Alisa Balakirska is a fourth-year student at the Applied Sciences Faculty. Because of the war, her family had to evacuate to Lviv.

Volunteer work at UCU is in full swing. Everyone joins the support of Ukraine and the Army.

Отець Іван запам’ятався мені усміхненим і повним життєрадісної енергії. Якщо щось єднає людські життя, то це – усмішка. Чи монах ти, а чи мирянин, чи акафіст читаєш, а чи переглядаєш стрічку новин, коли в тобі усміхається Бог, ця усмішка сяє на твоїх вустах для служіння іншим.

У Херсоні є греко-католицький чоловічий монастир ще з 1990-х, проте я, будучи з тих країв, дізналася про цю обитель декілька років тому у Львові. Неймовірно, але ми таки забагато і задалеко шукаємо того, що насправді завжди поруч. Отець Іван з братами у Чині служать на місійній території УГКЦ. Херсонці, можливо, не завжди приходять до нового храму св. Володимира Великого за духовною порадою, а дерев’яна церковця, що поруч, декому може видатися музеєм, проте і в цьому, напевно, усмішка Бога – мастити незрячому очі брудом, щоб відправити до цілющого джерела, де він прозріє і відкриє безліч осяяних усмішок, що свідчать і проповідують любов, мир і відкритість… Бути відкритою і відкривати – цього мене навчила наша давня розмова з о. Іваном Логаєм ЧСВВ про душпастирське служіння у Херсоні.

Скільки часу Ви є настоятелем у монастирі св. Володимира Великого у Херсоні?

У цьому монастирі я вже з березня 2016 року, а до того був тут тільки проїздом. Тому коли призначили сюди настоятелем, то вивчав, можна сказати, парафію «на ходу» та зі слів моїх співбратів по Чину. Звичайно, що на той час вже були збудовані церква та монастир, бо до того, наприкінці дев’яностих, отці тут жили у вагончиках. Роздумував, як краще тут робити перші кроки у спілкуванні з парафіянами та тими, хто час від часу заходить з цікавості, адже Херсонщина - це не Галичина, тому над моєю головою інколи висів знак питання у деяких ситуаціях та розмовах. Попереднім місцем мого служіння була парафія у Дрогобичі, де я провів чотири роки.

У Львові 10–11 листопада відзначали 40-ліття від заснування Української Гельсінської групи (УГГ) та одночасно проводили ІІ Кримський форум. Під час трьох круглих столів колишні та дійсні представники гельсінського руху з України, Росії, Литви та Вірменії обговорювали здобутки і втрати авангардного правозахисного руху другої половини ХХ ст., дискутували на тему результатів їхньої діяльності в сучасних пострадянських країнах.

Ще не так давно цих людей називали «в’язнями сумління», адже вони за власним сумлінням намагалися відстоювати права та свободи Гельсінського акта, прийняті в 1975 р. у СРСР де-юре, які проте де-факто так і залишалися дріб’язком слів на папері, що для радянського урядовця не мав жодного значення, окрім «показухи» на світовій політичній арені. Відтак правозахисники ставали не в’язнями власного сумління, але в’язнями через власне сумління та відчуття обов’язку захисту міжнародного і внутрішнього права. Нагадаємо, що того ж 1975 р. Гельсінкський акт підписали всі держави Європи (крім Албанії), Канада та США. Цей документ діяв на рівні державного законодавства, а тому надав право захисникам різних республік Радянського Союзу легально і законно боротися з порушеннями прав людини, використовуючи офіційний юридичний документ.

Народитися в міжвоєнний час, емігрувати у 13-річному віці, зростати в діаспорі, писати докторат латинською, писати ще один докторат і 20 років чекати на таки довгоочікувані єрейські свячення. А між тим – активна громадська діяльність, боротьба проти комуністичної системи життя та мислення, відстоювання Патріархату УГКЦ, терпіння за свої «незручні» й «занадто сміливі» погляди. Душевна відлига можлива завдяки дружині та чотирьом синам, надихають книги і можливість викладання. Це швидкий етюд до постаті українського богослова в діаспорі о. д-ра Петра Біланюка – постаті, яка, безперечно, надихає.

Не так давно через популярні дискусії мені довелося задуматися над тим, що за 25 років вільності й незалежності в Україні, схоже, досі немає сучасного богослов’я – ні популярних та наукових досліджень, ні відомих імен та прізвищ. Та ось пощастило познайомитися з о. Петром Біланюком, щоправда, посмертно.