Преображення Господнє у християнстві називають другим Богоявленням, тобто часом, коли Бог явно, але водночас невидимо з’являється перед людьми у Новому Завіті. Перший раз – під час хрещення Ісуса Христа у Йордані – усі присутні побачили світло і почули Божий голос: «Це Син мій улюблений…». Другий раз – на горі Тавор – Христос, преобразившись перед вибраними учнями, явив Божу славу і вів бесіду зі своїми «предтечами» – Мойсеєм та пророком Іллею, тоді присутні знову почули той самий «голос з неба». А третій раз Господь об’явив себе через зісланого Святого Духа Святого-Утішителя, який остаточно преобразив віру апостолів і християн загалом. Зрештою, усі три події Богоявлення певним чином змінювали свідомість присутніх. Тобто за преображенням Господнім неодмінно мусило йти преображення конкретної людини. Об’явлення не може існувати саме в собі, як трюк чи фокус, воно покликане цілковито звершитися тоді, коли ввіллється в ємність, яка досі залишалася порожньою в душі людини.

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].