Одне з основних завдань Вчительського уряду Церкви – тлумачення морального Одкровення про суспільний порядок у світі на мову, спосіб думання та ситуацію певного часу і проголошення цього вчення з відповідним ступенем зобов’язання. Соціальна доктрина Католицької Церкви (далі СДКЦ), яка включає сукупність орієнтирів для формування суспільного порядку, згідно з основними правдами віри, стоїть на службі виконання місії Церкви, тобто спасіння людини, що живе в конкретному часі та середовищі і стикається з конкретними суспільними проблемами, які суттєво впливають на її життя.

Згідно з ІІ Ватиканським собором Церква покликана «завжди розпізнавати знаки часу й пояснювати їх у світлі Євангелія». Одним із найбільш вражаючих знаків нашого часу – екологічна криза виражена в антропогенному виснаженні, забрудненні та руйнуванні довкілля у глобальних масштабах з катастрофічними наслідками для всього людства.

Хоча сьогодні ще не з’явилась довгоочікувана в середовищі богословів-моралістів екологічна енцикліка, все ж більшість соціальних документів римських архиєреїв та єрархії Католицької Церкви на локальному рівні останніх десятиліть заторкують окремі соціально-екологічні питання та пропонують свій погляд на причини їх виникнення та шляхи подолання.

У цій статті проаналізуємо основні документи СДКЦ на екологічну тематику з метою дослідити проблему відповідального ставлення до природного середовища як автентичного християнського покликання та важливого інструмента покращення екологічного становища планети.

Оберігати природу можна тільки тоді, коли любиш її. А щоб любити, треба вивчати, спостерігати, аналізувати. Цьому треба присвятити все життя, не жаліючи ні часу, ні сил. Винагородою буде справжнє духовне збагачення, неповторна насолода від споглядання земних красот.

Навчитися любити не так вже й важко. Спочатку треба навчитися милуватися тим, що довкола нас настільки, щоб відчути себе частинкою всього творіння. Як цього досягти? Не інакше, як ставши уважними до навколишнього середовища: навчитися слухати, щоб чути і дивитися, щоб бачити. Вийдіть в природу – у ліс чи на галявину. Прислухайтесь і ви почуєте справжній оркестр звуків, диригентом якого є Творець всього. Спів пташок і шелест листя, скрип дерев та цвірчання коників, – то вирує невидиме, на перший погляд, життя лісу. Кожна тваринка, найменша комашка невтомно трудиться на користь матінки-природи, беручи участь у великій гармонії буття. У цьому безмежному храмі краси та музики, який не може зрівнятися ні з яким рукотворним шедевром, переосмислюємо людські цінності, людина переображується до первозданного образу, коли вона перебувала в злагоді з довкіллям, була не завойовником, а співтворінням, яке поєднується з усім живим любов’ю. Жодна музика не може бути такою проникливою, як звучання природи. Жодне найвишуканіше житло не зрівняємо з недоторканою красою дикої природи…

Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку поставити запитання про те, кого маємо на увазі? Який христия­нин повинен себе ангажувати? Відповідь на це запитання вво­дить нас у сферу, якy богослов’я називає «еклезіологією», тобто вченням про Церкву. Тут потрібно звернути увагу на два аспекти. З одного боку, Церква – це містичне Тіло Ісуса Христа, що творить Церква, яка веде боротьбу на землі, Церква, яка страждає у чистилищі та тріумфує в небі; з іншого боку, Церква у світі як організація, що охоплює духовенство, монашество та мирян.

Бути християнином означає бути послідовником Христа. Всі вірні є послідовниками, якщо навіть і в різний спосіб. Священик іде за Христом, проповідуючи, особливо – служачи Божественну Літургію у Великий Четвер, здійснюючи Святе Таїнство жертвоприношення. Монахи та монахині прагнуть своїм життям підтверджувати вірність Христові, чітко уявляючи собі Його сорокаденний піст і молитву у пустині або приклад милосердного самаритянина. Вони втілюють цей взірець у життя залежно від харизми їхнього монастиря – споглядального або активного. А для мирянина прикладом є Христос у час Його життя на землі, де Він працював, тобто від 14 до 30 років життя.
Всі вірні у Христі є рівними у честі називатись дітьми Божими і рівними у своїх правах на духовний захист і Святі Таїнства Церкви, але вони є різними за своїм покликанням та завданням.

Спонукала мене написати ці рядки ситуація, яка склалася в останні роки після Помаранчевої революції. Сама ідея Помаранчевої революції ґрунтувалася на боротьбі за правду і проти беззаконня старої влади. Народ піднявся, бо вже не міг терпіти фальсифікацій, обману, диктатури. Шукав свободи та правди і знайшов їх у перемозі свого кандидата Віктора Ющенка. Однак, що ж трапилося згодом?

Утвердивши в суспільстві політичні свободи, плюралізм, ліберальні засади економіки, нова влада поступово почала скочуватись до ще гірших зразків державного управління, для якого характерні: протистояння лідерів демократичного табору, використання високих державних посад в особистих цілях, корупція, підкуп, шантаж, ультиматуми, невиконання взятих на себе домовленостей. До того ж ця тенденція зростає і беззаконня все більше завойовує свої позиції в Україні. Цьому сприяють хаос і непорозуміння в сфері державного управління, недотримання закону стає все більше і більше популярним серед вищих посадових осіб. Люди, особливо посадовці, народні депутати втрачають страх перед законом, я вже не говорю про страх Божий, який повинен перебувати з кожним християнином.

В Україні скептично ставляться до державних, політичних інституцій, сумніваються у спроможності громадських організацій. Недовіра до влади яскраво простежується у середовищі молоді. Вважають, що політики мають свій конкретний інтерес і не зацікавлені в добробуті громадян. Культивується думка, що сфера політики – місце для демагогії та обману, а боротьба за владу потрібна для власного збагачення та впливу на інших. Такі твердження не безпідставні, оскільки реалії сьогодення підтверджує їх. Вже не вірять, що людина може пожертвувати своїм часом, зусиллям для добробуту ближнього. Такий скептицизм не може мати позитивних наслідків, бо є суто нігілістичним.

Зневіритися, розчаруватися недосконалим державним апаратом і його управлінцями легко, зважаючи на те, що людині притаманно бути незадоволеною. Таким негативним поглядом легко заразити й інших.