Щодня люди роблять моральні вибори, десятки чи сотні цих виборів. Питання «Що робити?» та «Як робити?» виринають в людському розумі регулярно. Серед рутинних та не рутинних виборів, які здійснюють люди, є морально добрі, морально злі та морально нейтральні. Сутнісним завданням етики є власне оцінити, які вчинки, зроблені на основі цих виборів, можна вважати добрими, які поганими, а які не можна назвати ні одними, ні другими.

В сучасному світі з його етичним плюралізмом багато хто не вірить, що існує об’єктивне добро і зло, а отже, пропагується ідея, що кожен може чи повинен мати своє бачення доброго і злого, свою «етику», свою оцінку людських вчинків. Однак якщо не існує об’єктивного добра та зла, то немає жодного сенсу в існуванні етики як науки, і не лише етики – немає жодного сенсу в існуванні науки як такої. Адже заперечувати об’єктивну правду означає заперечувати саму підставу для науки. Правдива наука ж займається пошуком правди, а не пошуком плюралізму думок. У науці важлива сила аргументу, а не многота якихось оригінальних, хоч і взаємовиключних аргументів. Думка сама по собі, допоки належно не аргументована та не вписана в систему логіки, не вважається у науці чимось визначним та підставовим. Наука покликана вибудовувати синтез правди на основі людських думок, а не просто вислуховувати всі підряд людські думки (Пор. Salvino Leone, Nuovo Manuale di Bioetica, Città Nuova, Roma 2007, с. 14). Якщо, отже, не існує об’єктивного добра і зла, то не існує об’єктивної правди, а як наслідок, не існує й науки, яка б мала шукати та пізнавати цю правду.

Твердження «кожен має свою правду» є дійсним і закономірним лише та виключно у сенсі сприйняття правди. Іншими словами, кожен має своє сприйняття правди, але сама об’єктивна правда не може залежати від її сприйняття людьми чи змінюватися в залежності від цього сприйняття. До прикладу, якщо у певному приміщенні знаходиться група людей, і одним з цих людей є холодно, а іншим гаряче у цьому приміщенні, то це не нівелює об’єктивну правду – об’єктивну температуру повітря у приміщенні. «Кожен має свою правду» у сприйнятті об’єктивної правди, але не у формуванні чи визначенні цієї правди. Так же і з добром та злом: кожен має своє сприйняття добра і зла, але це жодним чином не впливає на те, що існують об’єктивно добрі та об’єктивно злі вчинки.

Однак не всі вчинки, які здійснює людина, можна віднести до добрих або поганих. Є такі вчинки, які не оцінюються мораллю. Саме їх правильно було б називати аморальними вчинками, тобто неморальними (слово «аморальний» не є синонімом до поняття «морально поганий», незважаючи на те, що саме у такому значенні вживається в побутовій мові). Які це такі вчинки, які не підлягають оцінці етики? Це несвідомі вчинки або вчинки нейтральні за своїм об’єктом та метою. Якщо мова про несвідомі вчинки, то це вчинки малолітньої дитини, психічно недужої людини або людини, яка відходить від анестезії. Такі категорії людей – це морально неосудні люди, хоча об’єктивно вони можуть чинити щось добре чи зле. До прикладу, якщо людина, яка відходить від анестезії після операції, вдарить лікаря по обличчю, то вчинить об’єктивне зло, але оскільки несвідоме, то її вчинок кваліфікуватиметься як морально неосудний, неморальний. Чи також якщо малолітня дитина розіб’є посуд задля забави, не розуміючи, що це зло, то вчинить об’єктивне зло, але сам вчинок буде неморальний. Іншою групою неморальних вчинків є такі, які жодним чином не пов’язані з об’єктивним добром і злом. Йдеться про вибір на підставі смаку. Якщо людина вибирає випити зранку чай, а не каву або з’їсти шоколад, а не щось інше, то її вчинки не можна оцінювати як морально добрі або морально злі, це просто нейтральні вчинки (винятком є ситуація, коли споживання того чи іншого продукту суттєво шкодить здоров’ю людини, а людина вибирає все-одно його споживати – тоді вчинок морально поганий). Так же і з вибором кольору одягу чи подібними виборами, які не є моральними по своїй суті. Колір одягу не є моральною сутністю, але фасон одягу може бути. Наприклад, якщо одяг змодельований так, щоб еротизувати людське тіло, то його фасон зовсім не є морально нейтральним.

Більшість вчинків, що здійснюються людьми, не є однак морально нейтральними вчинками і, відповідно, оцінюються мораллю. Розмивання правди про об’єктивне добро і зло, про що йшлося вище, значно ускладнило для сучасного світу ситуацію з розрізненням одного від іншого. Але у межах християнства немає простору для суб’єктивізації добра і зла, тож християнська мораль з певністю розділяє перше від другого. Щоб розрізнити морально добрі вчинки від морально злих, католицька етика пропонує певні критерії. Ці критерії поділяються на дві групи: первинні і вторинні. До первинних належать об’єкт вчинку (що я збираюся робити?), мета вчинку (для чого я це збираюся робити?) та засоби вчинку (яким чином я це збираюся робити?). До вторинних належать обставини та наслідки вчинку. Для того, щоб католицька мораль кваліфікувала вчинок як морально добрий, мусять бути добрими всі первинні критерії оцінки вчинку або принаймні морально нейтральними. Якщо якийсь один з первинних критеріїв є морально поганим сам у собі, то весь вчинок кваліфікується як морально поганий. У цьому сенсі зло є начебто радикальніше, ніж добро: якщо один з первинних критеріїв є добрим, цього недостатньо, щоб назвати вчинок добрим, натомість якщо хоча б один з цих критеріїв є поганим, цього достатньо, щоб кваліфікувати весь вчинок як поганий. У свою чергу вторинні критерії оцінки вчинку не відіграють жодної ролі в кваліфікації вчинку як морально доброго або морально злого. Обставини та наслідки не здатні змінити природу вчинку, однак здатні змінити відповідальність за вчинок. Наприклад, обставини та/або передбачувані наслідки можуть збільшити відповідальність або, навпаки, зменшити її. Обставини та наслідки часто не є підконтрольні людині, тож вони не можуть визначати природу людського вчинку. Натомість вибір об’єкту вчинку, постановка мети та знайдення засобів осягнення цієї мети – це цілком контрольовані людиною процеси, а отже, людина відповідальна за них. Тому морально поганим вважається вчинок, який мав, до прикладу, погану мету, але всі його наслідки виявилися добрими, і навпаки: морально добрим вважається вчинок, який мав добрий об’єкт, мету та засоби осягнення мети, навіть якщо всі наслідки з цього вчинку виявилися погані. Словом, якщо людина дала милостиню жебракові на хліб, а він використав гроші на алкогольний напиток та, заснувши на морозі, обморозив кінцівки, то вчинок того, хто змилостивився, є добрим. І якщо людина надумала принизити когось, а в результаті приниження цей хтось отримав суспільні почесті та визнання, то вчинок гнобителя залишається поганим.

Стосовно обставин, то бувають випадки, коли нам видається, що трагічні обставини дозволяють оправдати зло, чинять начебто це зло необхідним. Однак це не так. Наскільки б не були трагічними обставини, вони не мають сили перемінити зло на добро. Наслідки злого вчинку можуть бути добрими, обставини можуть бути «оправдуючими», але сам злий вчинок, згідно з католицьким вченням, залишається злим. Обставини насправді можуть дуже зменшити відповідальність, зробити її фактично не-відповідальністю, але об’єктивне зло не зникає від зняття відповідальності з людини. У контексті сказаного можна привести приклад крадіжки, здійсненої вмираючим з голоду. Чи ми покладаємо велику відповідальність на того, хто краде найнеобхідніше, аби вижити? Однак об’єктивне зло крадіжки залишається злом, незважаючи на обставини того, хто краде, навіть якщо він краде в особи настільки багатої, що та зовсім не відчуває ущербу майна. Те ж саме стосується крадіжок на підприємствах чи інших установах, які утримують суспільне чи державне майно. Не може людина себе оправдати тим, що суспільство чи держава їй «винна», тому вона краде. Це не є оправданням, навіть якщо людина вмирає з голоду. Суспільство чи держава в обличчях конкретних людей нестиме свою відповідальність, а кожен індивід свою. Тож які б не були обставини, вони не мають потуги перемінити зло на добро чи бодай на щось морально нейтральне. Зло настільки радикальне, що не міняє своєї природи в залежності від обставин та наслідків. У цьому контексті хочеться також згадати про вбивство на війні. Багато людей намагаються оправдати вбивство на війні необхідністю з огляду саме на трагічні обставини (напад ворога), але католицька етика, як це було сказано вище, не дозволяє оцінювати людські вчинки на підставі обставин. Вбивство на війні може бути оправданим з точки зору католицької етики лише як наслідок, але ніколи як засіб досягнення благородної мети. Що це конкретно означає? Якщо війна справедлива (не є війною нападу, але захисту, всі дипломатичні зусилля врегулювати ситуацію марні, є обґрунтована надія на перемогу, війна не спричиняє більше лиха, ніж не-війна), то обов’язком громадян є захищати свою вітчизну. Метою війни в такому разі є свобода народу, а засобом – збройний захист. Як бачимо, мета та засіб, як і об’єкт (справедлива війна) не є морально погані самі у собі, зокрема захист не можна вважати морально поганим засобом. Вбивство ворога стає наслідком законної боротьби, а тому є непрямим вбивством і не оцінюється як моральний злочин. Водночас важливо підкреслити, що у випадку якщо воїн-захисник використовує вбивство ворога як засіб, а не спричиняє його як наслідок, він стає морально винним у прямому вбивстві людини. Наприклад, якщо воїн-захисник з ненависті до ворога вбиває його беззбройного, замість того, щоб взяти в полон, чи вбиває ворога пораненого, замість того, щоб доправити до лікаря, то вбивство у цьому випадку є засобом вчинку, а не його наслідком (бо у цих випадках від ворога не було потреби захищатися – він не був небезпечним). Якщо вбивство є засобом досягнення благородної мети, весь вчинок кваліфікується як морально поганий. А якщо вбивство є наслідком досягнення благородної мети нормальними засобами (захист), то весь вчинок кваліфікується як морально прийнятний.

Не можна ніколи робити добро засобом зла, але можна робити добро з небажаним наслідком зла. До прикладу, не дозволяється красти, щоб врятувати комусь життя, але можна рятувати комусь життя, пошкодивши майно ближнього та направивши шкоду при першій же змозі. Якщо у першому випадку крадіжка є засобом врятування життя, то у другому випадку крадіжка не є засобом (бо те, що було від початку задумане як тимчасове вилучення та послідуюче повернення чи компенсація власникові, не може вважатися вкраденим), але цей вчинок має небажаний злий наслідок, а саме неприємності, принесені власникові, що його майно було тимчасово вилучене для допомоги. Що стосується справедливої війни, також тут вбивство ворога має бути вимушеним наслідком, а не чимось бажаним як ціль чи як засіб досягнення добра.

Підсумовуючи вище сказане, варто виокремити певні принципи католицької моралі у сфері оцінки людських вчинків:

1) Добра мета ніколи не оправдовує поганих засобів. Наскільки би благородною не була мета, якщо засоби її осягнення є бодай трішки поганими, ввесь вчинок вважається поганим;

2) Не можна робити зло, з якого випливатиме добро, але можна робити добро, з якого небажано випливатиме зло (як небажаний наслідок);

3) Обставини та наслідки є другорядними критеріями оцінки вчинку та не визначають його природу, однак враховуються при накладанні відповідальності за вчинок.

Робити добро, отже, треба по-доброму, а оправдовувати зло не можна жодними трагічними обставинами та добрими наслідками. Добрі і злі вибори людина робить щоденно, на основі цих виборів здійснює потім вчинки. Тож розуміння критеріїв оцінки вчинків важливе для практичного життя усіх, хто всупереч етичному плюралізму сучасності сповідує переконання, що добро і зло не є тими категоріями, які можна визначати на власний розсуд.

Марія ЯРЕМА
доктор біоетики,
кафедра богослов’я УКУ