (а це передовсім криза християнської віри) однаковою стосується й східноєвропейського загалом та простору України зокрема. Наразі українським інституціям, що займаються проблемами трансформації релігійної свідомості в царині соціології релігії, все ще вдається заворожувати представників християнських конфесій «ілюзією статистики» у співставленні зі статистичними даними країн Європейського Союзу, на кшталт Німеччини, Голландії, Франції тощо. При цьому презентація українських релігійних реалій частенько супроводжується ілюстративним матеріалом, де віряни у вишитих сорочках беруть участь у майстер-класах писанкарства, виконанні колядок, щедрівок, веснянок та інших фольклорних заходах, що презентують Україну як «вірну християнським традиціям країну». Натомість, як було наголошено наприкінці статті, в українському церковному просторі відчутний брак почуття пошани до вірян-інтелектуалів та опіки над тими, хто, образно кажучи, ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги». Якщо в найбільш секуляризованих країнах на кшталт Голландії та Чехії є Антон Хаутепен і Томаш Галік, а в Росії, яка після релігійної ейфорії 90-х минулого століття починає усвідомлювати наближення серйозної кризи, – Андрій Десницький, то український простір у своєму сучасному арсеналі не має таких авторів. Точніше, в українських Церквах відсутній попит на такого роду дослідження, а разом із тим і підтримка тих, хто би зміг це фахово робити, що є небезпечним симптом байдужості до серйозних викликів, які готує нам сучасна цивілізація і які вже висунула перед Україною війна.

– Пане Андрію, протягом останніх кількох місяців Ви читали курс «Історія Греко-Католицької Церкви в міжвоєнний період (1918–1939)» на філософсько-богословському факультеті Українського католицького університету. Чому саме цей період став об’єктом Ваших наукових зацікавлень? Чи відчуваєте необхідність у вивченні саме міжвоєнної історії (Української) Греко-Католицької Церкви ((У)ГКЦ)?

– Цією темою я зацікавився тоді, коли писав дисертацію в Гарвардському університеті: «Церква та духовенство за часів митрополита Андрея Шептицького», але лише до 1939 року, бо тоді не мав доступу до архівів воєнного періоду (в Україні) – лише до польських. Однак, як мені видається, навіть на підставі тих досліджень міжвоєнний період цікавий. Саме в той час перед Церквою постала низка викликів, деякі з яких не втратили актуальності й досі. Тому вважаю, що потрібно вивчати історію (У)ГКЦ у міжвоєнний період, по-перше, щоби знайти відповіді на запитання, які виникали перед Церквою тоді, та зрозуміти, як остання намагалася їх вирішити. По-друге, щоби зрозуміти наскільки церковному проводу вдалося їх розв’язати, а наскільки залишилися відкритими.

Чи можна в сучасному світі бути успішним бізнесменом, дотримуючись фундаментальних християнських принципів і цінностей? Які перешкоди трапляються на шляху побудови свого бізнес-проекту і як їх долати, не відступаючи від особистих морально-етичних переконань? Про це поговоримо з Ярославом Рущишином - успішним підприємцем, директором мережі швейних фабрик у Західній Україні.

МПЕН – це Магістерська програма екуменічних студій в Українському католицькому університеті (Львів). Знаю, з першого разу запам’ятати важко. І мимоволі може напроситися оце: «Що, екуменізм?!». Та насправді все дуже просто. Для початку зазначу, що екуменізм – це прагнення до діалогу між християнськими конфесіями. Як кажуть у Галичині: «На хлопський розум вистачить». Зрештою, тут хочу розповісти про своє життя, яке поволі змінила МПЕН, а про екуменічний рух ви прочитаєте в розумних дослідників і богословів.