Ідеалом християнського життя у спільноті та світі є мир – особлива душевна настанова, яка полягає в гармонійному й належному стосунку особи до Бога, до самої себе, до інших людей та до всього творіння. Мир є одним з ключових понять Христової Благовісті: «Мир вам!» (Лк 24,36); «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Ів 14,27, див. також: Мт 10,13; Мр 5,34; 9,50; Лк 1,79; 2,14). Мир між людьми невіддільно пов’язаний з любов’ю до ближніх: «Бо заповіді: “Не чини перелюбу”, “Не вбивай”, “Не кради”, “Не пожадай”, і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: “Люби твого ближнього як себе самого”» (Рм 13,9) (Див.: 1 Ів 2,9-11; 3,10-24; 4,7-21). Християни покликані плекати цей мир і любов на всіх рівнях спільнотного життя: міжособистісному, родинному, громадському, внутрішньополітичному і міжнародному: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5,9). Щоби бути миротворцем, потрібно сильного та сформованого характеру, здатного панувати над собою.

Якою має бути постать монаха і місія монашества у світі та в українському суспільстві сьогодні? Про це в розмові з єромонахом Теодором, ігуменом монастиря студитів.

Отче! Тема нашої розмови – це проблема місії і покликання монашества у світі загалом та в Україні зокрема, вужче – студитського монашества в Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) в сучасному, ХХІ столітті. З огляду на різноманітні виклики, які нас оточують і стоять перед Церквою (секуляризація, ліберальна ідеологія, різноманітні тиски західних культур, псевдокультур, споживацтва, культура смерті), і намагаються витіснити християнство на маргінес суспільного життя, якою, на Вашу думку, є місія монашества?

Мистецтво, як культурна частина суспільства, перлина будь-якого народу, неначе «духовна, інтелектуальна насолода». Присутнє там, де народ, традиції, мова. Живе поки жива людина. Разом Із тим, твір мистецтва – зматеріалізований, неначе «страва духовна і інтелектуальна» – творить культуру, народ, націю, країну і живе позачасово.

Літо зачаровує своєю красою. Мабуть, не одна людина вдивляється в цю красу і запитує, звідкіля таке диво і про що воно свідчить. Відповідь на це запитання – у Святому Письмі. У перших розділах Книги Буття написано, що весь світ сотворено Богом. Святе Письмо не раз стверджує, що Божественність переповнена красою. Візьмімо, для прикладу, слова із Псалмів: «Ти одягнувся величчю і красою, Ти світлом наче ризою покрився» (Пс. 104, 1–2); «Краса і велич Його діло, правда Його стоїть повіки» (Пс. 111, 3). Божественна краса – це правда, святість, лад і гармонія. Вона настільки велична, що перевершує будь-які людські уявлення – її ані око не бачило, ані вухо не чуло, ані на думку людині вона не спала (1 Кор. 2, 9). У своїй любові Бог створює Всесвіт і вливає у нього свою Божественну красу. Пригадаймо слова Ісуса Христа, що Соломон у всій своїй славі не осягнув такої краси, як одна лілея (Мт. 6, 28–29). Краса світу походить від краси Божої і має людині нагадувати, що саме Він Первообраз будь-якої краси.

Книги Джоан Роулінґ про Гаррі Поттера деякі фанати замовляли за півроку до виходу, навіть не знаючи сюжету. Чар цього літературного явища охопив величезну кількість читачів різного віку у всьому світі. Як буває у таких випадках, оглядачі висловили свої «за» і «проти» щодо придатності субкультури Гаррі Поттера для дітей. Дехто вважає серію невинною розвагою, що надихає та морально формує, інші ж стурбовані тим, що вона стирає тавро з окультного і розмиває межу між правильним та неправильним, наражаючи дітей на витончені підсвідомі небезпеки. Отже, основне запитання таке: «Чи історії про Гаррі Поттера можуть зіпсувати, чи навпаки – позитивно підтримують моральну формацію дітей?».