Романе, яке місце займає греко-католицьке богослов’я на тлі православного та католицького богослов’я?

  Існує певна асиметрія цих трьох богословських традицій, оскільки наша греко-католицька традиція була перервана, а дві інші перерваними не були. Коли патріарх Йосиф Сліпий після повернення із сибірського заслання з’явився на сесії ІІ Ватиканського собору у Римі, він говорив про свою «мовчазну Церкву» в СРСР. Ця мовчазна Церква після 20 років виходу з підпілля промовила, видала світові свій віровчительний документ - Катехизм. Цей катехизм відмінний як від православних, так і від католицьких катехизмів. Вірю, що і богослов’я УГКЦ вийде зі стану мовчазності, бо вже є перші ознаки цього. У 2005 році відбулася конференція молодих богословів «Кайрос», а згодом перша міжнародна патристична конференція, доповіді з якої були опубліковані в одному з найфаховіших світових богословських періодичних видань – Studia Patristica. Таким чином весь патристичний світ ознайомився зі скромним, але власним доробком молодих богословів УГКЦ. Якщо церковна єрархія всесторонньо підтримуватиме богословів у своїй Церкві, про що вже йшлося детально на різних форумах в соціальних мережах, то ми побачимо греко-католицьке богослов’я в його самобутності та життєдайності.

Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог" (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?

  Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.

  Посттоталітарна й постколоніальна Україна, одержавши від минулого доволі непростий та нелегкий історичний спадок, а особливо в гуманітарно-цивілізаційній царині, за оті два останні десятиліття свого новітнього існування і розвою – вже у статусі відродженої незалежної й соборної держави – зазнала багато чого. Й, передусім, неоднозначно-суперечливого і навіть досить болісно-прикрого. До того ж, у цьому контексті, мабуть, особливо необхідно наголосити, що за цей час, як відомо, в нашому суспільстві, приватизувавши майже всі основні національні багатства і ресурси, сформувалася й запанувала (чи не) всуціль закорумпована система олігархічно-мафіозних кланів. Тобто, тих великих бізнес-структур й угруповань, очолюваних, здебільша вихідцями із надр старої «совкової» номенклатури й, відповідно, ментально-психологічно і світоглядно зорієнтованих, переважно, до північно-східного «старшого брата». І саме вони – з метою загарбання й незаконного привласнення, а також, по суті, запопадливо-колаборантського розпродажу загальносуспільного надбання отому сусідові – поміж собою, як каже про подібне Слово Боже, ледь не увесь український «Мій [себто, Господній] Край поділили» (Йоіл 4, 2–3).

Поява і буття всього сущого у цьому світі мають свій сенс і призначення, окреслені йому Творцем. Причому, ще до початку віків. Це стосується як предметів і явищ неживої й живої матерії і природи, так і вінця усього створіння – людини. Як кожної окремої особистості, так і всіх й усіляких людських груп, спільнот і структур. Й, зокрема, національно-державних, етнокультурних й релігійно-конфесійних. При цьому тільки й виключно гомо сапієнс – будь-то окремий людський індивідуум як такий, або ж цілі людські колективи, спільноти чи організації – мають суверенну волю і право вибору. А тому, пізнавши і прояснивши для себе те, в ім’я чого Бог привів їх у цей світ, можуть погодитися й виконати відповідну свою місію і роль. Або ж навпаки – відкинути й обрати зовсім інший шлях. Одначе ніяк Господом не передбачений й, природно, не благословенний. З усіма наслідками, що звідси випливають.

      Над усім височить монументальне переконання раціоналіста про організаційний характер історії, якій слід принагідно сприяти, але яку не слід ніколи спрямовувати, та про самодостатню стабільність окремого індивіда. … За втратою відчуття видимої спільноти у Христі слідуватиме втрата відчуття невидимого. Занепад спільноти в сучасному світі має своїм неминучим релігійним наслідком витворення мас безпомічних, спантеличених індивідуумів, нездатних знайти розраду у Християнстві, яке розглядають лише як набір вірувань.

                      Роберт Нісбет. Пошук спільноти (The Quest for Community).

      Спільнота є нішею суспільства, у якій індивід може відчувати впевненість у сприйнятті чесних понять, та може підтримувати тривале спілкування з іншими – тими, чия близькість приносить підтримку. Спільнота забезпечує пристановище для духа. Бо спільнота є обмеженням, яке приносить визволення… Сучасний світ позбавив більшість американців спільноти.
                  Річард. А. Ґудвін. Американські умови (The American Condition).