Кінець війни. Акти підписали, але боротьба все ще триває. У кожного своя: хтось відвойовує право на землю, хтось – на учасника бойових дій, хтось бореться за виживання після бомбардування наземного та духовного. Хтось у підпіллі – партизан чи національно свідомий, хтось у підпіллі – християнин, молиться підпільно… Це було не так давно. Друга світова війна для України стала потрійною: перший раз вбивали німці, другий – радянські війська, третій – наслідки панування одних і других. Та війна була не тільки геополітичною, загарбницькою – вона дала поштовх і для національної війни, і для духовно-релігійної.

Як запалити «вогонь душі»?

У попередній статті – «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» [4] – вже мовилося про те, що релігійна криза західноєвропейського світу (а це передовсім криза християнської віри) однаковою стосується й східноєвропейського загалом та простору України зокрема. Наразі українським інституціям, що займаються проблемами трансформації релігійної свідомості в царині соціології релігії, все ще вдається заворожувати представників християнських конфесій «ілюзією статистики» у співставленні зі статистичними даними країн Європейського Союзу, на кшталт Німеччини, Голландії, Франції тощо. При цьому презентація українських релігійних реалій частенько супроводжується ілюстративним матеріалом, де віряни у вишитих сорочках беруть участь у майстер-класах писанкарства, виконанні колядок, щедрівок, веснянок та інших фольклорних заходах, що презентують Україну як «вірну християнським традиціям країну». Натомість, як було наголошено наприкінці статті, в українському церковному просторі відчутний брак почуття пошани до вірян-інтелектуалів та опіки над тими, хто, образно кажучи, ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги». Якщо в найбільш секуляризованих країнах на кшталт Голландії та Чехії є Антон Хаутепен і Томаш Галік, а в Росії, яка після релігійної ейфорії 90-х минулого століття починає усвідомлювати наближення серйозної кризи, – Андрій Десницький, то український простір у своєму сучасному арсеналі не має таких авторів. Точніше, в українських Церквах відсутній попит на такого роду дослідження, а разом із тим і підтримка тих, хто би зміг це фахово робити, що є небезпечним симптом байдужості до серйозних викликів, які готує нам сучасна цивілізація і які вже висунула перед Україною війна.