Я починала писати цю розповідь про долю українських дітей-інвалідів кілька разів. І щоразу вставала, відчуваючи безуспішність моїх намагань. Що і про що я можу так написати, щоб їхнє життя змінилося на краще? Чи можу донести біль маленьких серденьок до вас?

Дітей-інвалідів, які проживають у спеціалізованих інтернатах 3 і 4 профілю в Україні близько шести тисяч. Своєрідна каста знедолених, яка відрізняється від інших «сирітських станів» однією суттєвою ознакою. Якщо здорових дітей-сиріт найчастіше залишають неблагополучні батьки, то від дітей-інвалідів переважно відмовляються зовсім звичайні мами і тати з єдиної причини – їхньої важкої хвороби. Діти із синдромом Дауна, розумово відсталі, з важкою формою ДЦП – більшість з них могли б жити у своїх сім’ях, якби народилися здоровими. Осуджувати їхніх батьків ніхто не має права, адже багато хто намагається почати жити з важкохворою дитиною, але, залишаючись сам на сам зі своєю бідою, – іноді за роки здається і привозить дитину в інтернат.

Теперішній світ християнська душа звично описує у мінорній тональності. Попри Христові перестороги, любов у світі таки охолола (пор. Мт. 24, 12), що породило в людському духові численні руйнівні деформації. Дехристиянізація наших душ стала доконаним фактом, і недарма Папа Венедикт ХVІ закликає до нової євангелізації Європи. Як на теренах стародавніх цивілізацій виростають піщані пустелі, так і простори колись християнської Європи невпинно затягує духовна пустеля секуляризації, з якої стирчать лише гострі шпилі спорожнілих християнських храмів.

Отож песимісти (а ще вороги християнства) легко перефразовують шпенглерівські «Сутінки Європи» у «сутінки християнства». Мовляв, хоч «пекельні ворота» Церкву й справді не подолали (пор. Мт. 16, 18), але байдужість сучасних християн її таки доконає. Що правда, то правда: у своїй літеплості ми, християни, таки неперевершені. Оптимісти, втім, заспокоюють: мовляв, інкультурація європейським суспільством християнського послання стала настільки глибокою, що релігійної основи вже не видно – все перейшло в культуру міжлюдських стосунків. Це також правда, в чому пересвідчуються усі гомо совєтікуси, коли виїжджають на терени сучасної Європи.

Нам не потрібне зіставлення світу культури і світу християнства – то поняття несумісні. По суті нас цікавить християнство в українській культурі. Тут ми почуваємось певно: українська тисячолітня культура є християнською.

Наше письмо звідти – від християнських провідників Кирила і Мефодія. Наша література спершу прийшла звідти. Малярство наше теж в основному звідти.Бо звідти дух нашого народного життя.З піснею складніше, бо вона йде від часів дохристиянських. Але в цілому дух української пісні породжений з християнською традицією. Козацькі пісні і думи взагалі співав кобзар – Божий чоловік. Думаю, органічній українській культурі не загрожує культурно-цивілізаційна повінь – і не тільки їй.

Але їй загрожує тотальне засмічення товаром найдешевшого ґатунку. І тут вже боротьба йде на полі особистості. Опір культури, опір нерозмінного таланту, опір національного виховання. Звичайно, природне перемагає. Але багато спокушається і йде за вітром…

Якщо хтось у Львові і займається українською книгою, то це Ватуляки. У них це сімейне. Розпочав справу батько Михайло Васильович Ватуляк 10 років тому, ставши представником мало відомого тоді київського видавництва «Школа». У Львові вони мали тих книг заледва два десятки, а тепер із гуртівнею Михайла Ватуляка співпрацює 460 постачальників зі всієї України. «Українська книга насамперед має бути доброю та за змістом якісною» – вважає «книжковий магнат України» (саме так назвав Михайла Васильовича поет Іван Драч). У його гуртівні є книги й російською мовою. «Я готовий продавати книжки і написані на івриті, аби вони були корисні, – пояснює. – Якщо книга українською, а зміст – цілковита нісенітниця, я її не продаватиму». Сьогодні поговоримо з Михайлом Ватуляком про життя української книги.

Пане Євгене, зіставлення світу християнства і світу культури завжди викликає більше запитань ніж відповідей. Є різні оцінки, наскільки ці світи можуть бути близькими між собою чи далекими, від повного поєднання до взаємної автономності чи антагонізму. Як, на Вашу думку, можна оцінити співіснування цих двох вимірів буття – християнського і культурно-цивілізаційного у контексті українських духовно-культурних реалій?

Поняття культури набагато ширше, ніж поняття християнської культури. Серцевина нашої культури, звичайно, у християнстві. І тисячолітня християнська традиція заклала основи наших понять про добро та красу. Поза тим є безліч різних культурних вимірів, але вони переважно теж зв’язані з релігіями. Я думаю, що основне поняття, яке нас цікавить, це те, що лежить на глибині. Якщо брати по суті, то наша культура залишається справжньою тоді, коли вона закорінена у традиції. Я, наприклад, видаю газету «Наша Віра». Одне з найважливіших завдань цієї газети – це розмовляти з людьми культури мовою, закоріненою у християнстві. Люди відчужені від християнства, не мають належних понять про Святе Письмо і не розуміють тих творів, які виникли з плином часу з християнських джерел, тому люди часто нагадують відомого персонажа з комедії Мольєра, який не знав, що все життя говорить прозою.