Якщо ще кілька років тому українське Різдво пахло кутею та духмяними колядами, що оспівують народження та жертву нашого Спасителя, то сьогодні все частіше воно перетворюється на маскарад за участю Санти Клауса чи Діда Мороза, пахне мандаринами та переповнене планами відпочинку в тих же Карпатах. Ми перестаємо приносити свої скромні дари, які з такою щирістю несли ще завітні царі, і все частіше віддаємо дань комерції, яка примушує нас духовний дар перетворювати на матеріальний. І наше меркантильне суспільство починає дарувати подарунки одні одним, замість того, щоби скласти скромну молитовну жертву Тому, хто є центром цієї події.

Чи справді українці святкують Різдво без Христа і чи направду ми цього дня просимо Його піти з нашого життя журнал «Християнин і світ» вирішив запитати у представників української християнської еліти.

– Ірино Константинівно, коли ми говоримо сьогодні про християнство і культуру, то що маємо на увазі: співпрацю, єдність, антагонізм, кризу?

– Звичайно, говорячи про християнство та культуру, ми не можемо ігнорувати кризу – кризу і світської, і християнської культури в її, можливо, історичних формах, бо сьогодні багато чого в ній потребує перегляду. Можливо, християнська культура і не завжди відповідає на виклики сучасного світу, оскільки ще часто мислить минулими категоріями. Тому, поза всяким сумнівом, криза тут зусібіч. Інколи ми ніби перебуваємо в безвиході, розв’язуючи рівняння з декількома невідомими. Чим є сьогодні культура зі світського погляду? Як культура постмодерну розмиває основи тих фундаментальних культурних реалій, які їй передували? У кожного постмодерного філософа власний погляд на культуру і немовби й нема єдиної мови, нема єдиної основи, і говорити дуже важко, адже кожен говорить зі своєї позиції. Християнство дає загальну позицію – Святе Писання і Святе Передання. Тут також виникає багато запитань, бо в сучасному контексті ці християнські підвалини потребують перегляду або, принаймні, уточнення чи зіставлення з тим, чим сьогодні для нас є «символ віри», догмати тощо.

Отче Рафаїле, розкажіть про Ваш духовний і професійний шлях.

Я народився в Англії, в Манчестері. Очевидно, я вболівав за «Манчестер Юнайтед». Змалку часто ходив до церкви, любив «лазити» між старих книг, так що мене з тої бібліотеки при церкві вигнали і сказали: «Як станеш священиком, ми тобі ту бібліотеку відкриємо». Коли я став священиком, пішов на першу Службу, то мені її спеціально відкрили – не забули. Я народився у звичайні родині: тато був робітником, мама теж працювала. Вони були побожними людьми, для яких християнство було конечним: щонеділі й на свята ми ходили до церкви. Мої батьки народились в Україні. Тато з Тернопільщини, село Бариш, фактично, з поселення Тисів біля села Бариш на Бучаччині. А мама за Старої Соли, це Старосамбірщина. Вони познайомилися в Німеччині, а побралися в Англії. Тато був із партизанської родини, тому з родичів на Тернопільщині нікого не залишилося – всіх вивезли. Бабуся, фактично, одна всіх пережила і таки повернулася назад, на те саме обійстя. І померла там у кінці 60-х. А діда розстріляли росіяни. Як тільки прийшли, то відразу оточили нашу хату і ще кілька. Отже, хтось видав, та й «почистили», як-то кажуть.

Сергію Сергійовичу, коли читав Вашу біографію, виникло запитання: як доктор фізико-математичних наук зацікавився богослов’ям та ще й ісихазмом? Як Ви поєднали два покликання: фізика і богослова?

Якщо говорити мовою електротехніки, то в мене було не послідовне, а паралельне з’єднання: і те, і те мене цікавило постійно. Коли треба було серйозно задуматися про вищу освіту, то професією обрав фізику, бо розумів, що філософія за більшовиків не могла бути предметом відкритих професійних занять. Пам’ятаю, якось Сергій Сергійович Авєрінцев сказав, що ми хотіли б займатися богослов’ям, але не можемо, тому займаємося естетикою. Тоді це було правильно тільки для нього, хоча він говорив від нашого імені, ніби, ось в якій ми ситуації. Та в мене було не зовсім так – фізика мене також захоплювала.
Коли я вчився на фізичному факультеті у МДУ, в Москві, я робив деякі кроки, щоби здобути і філософську освіту – слухав філософські курси. І вже тоді бачив, що цей світ не для мене. Це був час «відлиги», тому вважалося, що вільна думка у СРСР є. Було декілька імен професорів, з якими пов’язували вільну, неофіційну, неортодоксальну думку. Я слухав їх і розумів, що і їхні погляди зовсім мене не задовольняють. Це був якийсь половинчастий лібералізм, коли люди орієнтувалися на панівні обов’язкові світогляди і світовчення і водночас хотіли «хоробро» від нього на міліметр відхилитися. Мене це зовсім не влаштовувало. Тому я з тим філософським радянським світом не мав нічого спільного. Але пробував самостійно здобувати філософські знання. Поступово виникали свої думки і я починав писати. Ці спроби філософсько-релігійних писань з’являються тоді, коли і в фізико-математичній сфері я почав переходити від навчання до практики.

Валентине, розкажіть про свій життєвий шлях. Як Господь відкрив Вам покликання, в якому Ви тепер себе реалізуєте?

Мій життєвий шлях розпочався зі стін інтернату ще років 30 тому. Коли мати мене народила, вона, 19-літня дівчина, яка не знала Бога, прийняла рішення залишити мене. Я народився в Одеській області, а виховувався в інтернатах Львівської. Спочатку в будинку для дітей-сиріт № 1 у Львові. Потім мене перевели до дитячого будинку в Добромилі, де навчався 9 років. Інтернат – не найкраще місце для виховання і становлення особистості. Але інколи Бог допускає прохід через низини, щоби потім ми оцінили те, що Він дає, і допомогли тим, хто не має того, про що мріє. Навчаючись, я хотів знайти свою маму, не маючи адреси, писав їй, але, очевидно, відповіді не отримав. Для формування особистості потрібний сімейний затишок. В інтернаті ми його не мали. Хоч там і не все було так погано, як інколи змальовують. Є добрі люди, особливо на Львівщині, де люди ходять до церкви. Тому люди все ж боялись Бога і ставилися до нас непогано, чого не скажу про східні чи південні області України. Діти з тих регіонів кажуть, що там набагато гірше.