Ув’язненого по-справжньому зможе відвідати лише той, хто здатний дозволити Богові звільнити його з тенет гріха і з-під влади диявола.
Отримане від Бога прощення робить здатними як образу із серця прощати,
так і просити прощення.

Для того, щоби по-справжньому могли стати місцем живої присутності Христа, християнські громади повинні розпізнати в ділах милосердя той шлях, яким Боже милосердя поширюється у світі й оновлює лик землі. Свята Церква, як любляча і турботлива Мати, втілюючи слова Спасителя і заклик до виконання заповідей, трансформує їх у конкретні діла милосердя, підтверджуючи цим, що вона пам’ятає про всіх улюблених дітей Божих, огортаючи особливою турботою й опікою тих, хто перебуває в складних життєвих ситуаціях чи опинився на маргінесах суспільного буття.

Недужому по-справжньому зможе послужити той,
хто побачить у ньому страждаючого Христа.
Кривду терпеливо зносити зуміє той, чий погляд буде зосереджений на Хресті Христовому – вияві безмежної милосердної Божої любові до свого створіння.

З кожним наступним ділом милосердя як щодо тіла, так і щодо душі Господь дозволяє ще більше зануритись у таємницю Його безмежної любові до свого створіння. У кожної зраненої тілом чи душею дитини Божої дуже загострюється відчуття справедливості, сприйняття світу і всього того, що діється навкруги. Саме тому здійснені з любові, співчуття та солідарності вчинки сприймаються як такі, що мають Божественне походження і тому сприймаються як правдиві та промовисті.

Кожна без винятку особа, – від Адама аж до останньої людини,
яка прийде у Богом створений світ, – має святе право
бути гідно прийнятою у спільний Дім-Землю.
Сумного по-справжньому зможе потішити лише той, хто на собі відчув
ніжний і люблячий доторк Отця Небесного.

Нагого по-справжньому зможе зігріти лише той, хто стане інструментом у руках Божих, через який Господь своїм Милосердям огорне, зігріє, розрадить і потішить кожного бідного і потребуючого.

Пльонтанізм. Коли я вперше почула це слово, то воно засоціювалося в мене зі світом ідей та речей Платона. Та виявилося, що насправді «пльонтанізм» походить від слова «пльонтати», тобто «плестися». Для Івана Марчука це – окреме явище – плетіння гілок дерев по небу. Найкраще пльонтанізм можна розгледіти навесні, коли дерева, та й взагалі усі гілчаті, стоять голі й беззахисні на очах у синього і всепоглинаючого неба.

Із творами Івана Марчука, як виявилося, я знайома дуже давно, а от із самим художником вдалося зустрітися нещодавно. Ми домовилися про розмову в його майстерні на п’ятому поверсі – «п’яте небо», як каже Іван. Ну ось я біля дверей під’їзду, 9:00 ранку, зі зворотнього боку слухавки тільки гудки і ніякого тобі «альо». Розглядаю київське подвір’я і всюди мені ввижається той пльонтанізм – навіть крук, що враз здійнявся і без дозволу розрізав своїм крилом синю гладь неба.