Найтяжчий хрест дістався – Україна,
Земля рабів і вільних – всіх разом.
Лиш тут палаци – на старих руїнах,
Від них давно не віє вже теплом.

Такі тут люди, як ніде у світі,
А мир вартує вічних сперечань.
Тут розцвітають гарно перші квіти
Між гасел, перепалки й проклинань.

Тут може відокремитись частина
Лише по волі кількасот осіб.
Найтяжчий хрест – красуня-Україна,
Де пахне дим від шин і теплий хліб.

Найтяжчий хрест невмілому народу,
Що сам собі зробився тягарем…
Напевне, час вже вдатись до свободи,
Бо забагато виникло проблем.

І хрест перекладаєм на останніх,
І ділимось, і губимось в собі…
Чомусь зважаємо на тих піраній,
Що тільки злість розсіюють в юрбі…

Подумаєш, прийшли собі зі Сходу,
Вельможі, все їм можна, все вже їх!
А відбирати в братського народу –
То є страшний, непримиренний гріх.

У нас усі сусіди – досить дивні,
Але не в них всеукраїнське зло:
Найтяжчий хрест – зруйнована країна.
Але ж піднімемо? Й донесемо?..

Красиві мрії видались даремними

Красиві мрії видались даремними.
Країна йшла… Та вечорами темними
Її страхи душили. Ще й надія
Здавалось часто, вже і не жевріє…

Стогнали люди, сльози лились річкою.
Переплелись солончаки з смерічками.
Волога тиша випила весь спокій
На дуже-дуже довгих двадцять років.

Боліло довго, знов зайнялось болями.
Чи стали вільні? Знову ж ми знедолені!!!
Навіщо кров ця, згарища, руїни?
Хіба ж це гідна доля України?..

Ще доки сонце буде нам затемнене?
Хіба ж ці мрії
стали вже даремними?...

Ольга Стасюк