Чи може злочинець, який одного разу вже уявив себе володарем життя і спробував вершити долі інших, щиро покаятися та змінитися? Оскільки пенітенціарна ідея охоплює не лише покарання порушників закону, а й шлях до їхнього покаяння, сьогодні світ практикує душпастирську опіку над в’язнями. Головні напрями служіння капеланів – це проповідь, катехизація й уділення святих таїнств. У служінні разом із душпастирями можуть брати участь і миряни, демонструючи правопорушникам інший вимір життя, сповнений любові та поваги до інших. Кажуть, немає стіни, крізь яку не пройшов би Ісус, і немає камери, до якої би Він не зміг увійти. Тому так важливо дати в’язням шанс на віднайдення себе в Бозі. Але разом із цим тюремне капеланство повинно бути особливо пильним, щоб не перетворити християнську любов до в’язнів на атаку законного правосуддя і байдужість до злочинної поведінки. Тісна робота з в’язнями та практикування християнського милосердя не має помилково трактуватися як виправдання скоєних злочинів. Якщо люди порушують права інших, то справедливо буде накласти на них покарання та вимагати компенсації.

Про це й інше спілкуємося з керівником Відділу Курії УГКЦ з душпастирства в пенітенціарній системі о. Костянтином Пантелеєм.

Щороку в четвер сорокового дня після Воскресіння Христового християни поспішають до церкви, щоби відзначити День Вознесіння Господнього. Як саме виникло це свято? Яке значення має для християн? До чого спонукає вірних Церкви Христової? Якщо запитати пересічного християнина, який сенс Вознесіння Господнього, то чи зможе він сказати більше, ніж те, що Ісус піднявся на небо? Рідко. Проте сенс будь-якого релігійного свята не вичерпується фактом, а має вести нас до осягнення суті події, почути звернення Бога до кожного з нас. Саме тому так важливо зануритися у зміст того, що відбулося. Про богословський і літургійний вимір Вознесіння Господнього ми поспілкувалися з викладачами кафедри богослов’я Українського католицького університету: доктором літургійного богослов’я Петром Сабатом, доктором патристичного богослов’я о. Олегом Кіндієм та завідувачем кафедри богослов’я Віктором Жуковським.

Розпочався вже новий 2015 рік, а війна досі триває. Тому не дивно, що продовжуємо роздумувати над проблемою, яка торкнулася, напевно, чи не кожного з нас. Дехто зі співаків, музикантів, юристів і колишніх нардепів вирішив поділитися з нами баченням цієї проблеми. Тож, пропонуємо Вашій увазі їхні коментарі.

Павло Табаков, співак, композитор, переможець телепроекту «Голос країни»:

– Як можна ставитися до агресора? Тільки як до агресора! Розуміти це і відповідно до цього розуміння діяти. Причому, на мою думку, лише силового протистояння тут замало. Українці повинні захищатися і боротися з країною-агресором й усіма іншими способами: політично, культурно, економічно, зокрема бойкотувати російські товари і послуги. Особисто я ще рік тому навідріз відмовився від російських товарів, десятими дорогами оминаю російські заправки. У межах концертного туру «Підтримаємо своїх» разом з іншими українськими артистами я побував у кількох військових частинах Півдня України. Ми виступали перед моряками і вояками Національної гвардії. Знаєте, я бачив там різних хлопців. Так, у когось був страх в очах. Але хіба це дивно? Ми дали концерт, а за п’ять годин хлопців переправили в зону АТО. Вони не знають, чого їм чекати від завтрашнього дня, тому страх – природна людська реакція. Але водночас я побачив в обличчях наших захисників силу та мужність. Серед них є чимало тих, які рвуться в бій, і впевненості їм додає одне: правда – на боці України. А там, де правда, перемога – це лише питання часу. Тому від усієї душі бажаю нашим воякам витривалості й хоробрості. А ми, артисти, як і всі небайдужі українці, допомагатимемо нашій армії, чим зможемо.

Нещодавно закінчився перший модуль сертифікатної програми для українських священиків у Казахстані. У контексті програми завідувач кафедри богослов’я філософсько-богословського факультету  УКУ  Віктор Жуковський узяв інтерв’ю у священників, які служать для місцевих греко-католиків. Для початку – пропонуємо вашій увазі коментар Віктора Жуковського, його враження від побаченого, а нижче – досвід самих душпастирів.

Василь Шкляр – один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників (деякі оглядачі називають його «батьком українського бестселера»). Автор понад десятка книг, серед них чи не найпопулярніша – «Чорной ворон», за яку здобув Національну премію України імені Тараса Шевченка. 4 березня 2011 р. В. Шкляр звернувся до Президента Віктора Януковича із заявою, в якій просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». Нещодавно вийшла найновіша книга «Маруся», над якою автор працював 5 років.

Назвіть топ-5 книг, що вплинули на формування Вашого світобачення.

Навряд чи я буду точним, якщо назву п’ять книжок. Їх значно більше. Але якщо говорити про світобачення, власне про формування світогляду, то не помилюся, коли назву насамперед двох шістдесятників – поета Василя Симоненка та прозаїка Григора Тютюнника. У шкільні роки Симоненко зробив з мене націоналіста. У студентські – Тютюнник вплинув на мій естетичний смак і моральні орієнтири.