Є речі в житті, які сокровенно чарують душу, позаяк ми легко можемо пригадати незабутні миті з дитинства, коли ласкавий голос рідної людини приковував нашу увагу чарівною казковою розповіддю. Але чому так незмінно крізь віки людина передає і таємниче потребує світу казки?! У чому ця незбагненна сила, що так мудро, невимушено і головне затребувано дивує і манить уяву не лише дитини, а й дорослого?!

Казка доносить до нас не лише глибокий сутнісний струмінь моральності народу, вона ще й дивує своїм чудоліком. Психологи та педагоги вже давно говорять про терапевтичні властивості казки, про те, що від вподобань дитини серед цього жанру можна також дізнатись, з які труднощі та страхи дитина найбільше переживає, а ще як основні риси улюбленої казки можуть відповідати вмінням та схильностям дитини. Із західної психології до нас прийшла популярна методика зцілення казкою, що одержала назву – казкотерапія. Це один з найменш безболісних видів психотерапії.

Пане Володимире, розкажіть, будь ласка, про Ваш внутрішній життєвий шлях до християнства? Яким є ваш духовний шлях до Христа?

Своїм сприйняттям Христа я зобов’язаний своїй бабусі з маминої сторони, яка була ревною християнкою і навчала мене бути покірним Богові. Вона мене водила постійно за собою в церкву, ще з дитинства. Пам’ятаю, як в дев’ять років, я перший раз причастився. Після смерті бабусі цю місію перейняла моя рідна тітка. І приклад їхнього послуху, доброти справив на мене велике враження. Бо я бачив, як вони вірують, як постійно моляться. Я запитував: «А що ви робите?». Кажуть: «А ми дякуємо Богу». «Хто такий Бог?». – «А це, – каже, – Той, що над нами, Той, що всіма нами керує». Вже в ранньому дитячому віці в мені засіла думка, хто Він такий. Потім радянська школа, виховання і нав’язування атеїзму не змогли мене переконати, що Його не існує. Вже ставши дорослим і шукаючи відповіді на запитання: «Чи існує Христос?» (оскільки атеїстична радянська система виховання впливала на свідомість), – я задумався над висловом: «У кожного своя дорога до храму». І лише у віці 32–33 років я зрозумів, що є Вищий Розум, Сила, Любов, яка керує нами всіма і треба її слухати, відчувати в собі і робити так, як Він підказує. Я багатьом студентам кажу: «Слухайте себе, слухайте, що вам говорить душа, серце. Коли ви станете чутливими до внутрішнього свого середовища, будете чути Бога в собі, то вам буде набагато легше жити». І бачу, як світліють їхні обличчя, а деякі з них мені дякують, кажучи, що ви навчили нас слухати себе. А я кажу: «То не себе, то слухати Бога, Який є у вас. Ви одержали, коли народилися, той згусток енергії, який у вас втілив Творець, як свою частинку, щоб ви були Йому віддані і любили Його».

Яким був Ваш духовний шлях до християнства? Чи були якісь життєві обставини, люди, книги, які відіграли визначальну роль у Вашому наверненні, чи, можливо, глибшому усвідомленні християнської ідентичності?

Думаю, що у мене був зовсім традиційний шлях. Християнські питання почали мене цікавити дуже рано, ще в радянські часи, завдяки прикладу батьків, особливо бабці. У ранньому дитинстві, коли я ще не вмів читати, коли священик виносив для читання Євангеліє, в мене виникало дуже велике бажання читати цю книгу. Потім, коли була закрита православна церква і храму в селі не було, на постійні богослужіння, які відбувалися по радіо «Ватикан», до нас додому сходилося багато людей. Це також спонукало мене до роздумів. Цьому сприяли і проповіді владик Івана Бучка, Мирослава Марусина й інших. Потім виникло правдиве бажання ознайомитися з Біблією. Вперше я взяв до рук цю книгу під час навчання на першому курсі Львівського політехнічного інституту. На той час було дуже важко віднайти Біблію, моя бабуся позичила її у сусідів-протестантів. Спершу читання Святого Письма не викликало в мене захоплення, мене вражав якийсь примітивізм. Проте це мене не знехотило. Людей, які читають і досліджують Біблію не можна назвати примітивними. Ці люди заслуговують поваги. Якщо вони там щось знаходять, очевидно, проблема в мені. Я повертався до цієї думки неодноразово. Відразу після закінчення інституту перше, що я зрозумів, – це Євангеліє. Саме перебування на богослужіннях не давало того розуміння християнства, яке відкривалося через глибоке прочитання Святого Письма.

Камо грядеш, ненько-Україно?
Цим – далеко не риторичним запитанням, вочевидь, задається нині вельми немало людей. До того ж, як на теренах України, так і поза її межами. А надто на тлі гостро-емоційних, бурхливих суспільно-політичних перипетій та пристрастей, що перманентно – то вкрай загострюючись, то ненадовго вщухаючи – вирують, а особливо останні кілька років, у вітчизняному суспільстві. Досягаючи, зазвичай, максимальної «точки кипіння», коли надходить виборча кампанія.

У цьому контексті маємо констатувати, що дуже й дуже суперечливим – зигзагоподібним та дещо неочікувано-«сюрпризним» і прикрим, проте по-своєму логічним і закономірним, виявився перебіг відомих «постмайданних» громадсько-політичних й, перш за все, владно-урядових, подій і тенденцій у нашій державі. Якихось суттєвих, докорінних – після 2004 року – змін, а надто, бодай, мінімального очищення й покращення морального та якісно-фахового стану владних структур, їх «деолігархізації» та «декорумпізації», покращення умов функціонування й розвитку малого та середнього бізнесу тощо, на превеликий жаль, фактично не відбулося. Радше, навпаки.

Впродовж ХХ віків бувало по-різному у відносинах між християнством і політикою. Від глибокого взаємного проникання до глибокого взаємного відсторонення. Сьогодні вони перебувають на одному з критичних поворотів, після яких не зовсім відомо, що станеться. Одні голоси категорично проголошують думку про відсутність християнства у політиці (не тільки як ствердження факту, а й як постулат). Інші з такою ж силою «проповідують» панування християнства всюди, але не в політиці.