«Поміркованість є моральною чеснотою, яка стримує потяг до задоволень і забезпечує рівновагу у використанні створених благ. Вона забезпечує панування волі над інстинктами і не дозволяє пристрастям переступати межі людської гідності. Поміркована особа скеровує до добра свої чуттєві бажання і слухається здорового голосу розсудливості…» – навчає Катехизм Католицької Церкви (№ 1809).

Чеснота поміркованості (стриманості) належить до чотирьох кардинальних чеснот, які лежать в основі морального життя людини і полягають в постійній мобілізації зусиль волі на здійснення добра у різних вимірах життєдіяльності, починаючи від особового життя, і аж до ставлення стосовно всього створеного Богом світу .

На перший погляд може скластися враження, що мова йде про якусь дійсність, яка полягає в тому, щоб від нас щось забрати, обмежити, загнуздати, утримати... Насправді ця чеснота має за мету не забрати, але навпаки – надати, дарувати, гарантувати, повернути… Чеснота поміркованості, у властивому сенсі, полягає передусім у тому, щоб повернути пошкоджену гріхом дійсність до первозданного порядку, цілісності та гармонії.

Бюро Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ із питань екології закликає відмовитись від шкідливої практики – прикрашання гробів померлих пластиковими квітами та вінками, що зокрема набирає широкомасштабного виміру напередодні свята Воскресіння Христового.
В цей час вірні, бажаючи віддати шану померлим родичам та знайомим, приносять на цвинтарі тони різнокольорового пластику, як правило не задумуючись про те, що ця практика не тільки позбавлена смаку і логіки, але і є дуже шкідливою для природного довкілля, й небезпечною для здоров’я і життя людей. Пластик заполонює кладовища. Здебільшого, щоб хоч якось дати собі раду, його спалюють, при чому в довкілля виділяються шкідливі сполуки, в тому числі й діоксини, які мають канцерогенну дію і, відповідно, спричиняються до розвитку онкологічних захворювань.

До етнічних українців в Україні та за її межами у всьому світі сущих.

Дорогі брати і сестри!
Все на світі, крім зла і гріха, походить від Бога. Це – аксіома. Та зло і гріх не вічні. Вічний тільки Бог. З Його святої волі і є ми на цій землі – долині сліз і плачу, і покликані до щасливої вічності. Це найважливіше і найдорожче за все на цьому світі та й за увесь світ. Бо ми – образ і подоба самого Творця, і Він нас любить безмежною любов’ю. Та цю найбільшу у світі любов так часто зневажаємо і зраджуємо своїми гріхами. Власне, так знехтували першою Заповіддю Творця наші прародичі – Адам та Єва, і були за це строго і справедливо покарані. Так, зло увійшло у світ. А в міру збільшення на землі числа людей воно росло і множилося. І коли чаша гріхів переповнилася то й переступила усі межі Божого довготерпіння. Зло мало бути покаране. І знищив його Господь у водах Всесвітнього потопу, залишивши тільки праведного Ноя з його сім’єю.

Та й цього разу недовго тривало праведне життя на землі. Його зупинила Вавилонська вежа – вежа гордині. Власне, гординя і є коренем всякого зла та гріха. Тому Господь зруйнував цю вежу,а людям помішав їхню одну мову. З цього часу беруть початок всі мови, нації та народи. І всі вони найперше і найбільшою мірою покликані самим Творцем служити Йому, тобто добру і любові. Отже, нації та мови – не нагорода, а ще одна відпущена Творцем можливість і нагода направити кривду вчинену Йому(!) і цим самим повернути собі правдиве непроминаюче щастя. Для цього Господь дозволив існування окремих об’єднаних груп людей в різних формах співжиття зі своїми мовами і географічними територіями поселення, які були названі державами. Таким чином, одна неподільна сім’я розділилася на багато окремих сімей, об’єднаних окремими мовами, які створили свої культури, традиції і звичаї, а також і окремі релігії, які разом творять одну Божу родину.

Християнство – релігія дії. Починаючи від дієвої любові до ближніх, через дієве прийняття оправдання в Христі і до активної проповіді Євангелії усім народам та перетворення світу, Християнство – суцільна і постійна дія.

«Оскільки держава – це щось складеного, подібно до іншого цілого, яке складається з частин, то ясно, що нам потрібно спитати, хто такий громадянин держави. Бо ж держава являє собою множину громадян. Тому потрібно замислитись, кого можна означати як громадянина, і хто є громадянином. ... Громадянин же визначається найвищою мірою не через щось інше, як тільки – через його участь в суддівських рішеннях і у владі. ... Бо того, хто може брати участь в дорадчому чи законодавчому уряді, ми називаємо громадянином держави, а державу – множиною таких громадян, яка вистачає для самодостатності життя...» [1].

Арістотелівське визначеня громадянина (оскільки воно сутнісне), увійшло у соціальне вчення Католицької Церкви, яка теж дефініює громадянина через його участь у суспільному житті. Візьмім до уваги цей текст з Компендіуму соціальної доктрини Церкви: «Характерний наслідок реалізації принципу субсидіарності – участь, суть якої проявляється у низці різних видів діяльності, завдяки якій громадянин, окремо чи спільно з іншими, безпосередньо чи через власних представників, робить внесок у культурне, економічне, соціальне і політичне життя громадянського суспільства, до якого він належить. Участь – обов’язок, який кожен повинен виконувати свідомо, відповідально і задля спільного блага.

«Бо створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих» (Рим 8, 19).

Дорогі у Христі!

Великий піст – це той духовний оазис посеред шаленого ритму сучасного споживацького суспільства, в якому ми знаходимо Джерело відродження свого єства і покликані зростати у Божих та моральних чеснотах.

Великий піст жодним чином не зазіхає на нашу свободу і не має за мету щось забрати. Його призначення полягає передусім у тому, щоб збагатити нас і визволити із рабства гріха для правдивої свободи дітей Божих, щоб ми були справді щасливими, щоб ми були благословенням для наших ближніх та всього створеного Богом світу.