The epoch of postmodernism, in which we happen to live, dares man with serious challenges: the relativisation of personal and social values, secularism, consumerism, moral and ethical disintegration, spiritual chaos as well as the multi-layered decline of Ukrainian culture, politics, economics, business, science etc. Ukrainians often ask themselves rhetorical questions: What is the basis of the complex, systematic crisis of Ukrainian society since its independence? What is the reason for the permanent irresponsibility and amorality of the higher echelons of the post-Soviet political and business “elite” who by their vocation, should be caring “parents” of the nation, people of truth and honour, spiritually strong statures of clear biblical morality: from the small and formal to the life essential, all of which determine the development strategy of the country? What are the causes of personal and social immaturity as well as the lack of principles in upholding moral, ethical, national and democratic values in civil society? These difficult, yet fundamental questions concern every citizen of Ukraine. This includes all who have, even a minute feeling of responsibility before society; from the asphalt workers to the deputies of various levels, ministers, leaders of the regions and other spheres. This holds true particularly for those who have a greater burden of responsibility before the Lord and nation for every uttered word and accomplished deed.

Я починала писати цю розповідь про долю українських дітей-інвалідів кілька разів. І щоразу вставала, відчуваючи безуспішність моїх намагань. Що і про що я можу так написати, щоб їхнє життя змінилося на краще? Чи можу донести біль маленьких серденьок до вас?

Дітей-інвалідів, які проживають у спеціалізованих інтернатах 3 і 4 профілю в Україні близько шести тисяч. Своєрідна каста знедолених, яка відрізняється від інших «сирітських станів» однією суттєвою ознакою. Якщо здорових дітей-сиріт найчастіше залишають неблагополучні батьки, то від дітей-інвалідів переважно відмовляються зовсім звичайні мами і тати з єдиної причини – їхньої важкої хвороби. Діти із синдромом Дауна, розумово відсталі, з важкою формою ДЦП – більшість з них могли б жити у своїх сім’ях, якби народилися здоровими. Осуджувати їхніх батьків ніхто не має права, адже багато хто намагається почати жити з важкохворою дитиною, але, залишаючись сам на сам зі своєю бідою, – іноді за роки здається і привозить дитину в інтернат.

Теперішній світ християнська душа звично описує у мінорній тональності. Попри Христові перестороги, любов у світі таки охолола (пор. Мт. 24, 12), що породило в людському духові численні руйнівні деформації. Дехристиянізація наших душ стала доконаним фактом, і недарма Папа Венедикт ХVІ закликає до нової євангелізації Європи. Як на теренах стародавніх цивілізацій виростають піщані пустелі, так і простори колись християнської Європи невпинно затягує духовна пустеля секуляризації, з якої стирчать лише гострі шпилі спорожнілих християнських храмів.

Отож песимісти (а ще вороги християнства) легко перефразовують шпенглерівські «Сутінки Європи» у «сутінки християнства». Мовляв, хоч «пекельні ворота» Церкву й справді не подолали (пор. Мт. 16, 18), але байдужість сучасних християн її таки доконає. Що правда, то правда: у своїй літеплості ми, християни, таки неперевершені. Оптимісти, втім, заспокоюють: мовляв, інкультурація європейським суспільством християнського послання стала настільки глибокою, що релігійної основи вже не видно – все перейшло в культуру міжлюдських стосунків. Це також правда, в чому пересвідчуються усі гомо совєтікуси, коли виїжджають на терени сучасної Європи.

Нам не потрібне зіставлення світу культури і світу християнства – то поняття несумісні. По суті нас цікавить християнство в українській культурі. Тут ми почуваємось певно: українська тисячолітня культура є християнською.

Наше письмо звідти – від християнських провідників Кирила і Мефодія. Наша література спершу прийшла звідти. Малярство наше теж в основному звідти.Бо звідти дух нашого народного життя.З піснею складніше, бо вона йде від часів дохристиянських. Але в цілому дух української пісні породжений з християнською традицією. Козацькі пісні і думи взагалі співав кобзар – Божий чоловік. Думаю, органічній українській культурі не загрожує культурно-цивілізаційна повінь – і не тільки їй.

Але їй загрожує тотальне засмічення товаром найдешевшого ґатунку. І тут вже боротьба йде на полі особистості. Опір культури, опір нерозмінного таланту, опір національного виховання. Звичайно, природне перемагає. Але багато спокушається і йде за вітром…

Спостерігаючи за багатьма культурологічними змінами, які відбуваються у світі, стає надто важко передбачити, яким буде наше майбутнє. В Інтернеті можна знайти інформацію про те, що до 2075 року у всіх державних об’єднаннях узаконять евтаназію. На сьогодні лише декілька країн світу мають легалізовану евтаназію, однак сучасні тенденції несприйняття людського страждання, вияви надмірного егоїзму, вибір того, що є кориснішим та вигіднішим у житті людини, виразно засвідчують, в якому напрямку ми рухаємося. Твориться нова культура осмислення людського життя і його подальшого прийняття або знищення. Якою вона є?