У своєму житті мені довелося щиро і глибоко практикувати вайшнавізм [1], пройти шлях від бгакти-прихожанина [2] до брахмачарі [3], а пізніше і до брахмана [4], глави вайшнавської місії в Одесі. У 2000 р. Господь покликав мене покинути вайшнавізм і стати учнем Ісуса Христа, за ким я слідую й понині. Маючи за плечима християнський досвід, за часом аналогічний вайшнавському, хочу представити читачеві десятку найсуттєвіших причин, чому я не крішнаїт і ним вже ніколи не буду.

Ось і здійснилася моя заповітна мрія – поїздка на Святу Гору Афон. Вона справила на настільки помітний вплив, що я вирішив поділитися своїми враженнями. Метою моєї поїздки було навчитися молитися Ісусовою молитвою, ознайомитися з життям Святої Гори, зустрітися з старцями і монахами, які б дали мені духовні поради і відповіли на запитання.

Екологічне навернення

Нас у сім’ї було троє братів, з яких я – наймолодший. Попри певну різницю у віці (5 років з Олегом та 9 з Володею), мали певні спільні інтереси, зокрема любов до живого. Пригадую, як ми хотіли завести рибок, але батьки були категорично проти. Тоді Олег приніс додому маленьких рибок у літровій банці, яку майже тиждень ховав за шторами, щоби батьки не бачили. Згодом великий акваріум у центрі кімнати став справжньою окрасою нашої оселі. Догляд за цими живими істотами був одним із найперших моїх обов’язків і неабияк вплинув на формування в мені почуття відповідальності перед кимсь, чиє життя вручене у мої руки.
Оскільки ріс я в пересічній українській родині, а батьки були вихідцями із села, то я мав чудову нагоду проводити багато часу серед мальовничої природи: на городі, на пасовиську, в горах, на ріці, де з братами міг проводити цілі дні, одержуючи масу задоволення, і далеко не від кількості впійманої риби. Так мило природа зачарувала нас, і запитання «Чому?» видавалось тут не таким вже й важливим.

Легендарний для України 2001 р., коли поблагословити та об’єднати нашу націю приїжджав папа Йоан Павло ІІ, по-різному намагаються увіковічнити в пам’яті очевидців та нащадків. У Львові, на площі звідки промовляв Папа, поставили пам’ятник. Зведена у монументальній формі рука Понтифіка завжди дарує перехожим жест благословення. Однак постать із каменю не змогла б істотно відтворити дух Папи, його живої енергії, яка переповнювала надією. Саме тому того ж року у спільноти церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, зародилася ідея: посадити парк і назвати його іменем Святішого Отця. Яким буде єдиний в Україні парк імені Папи, і коли люди зможуть його побачити, ми запитали у настоятеля храму о. Ореста Фредини.

Мене звати Ігор Деркач. Народився я у 1963 році у селі Солонка Пустомитівського району Львівської області. Наша родина – батько Степан, мама Стефанія і молодший брат Роман – жила короткий час у селі Солонка, а у 1969 році ми переїхали до Львова, де я і закінчив школу у 1980 році. Далі п’ять років навчання у Львівському політехнічному інституту на механіко-технологічному факультеті, хоча насправді у той час мені дуже хотілося стати істориком або юристом. У 1985 році розпочалася моя трудова діяльність на посаді інженера у Фізико-механічному інституті Академії Наук УРСР.