Мій знайомий розповів мені одну історію. Він знав чоловіка, який був дуже мирним і дуже спокійним. І якось мій знайомий запитав у нього: "Повідай мені свою таємницю! Що ти робиш, щоб мати такий спокій, такий мир?" Цей чоловік йому відповів: "У мене немає жодної таємниці". Але мій знайомий цього так не залишив і поставив йому інше запитання: "Розкажи мені: як минає твій день?" І чоловік йому відповів: "Коли дзвонить мій будиль­ник, я кажу: «Боже, дякую Тобі за цей будильник!» Потім взуваю капці і кажу: «Дякую за капці!» Згодом йду до ванни, миюсь і дякую за воду, дякую за мило, дякую за зубну щітку, дякую за зубну пасту, дякую за рушник... і так увесь день".

"Идущие на помощь" - так называлась статья, опубликованная в номере за 17 мая. В ней шла речь о деятельности благотворительной организации "Дон Боско", названной в честь Иоанна (Джованни) Боско - католического священника, основателя ордена салезианцев (движение людей, которые трудятся на благо спасения молодежи). В том числе рассказывалось о волонтерах, которые стараются приобщить заключенных к христианским ценностям. Именно эта часть статьи вызвала наиболее активные и разноречивые отклики читателей. Большинство откликнувшихся считают, что такого рода деятельность надо всячески поощрять. Но немало оказалось и таких откликов, смысл которых можно свести к известному изречению, замечательно точно переданному в пастернаковском переводе "Гамлета":
А все-таки на свете нет чудес.
Как волка не корми - он смотрит в лес.

Библиотеку многие представляют как стеллажи с книгами. Доля правды в этом есть: "библиотека" в переводе с греческого как раз и означает "книгохранилище". Но для современной библиотеки это слишком скудное определение. Ибо сейчас даже в сельских библиотеках все чаще люди могут пользоваться компьютером и интернетом. А это дает возможность получать доступ: учащимся - к электронным библиотекам и учебным сайтам, безработным - к сайтам с вакансиями, тем, у кого далеко живут родственники, - к видеосвязи по скайпу. А малыши могут еще и быстрее развиваться - в самых разных отношениях, в том числе и довольно неожиданных.

ФІНАЛІСТ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОНКУРСУ "РЕПОРТЕРИ НАДІЇ В УКРАЇНІ"  2013

Пастор протестантської Церкви добрих змін (Маріуполь, Донецька область) Геннадій Мохненко — особа легендарна. Протягом п’ятнадцяти років він працює з дітьми вулиці. Так з’явився Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим», через яку «пройшли» майже три тисячі місцевих безпритульних. Сам пастор усиновив 31 дитину. (Зараз у його домі — росте чотирнадцятеро. Інші вже одружилися або працюють, живучи самостійно). З «перлин» (хоча я не впевнена, що так можна розрізняти дітей) — чемпіон України з боксу серед підлітків Сергій Кучерук і студент Донецької консерваторії Андрій Дудін, який готує до випуску перший альбом. До речі, про останній знятий фільм «Діамант з підвалу». (Можна подивитися на Youtube).

Поглянувши на багато країн, що розвиваються, ми виявляємо після сорока років незалежності і сорока років економічної допомоги цим країнам такі результати, які протвережують: відстань до індустріального світу скоріш збільшилась, аніж зменшилась. Це не відноситься до всіх країн. Існують приклади, коли країни змогли пустити в хід спіраль розвитку і значно скоротити цю відстань. Подивимось на Східну Європу та на колишній Східний блок через 15 років після падіння стіни: тут також у багатьох країнах лише незначний прогрес, зате значне розходження у доходах. Невеликій кількості багатих людей протистоїть велика маса людей, які живуть за межею бідності. Однак тут у позитивному відношенні також виділяється цілий ряд країн. Всі країни отримали значні суми для допомоги, суми, які значно перевищують обсяг фінансів плану Маршалла після війни (навіть без урахування інфляції). Чому ж тоді ці гроші не скрізь допомогли? Чому у багатьох країнах не відбулось очікуваної дії зрушення з місця, або якщо це і відбулось, то тільки слабо?