Романе, яке місце займає греко-католицьке богослов’я на тлі православного та католицького богослов’я?

  Існує певна асиметрія цих трьох богословських традицій, оскільки наша греко-католицька традиція була перервана, а дві інші перерваними не були. Коли патріарх Йосиф Сліпий після повернення із сибірського заслання з’явився на сесії ІІ Ватиканського собору у Римі, він говорив про свою «мовчазну Церкву» в СРСР. Ця мовчазна Церква після 20 років виходу з підпілля промовила, видала світові свій віровчительний документ - Катехизм. Цей катехизм відмінний як від православних, так і від католицьких катехизмів. Вірю, що і богослов’я УГКЦ вийде зі стану мовчазності, бо вже є перші ознаки цього. У 2005 році відбулася конференція молодих богословів «Кайрос», а згодом перша міжнародна патристична конференція, доповіді з якої були опубліковані в одному з найфаховіших світових богословських періодичних видань – Studia Patristica. Таким чином весь патристичний світ ознайомився зі скромним, але власним доробком молодих богословів УГКЦ. Якщо церковна єрархія всесторонньо підтримуватиме богословів у своїй Церкві, про що вже йшлося детально на різних форумах в соціальних мережах, то ми побачимо греко-католицьке богослов’я в його самобутності та життєдайності.

Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог" (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?

  Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.

 Про морально-етичні проблеми і молекулярну генетику, про гуманізацію медицини і християнські цінності, про духовне життя і професійне покликання у розмові з провідним вченим, доктором Юрієм Мончаком, директором лабораторії молекулярної генетики та професором генетики медичного факультету Маꥳлського Університету (Канада).

Якою має бути постать монаха і місія монашества у світі та в українському суспільстві сьогодні? Про це в розмові з єромонахом Теодором, ігуменом монастиря студитів.

Отче! Тема нашої розмови – це проблема місії і покликання монашества у світі загалом та в Україні зокрема, вужче – студитського монашества в Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) в сучасному, ХХІ столітті. З огляду на різноманітні виклики, які нас оточують і стоять перед Церквою (секуляризація, ліберальна ідеологія, різноманітні тиски західних культур, псевдокультур, споживацтва, культура смерті), і намагаються витіснити християнство на маргінес суспільного життя, якою, на Вашу думку, є місія монашества?

Етьєне, розкажи нам про свій життєвий і творчий шлях. Як ти відчув покликання бути художником?

Народився я 1979 р. у Парижі в сім’ї митців: батько і мати – скульптори та художники. У школі не відзначався особливими успіхами. Навчання видавалося дуже нудним і зовсім мене не цікавило. Після того, як я не склав випускних іспитів, за порадою моїх батьків, вступив у школу красних мистецтв Версалю. Отож, мені складно говорити про саме «покликання» стати художником. Це вже після вступу до школи красних мистецтв я відкрив своє зацікавлення картинами і свій творчий нахил. Саме тут виявилось, що в мене є «художнє око» і мистецька чутливість, які, очевидно, були сімейними. Потім склалися сприятливі умови для мого професійного розвитку. Але вважати це випадковістю було б несправедливо. Після мого навернення я зрозумів, що це був дар Божого провидіння, подарований через події мого життя. І саме цьому провидінню я завдячую тим, що навчитися малювати і що цей дар не був знехтуваний.