«Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами».
(Мт. 5, 11–12)

Релігія – це складний духовний і соціальний феномен, що виконує в суспільстві низку важливих функцій: виховну, світоглядну, регулятивну, інтегративну, політико-ідеологічну, націотворчу тощо. За допомогою відповідних інституцій вона може впливати на регулювання поведінки вірних, сприяти процесам національно-культурного розвитку, підтримувати певний політичний режим у країні й, що не менш важливо, особливо за умов сучасної масової мультикультуралізації, може консолідувати націю.

У цій статті я розглядатиму дві версії теорії еволюції, які ще донині поширені у християнських середовищах і важаються наче б то сумісними з вірою в Творця. Починаючи від 1950-х років ХХ століття, на які припадає австрійський період творчості (викладання в Інсбруку, 1949-1964) німецького богослова, єзуїта Карла Ранера (1904 – 1984), в католицьких наукових колах поширюється теорія еволюції людського тіла, яка стверджує, що людське тіло є продуктом біологічної еволюції гаданих тваринних предків, а розумна людська душа є результатом безпосереднього Божого творчого акту. Таким чином, ця теорія визнає тільки одну фундаментальну відмінність – між біологічним та духовним буттям. В біологічній же сфері вона стверджує міжвидову еволюцію аж до виникнення «людського» тіла (яке ще не одушевлене безсмертною душею). І саме Карл Ранер був основним ідеологом цієї версії теорії еволюції [1]. Власне її «потвердив» (а принаймні – не спростував) блаженний Папа Іван Павло ІІ у своєму листі до Папської Академії Наук від 22.10.1996 року.

У місті улюбленім Він поселив Мене
(Сир. 24,11)

Львів – унікальне, неповторне місто. На жаль, наша провінційність полягає в тому, що ми не вміємо любити. Не вміємо любити Бога! Отож, не вміємо любити і себе. Не люблячи себе, не можемо любити ближнього. Тому прагнемо любити далеке. Ця стаття про те, як люди, натхнені Богом, побудували місто Львів. Адже лише під натхненням Бога можна побудувати щось направду вартісне. Львів – місто не лише із землі та будинків. Центральне місце в ньому займає Бог та люди. Тому він побудований не лише людськими руками, а й Словом Божим. А його мурами завжди були молитви святих. Центр світу – на кожному кроці. Там, де є Бог та людина, завжди є спілкування. На жаль, світ гріховний, а тому – провінційний. Та лише світ гріховної людини – провінція. Її вдало долають святі. Їхня діяльність відобразилася і в архітектурі міста Лева. Це доказ того, що Львів будували не тільки люди, – в його побудові був присутній Бог. Бо Львів – це не безбожне місто, як Вавилон, де люди хотіли побудувати місто без Бога (Бут. 11).

 Ідея споживацтва здеморалізувала  людину й актуалізувала процес розпаду її  істинного начала.

«ХХІ століття буде або великим століттям релігії, або його взагалі не буде»

(Андре Мальро)

Сьогодні думки та дії людей зорієнтовані передусім на задоволення найнижчих інстинктів й інтересів. Якщо Європою колись рухали основоположні ідеї «Премудрого Дон Кіхота з Ламанчі» Сервантеса, «Моральних листів до Луцілія» Сенеки, то зараз передові позиції зайняли мода і ринок, опортунізм та корупція, матеріальний нігілізм та неолібералізм. Спостерігаємо нищівне переродження цивілізації. Адже зростати треба вертикально, а не горизонтально.

Віртуальний храмовий простір на екрані телевізора за роки став звичним для українців. 5 травня прямі Великодні трансляції з кафедральних соборів відбулися вже удвадцяте. Першому Національному телеканалу, який цю справу розпочав і розвиває досі, є що святкувати: за роки тут назбирано чималий досвід з релігійної тележурналістики.