Означення "колінеарний" - цілком математичне. Колінеарними називають вектори, що лежать на паралельних прямих і можуть бути або співнапрямленими, або протилежно напрямленими. Людина і Бог. Начало земне і начало небесне. Чи існує діалог між профанним і сакральним у теперішньому столітті? Який цей діалог: одновекторний чи різновекторний? XXI столітгя вносить свої корективи у світоглядну парадигму. Людина мислить себе у ролі вселенського Розуму. Варто лише згадати про вплив на медіапростір та свідомість людей інформації про кінець світу. Прикро усвідомлювати, що дедалі частіше для людини Бог знаходиться у пробірках з клонованими ембріонами, в інноваційних технологіях (Deus ex mashina), хоча колись Господь послав на велику жертву свого єдиного Сина, щоб Він врятував цей світ, засвідчуючи безмежність Свого милосердя. Проте, знову-таки виникає парадокс: чому люди, маючи за зразок реальну смерть Ісуса Христа швидше повірять у брехливу інформацію про кінець світу, ніж у безмежжя Божої Любові? Папа Іван Павло II зазначив: "Віра і розум — це два крила, що піднімають людину до неба". На жаль, людина XXI століття — це зазвичай «однокрилий» Ікар, що ніколи не досягне істини, бо зрозуміти Любов крізь призму егоїзму неможливо.

Слова на вітрі… Часто ми заявляємо про себе як про журналістів, але і гадки не маємо, яким рятівним чи згубним може бути одне слово. Щоденно до нас надходять численні потоки інформації, подекуди ми самі їх творимо, але ця інформація не вимагає зворотного процесу. Світ наповнений комунікацією як у реальному, так і віртуальному вимірах, але поняття «комунікація» щоразу більше потерпає від надмірного і надто часто неправильного й невиправданого вживання. Якою ж була ця первинна ідея комунікації? У який спосіб Христос комунікував з людством і продовжує комунікувати з майже 7 мільярдами? За яким принципом поширюється тенденція розсіювання Христових вчень, тобто, чому одні прислухаються і чують, а інші – ні? Чому Христос обрав для спілкування метод розсіювання, а не діалогу, як, наприклад, Сократ чи Платон? Ці та чимало інших запитань не дуже-то часто хвилюють нас у щоденній комунікації. Але, звісно, ідея комунікації має якісь «секрети», і нам – журналістам, неодмінно потрібно їх з’ясувати і усвідомити.

Христос – це найдовговічніший голос розсіювання. Він не говорив до когось – промовляв до всіх; Він не прагнув аплодисментів чи визнання – лише хотів пожинати плоди морального життя людства; Він ніколи не вичерпувався у темах – Його актуальність викликає величезне здивування і зацікавленість і сьогодні та продовжуватиметься довіку. Він не обрав класичну античну концепцію комунікації – діалог між філософом і учнем, такий тісний і близький. Його слова адресовані тим, кого вони можуть стосуватися, а це значить – усім. Його слова відкриті у своєму призначенні. Але дивно, що Христова модель передбачає, що «відправник не має контролю над урожаєм», про що пише американський вчений Джон Дарем Пітерс. Ісус відчуває необхідність свободи кожного свого співбесідника.

В середині ХІХ століття німецький фізик і фізіолог Герман Фердінанд Гельмгольц (Helmholtz, 1821-1894), ще будучи молодим науковцем, разом з двома іншими колегами (Е. Брюке [Brücke] та Е. ДюБуа-Реймондом [DuBois-Reymond]) склав «матеріалістичну клятву»: поширювати «матеріалістичну правду» про те, що в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних. Всі троє залишилися вірними цій клятві протягом усього життя [10, c. 83 і далі]. Щодо самого факту складання такої «матеріалістичної клятви» Йозеф Зайферт (Seifert) слушно зауважує, що всі троє, склавши її та залишившись їй вірними, спростували свою власну матеріалістичну позицію.

Адже якщо в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних, то все, що діється в духовній та психічній сфері людини, включно з клятвами, обіцянками та вольовими рішеннями, є наслідком чи проявом («епіфеноменом») цих хіміко-фізичних процесів. Відповідно, якщо ці процеси йдуть певним чином, то людина конче вестиме себе теж відповідним чином: у такому випадку не потрібно складати клятву чи обіцяти. Якщо ж під дією якихось фізичних чи хімічних факторів (наприклад, опромінення чи токсичних речовин) ці процеси змінилися б, то у такому випадку людина конче не могла б виконати того, в чому поклялася, чи що пообіцяла. Отож, якщо зміст згаданої «матеріалістичної клятви» був би правдивим, то сама клятва чи обіцянка втратили б сенс. Адже коли людина у чомусь клянеться, чи щось обіцяє, то вона знає, що може виконати обіцяний зміст, а може й не виконати: це залежить від її свобідного рішення, яке походить з її свобідного особового центру, що, в свою чергу, не може бути матеріальним та не може бути наслідком чи проявом хіміко-фізичних процесів. Отож, сам факт клятви чи обіцянки та її свобідне дотримання або недотримання засвідчує існування нематеріальної душі.

З досягненням незалежності в Україні відновлюється пожвавлений інтерес до релігійної філософії, в контексті якої аналізуються ряд питань, які мають релігійне забарвлення, зокрема це стосується і співвідношення права та моралі як на сутнісному, так і на екзистенційному рівні щодо впливу християнської етики на правові дії чинного законодавства України. Проблематика, яка розглядається, незважаючи на суттєві заборони ще цілком недавнього часу (релігія – опіум для народу, загальновідоме гасло радянської минувшини), є суттєвою для суспільства загалом, а для сучасності містить кілька головних моментів: переосмислення давньої християнської традиції через призму сьогодення та віднайдення в ній відповідей на смисложиттєві питання, які лягають в основу законів України, цим самим визначають рівень культури правового суспільства.

Вчинення дій, хоч би правових (наприклад аборт), але позбавлених моралі є загрозою людині на рівні цивілізаційних процесів, оскільки в кінцевому результаті наслідок дій є злим (загроза вагітності). Тому необхідно, щоб людина не тільки діяла згідно права, але так само й дотримувалась моральних норм у повсякденному житті. Безперечно, це доволі складно, адже ряд подій у житті людини мають, на перший погляд, відмінність від волі людини, так би мовити обставини, які зумовлюють антиправові дії, але не зважаючи на таке пояснення, відповідь більш, ніж очевидна – людина особистими злими діями зумовлює цикл перероджень злих обставин (п’яний водій, принцип відповідальності у причині). Таким чином, не обставини зумовлюють злий наслідок, а людина, яка стає причиною злих обставин.

Сергію Сергійовичу, коли читав Вашу біографію, виникло запитання: як доктор фізико-математичних наук зацікавився богослов’ям та ще й ісихазмом? Як Ви поєднали два покликання: фізика і богослова?

Якщо говорити мовою електротехніки, то в мене було не послідовне, а паралельне з’єднання: і те, і те мене цікавило постійно. Коли треба було серйозно задуматися про вищу освіту, то професією обрав фізику, бо розумів, що філософія за більшовиків не могла бути предметом відкритих професійних занять. Пам’ятаю, якось Сергій Сергійович Авєрінцев сказав, що ми хотіли б займатися богослов’ям, але не можемо, тому займаємося естетикою. Тоді це було правильно тільки для нього, хоча він говорив від нашого імені, ніби, ось в якій ми ситуації. Та в мене було не зовсім так – фізика мене також захоплювала.
Коли я вчився на фізичному факультеті у МДУ, в Москві, я робив деякі кроки, щоби здобути і філософську освіту – слухав філософські курси. І вже тоді бачив, що цей світ не для мене. Це був час «відлиги», тому вважалося, що вільна думка у СРСР є. Було декілька імен професорів, з якими пов’язували вільну, неофіційну, неортодоксальну думку. Я слухав їх і розумів, що і їхні погляди зовсім мене не задовольняють. Це був якийсь половинчастий лібералізм, коли люди орієнтувалися на панівні обов’язкові світогляди і світовчення і водночас хотіли «хоробро» від нього на міліметр відхилитися. Мене це зовсім не влаштовувало. Тому я з тим філософським радянським світом не мав нічого спільного. Але пробував самостійно здобувати філософські знання. Поступово виникали свої думки і я починав писати. Ці спроби філософсько-релігійних писань з’являються тоді, коли і в фізико-математичній сфері я почав переходити від навчання до практики.