«Всюдисущий» отець – саме так називав о. Євстахія підпільний греко-католицький владика та віце-протоігумен Згромадження Найсвятішого Ізбавителя Филимон Курчаба. Життя цього єромонаха – один із небагатьох прикладів відданого і впевненого служіння УГКЦ після сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 р. Душпастирство «для українців» у польських катедрах, відправа «хатніх служб» не тільки на Львівщині, але й на Тернопільщині, небезпечні поїздки до Латвії та Казахстану – далеко не повний перелік служіння отця та доказів його жертовності. Але, як відомо, така активна діяльність «уніата» у своєму еклезіальному просторі знаменувала відповідні «превентивні заходи» в радянському просторі, тобто заслання, нагляд і контроль КДБ, неодноразове побиття «хуліганами» й арешти.

Кінець війни. Акти підписали, але боротьба все ще триває. У кожного своя: хтось відвойовує право на землю, хтось – на учасника бойових дій, хтось бореться за виживання після бомбардування наземного та духовного. Хтось у підпіллі – партизан чи національно свідомий, хтось у підпіллі – християнин, молиться підпільно… Це було не так давно. Друга світова війна для України стала потрійною: перший раз вбивали німці, другий – радянські війська, третій – наслідки панування одних і других. Та війна була не тільки геополітичною, загарбницькою – вона дала поштовх і для національної війни, і для духовно-релігійної.

МПЕН – це Магістерська програма екуменічних студій в Українському католицькому університеті (Львів). Знаю, з першого разу запам’ятати важко. І мимоволі може напроситися оце: «Що, екуменізм?!». Та насправді все дуже просто. Для початку зазначу, що екуменізм – це прагнення до діалогу між християнськими конфесіями. Як кажуть у Галичині: «На хлопський розум вистачить». Зрештою, тут хочу розповісти про своє життя, яке поволі змінила МПЕН, а про екуменічний рух ви прочитаєте в розумних дослідників і богословів.

«Більшість європейців Бога не потребують», – такий песимістичний висновок робить голландський богослов Антон Хаутепен після аналізу секуляризаційних процесів, які, починаючи 1965 р., спричинили в Західній Європі масовий відхід від традиційних християнських Церков [5, 57].

На перший погляд, західноєвропейський досвід не мав би стосуватися українських реалій, де інтенсивність релігійного життя і надалі залишатиметься беззмінно активною (така, принаймні, думка усталена серед українців), продовжуючи позитивну динаміку розвитку українських Церков, разом із розбудовою інститутів релігійної освіти та заснуванням богословських кафедр у державних університетах. З іншого боку, окремі процеси в суспільстві виявляють, якщо не симптоми кризи, то принаймні ознаки спаду динаміки зростання кількості релігійних громад передовсім традиційних для України Церков. Адже на зміну загальному піднесенню та ейфорії завжди спочатку приходить доба відносної стабільності, а відтак кризове згасання енергії первісного запалу, яке закінчується вичерпанням творчої ініціативи й ресурсів.

Питання віри й культури в сучасних українських реаліях вступають у нову фазу взаємовідносин. На це вплинула низка останніх політичних й історичних подій. З одного боку, маємо зростання активності громадянського суспільства. Феномен самоорганізації – головний ідентифікатор останнього та належить до найбільш загадкових явищ людської природи, адже, як зазначає Ф. Фукуяма, самоорганізація індивідів довкола певної проблеми виникає спонтанно, без директив і вказівок зверху. І це дивовижно. (Тут не беремо до уваги випадків, коли під личиною «громадянського суспільства» криються заздалегідь сплановані акції).