Він кидав виклики часу, глибоко вивчаючи минуле, своє і свого народу, ідеями сягаючи в далеке майбутнє. Його не розуміли сучасники, неспроможні осягнути величі душі й щирості думок. Невгодний жодному політичному режиму, проте благословенний своїм народом. Опікун всіх і кожного. Таким був митрополит Андрей Шептицький – батько екуменізму. Саме про цей аспект життя та діяльності ми говоритимемо з львівським істориком Ліліаною Гентош, авторкою книги, яку нещодавно побачив світ, «Митрополит Шептицький: 1923-1939. Випробування ідеалів»

    Конференція Єпископів ГКЦ у Римі, 1929 р.

«Більшість європейців Бога не потребують», – такий песимістичний висновок робить голландський богослов Антон Хаутепен після аналізу секуляризаційних процесів, які, починаючи 1965 р., спричинили в Західній Європі масовий відхід від традиційних християнських Церков [5, 57].

На перший погляд, західноєвропейський досвід не мав би стосуватися українських реалій, де інтенсивність релігійного життя і надалі залишатиметься беззмінно активною (така, принаймні, думка усталена серед українців), продовжуючи позитивну динаміку розвитку українських Церков, разом із розбудовою інститутів релігійної освіти та заснуванням богословських кафедр у державних університетах. З іншого боку, окремі процеси в суспільстві виявляють, якщо не симптоми кризи, то принаймні ознаки спаду динаміки зростання кількості релігійних громад передовсім традиційних для України Церков. Адже на зміну загальному піднесенню та ейфорії завжди спочатку приходить доба відносної стабільності, а відтак кризове згасання енергії первісного запалу, яке закінчується вичерпанням творчої ініціативи й ресурсів.

Питання віри й культури в сучасних українських реаліях вступають у нову фазу взаємовідносин. На це вплинула низка останніх політичних й історичних подій. З одного боку, маємо зростання активності громадянського суспільства. Феномен самоорганізації – головний ідентифікатор останнього та належить до найбільш загадкових явищ людської природи, адже, як зазначає Ф. Фукуяма, самоорганізація індивідів довкола певної проблеми виникає спонтанно, без директив і вказівок зверху. І це дивовижно. (Тут не беремо до уваги випадків, коли під личиною «громадянського суспільства» криються заздалегідь сплановані акції).

«Інок» – на теренах давньої Русі так називали монахів, що вказувало на «інакшість» людей, які вирішили сповна присвятити життя Богові. «Ангели на землі» – теж не менш промовисто, адже чи не найголовніше завдання, яке ставить перед собою монах, – піднесення духа у спілкуванні з Творцем. Грецьке слово «аскет» («подвижник») вказує на того, хто змагається, бореться із пристрастями. А якщо перебуваєш у боротьбі, тим паче, коли ця битва відбувається всередині твоїх ума й душі, то ти залишаєшся наодинці зі своїми пристрастями. Звідси і слово «монах», що грецькою означає «самітник», «одинокий».

  Спокуси святого Антонія. Сальвадор Далі, 1946

Та все це розуміння і занурення у глибини смислу монашества для мене прийшло потім. Раніше, як і більшість людей, я думала, що інок – це людина геть з іншої планети. Монахи були для мене загадковими й неймовірними створіннями, котрі невідомо з яких причин вирішили розірвати свій зв’язок із звичним світським життям і постійно сидять у своїх келіях, поклоняючись Богові. Але чому?! Для чого?! Хіба не можна так само молитися Богові та допомагати шукати Його іншим, маючи родину, виховуючи дітей? Навіщо закриватися в монастирі й відділяти себе від інших таких самих християн?!

Одна з шести церковних заповідей закликає нас у неділю і свята слухати Службу Божу. Проте ми добре знаємо про відмінність між словами «слухати» та «чути». Відтак християнин може щонеділі бути на Літургії, але не чути її, може стояти у храмі, але подумки перебувати зовсім в іншому місці. Кожен із нас не застрахований від того, що одного дня він прийде до храму, але не переживе зустрічі з Богом. Щоби трохи застановитися над цим та подивитися на нашу східну Літургію трохи з іншого ракурсу, ми поговорили з людиною, яка з власного досвіду знає, що таке протестантизм, римо-католицизм, зрештою греко-католицизм, чим відрізняються ці течії християнства, їхні літургійні практики; а також поділилася власними враженнями та переживаннями Святої Літургії – це д-р Олександр Січ.