***
А деякі фарисеї з народу сказали до Нього:
«Учителю, заборони Своїм учням!»
А Він їм промовив у відповідь: «Кажу вам,
що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»
(Лк. 19, 39–40)

Час до часу в людини виникає відчуття: «Навіщо всі ці складні ритуали та повтори у східних християнських літургіях та молитвах? Я знаю, що Бог є, бо відчуваю Його, коли слухаю прекрасну музику або насолоджуюся заходом сонця. Натомість Літургія видається такою нереальною». Дехто навіть запитує, чи варто користуватися східнохристиянським проголошенням «Слава Ісусу Христу!» щоразу, коли вірні вітають один одного?

У певному розумінні такий емоційний досвід сприйняття Бога у природі може бути правдивим… або, принаймні, може видаватися таким. Коли особистий досвід порівняється із формалізмом Літургії, людина може подумати, що вона замінює щось реальне (свій суб’єктивний досвід спілкування з Богом) на щось менш реальне (повторювану ритуальність літургійного життя). Таке відчуття «опущення на землю» (що, можливо, породжує сумніви у важливості Літургії) подібне до розчарування при читанні карти Карпат порівняно з реальним походом у гори. Така карта є, зрештою, лише кольоровим папером із детальним маркуванням, а не реальною річчю.

УГКЦ не є молодою панною, яка може, залежно від настрою, поводитися в той чи інший спосіб. Воно однак часами так буває, бо різне є пережиття церковності серед вірних самої УГКЦ. Щоб серйозніше проаналізувати, яка нині роль УГКЦ в суспільстві, потрібно перш за всього зрозуміти, хто є УГКЦ і яке є її покликання.

УГКЦ – це насамперед спадкоємниця зорганізованої спільноти Ісуса Христа, яка колись повстала на берегах Києва – нині столиці України. Ця Церква далі живе і відроджується в час кожної Літургії, але на жаль, недосконало, бо носить в собі рану роз’єднання із іншим частинами Церкви того самого Ісуса Христа тут у Києві. Іншими словами, УГКЦ – це кровоточива частина Київської Церкви Ісуса Христа, яка повинна жити і служити українцям, тобто народові, який п’є воду з українських джерел, незалежно від свого національного коріння.

В Україні, як і в багатьох інших посттоталітарних державах, система вищої освіти залишається закритою, вимоги до якості формулюють і перевіряють переважно профільні міністерства (виконавці, а не реальні замовники освітніх послуг), які не завж­ди корелюють із реальними потребами відкритого ринку. А важ­ливі гравці, що мають скеровувати учасників освітнього про­цесу, - бізнес, студенти, національні та міжнародні громадські організації та інші - не беруть участі (навіть побічно) у проце­дурах забезпечення якості, хоча формально таку участь перед­бачено. Головним завданням освітніх закладів стає не підвищен­ня власної якості та ефективності, а успішність формального звітування перед державними органами контролю, результатом чого, за браком мотивації і серйозного суспільного контролю, стає корупція.

Ми пропонуємо Концепцію, за якої основою забезпечення якості освіти є культура громадського контролю, що полягає у:

1) відкритому звітуванні учасників освітніх процесів перед суспільством щодо власних академічних та наукових досяг­нень,

2) перевірці достовірності та в оцінці важливості суспільством цих досягнень за власними системами цінностей (набором критеріїв якості відповідно до ступеня їх важливості), які можуть відрізнятися для різних зацікавлених осіб чи груп залежно від їхніх потреб в освіті,

3) прозорому розподілі ресурсів між учасниками системи вищої освіти (ВО) згідно із результатами оцінювання їхніх досягнень за критеріями, узгодженими заздалегідь на національному рівні.

Як інструмент для реалізації таких функцій ми пропонуємо Національний веб-портал із забезпечення якості вищої освіти України, побудований за принципами соціальних мереж, що дасть змогу користувачам відверто публікувати, отримувати, контролювати, оцінювати та поширювати інформацію «з перших рук». Навколо Порталу має сформуватися потужна спільнота осіб із високим рівнем академічної культури - з умінням обмірковано та зріло розпоряджатися власного свободою дій в академічному світі, із сучасним розумінням поняття якості освіти та власної ролі в процесах її забезпечення. Це сприятиме еволюції системи вищої освіти в бік збільшення її внеску у всебічний розвиток держави та світовий прогрес.

Навіть якщо припустити, що автономія ВНЗ та інші акаде­мічні свободи будуть виборені і з’являться в новому законі про вищу освіту, вони запрацюють на благо, а не на шкоду якості освіти тільки за умови наявності достатнього рівня академічної культури в українському суспільстві.

Неформальна передмова від авторів Концепції

Ми, команда проекту Тempus «TRUST», проаналізувавши факти, публікації, різноманітні експертні висновки, громадську думку та ін., вимушені усвідомити, що система вищої освіти (ВО) в Україні продовжує деградувати. Але, як би привабливо не було перекласти відповідальність за цей процес на менеджерів освіти (владу, чиновників, керівництво ВНЗ), на брак ресурсів та академічних свобод, після ретельного аналізу поточної ситуа­ції ми маємо визнати, що ми всі є співучасниками процесу деградації і однаково винні в ситуації, що склалася. За наведені нижче факти системних проблем у вищій освіті ми всі несемо не меншу (а може, і більшу) відповідальність, ніж адміністративно-командна система ВО України.

Система менеджменту вищої освіти України та її компоненти, зокрема й так звана система забезпечення якості, повністю від­повідає тому низькому рівневі академічної культури, яка влас­тива всім учасникам ВО (студентам, батькам, викладачам, праце­давцям, адміністрації).

Майдан 2013-2014 рр. яскраво продемонстрував усі загострені протиріччя, які проявилися в українському суспільстві і які є в усіх галузях, серед іншого - в освіті. Це протиріччя, спричинені різним вибором підходів і систем цінностей у галузі освіти між Сходом і Заходом, і протиріччя, зумовлені відсутністю довіри суспільства загалом до всіх суб’єктів та інституцій освіти (як наслідок - до її результатів). Накопичення недовіри до безрезультатних реформ, до невиконаних планів та обіцянок на державному рівні і в сис­темі освіти зокрема, призвело до ситуації, коли будь-які реформи натрапляють на активне неприйняття і саботаж на місцях.

У подібній кризовій ситуації, що ускладнилася кризою сві­тової економіки, украй шкідливими є радикальні заклики при­йняти ту чи іншу систему цінностей (а це означає, і систему критеріїв оцінювання якості), тому що це поглиблює процеси розколу нації. Для виходу із ситуації, що склалася, необхідно шукати компромісні шляхи та рішення, які змогли б об’єднати і примирити український народ. Виконуючи завдання проекту, команда ретельно проаналізувала систему вищої освіти та дійшла висновків, що й склали основу пропонованої Концепції, ідеї якої слугують саме об’єднанню/консолідації нації (поглядів, підходів і методів забезпечення якості). Ми пропонуємо концепцію подо­лання головного негативного чинника, що перешкоджає роз­виткові вищої освіти в Україні, - низької академічної культури всіх учасників процесу вищої освіти - і коротко інформуємо про результати пілотного опрацювання розробленої Концепції, що було проведено в рамках виконання проекту Теmpus «ТRUST».

Інструментом для технічної підтримки та втілення Концепції є Портал забезпечення якості вищої освіти. Він дасть змогу посту­пово удосконалювати системи цінностей освітніх кіл із метою прозорого обрання оптимальної системи цінностей, такої, що довела би свою ефективність і викристалізувалась еволюційним шляхом, а не була силоміць нав’язана згори, адже навіть якщо вона і є найкращою в європейській або світовій практиці, її потрібно впроваджувати в чужорідний український ґрунт.

Завантажити

Концепція забезпечення якості вищої освіти України (за результатами проекту Tempus "TRUST" "Національна система забезпечення якості і взаємної довіри в системі вищої освіти України") // "Імператив якості: вчимося цінувати і оцінювати вищу освіту: навч. посіб.", вид. "Компанія "Манускрипт"", Львів 2014, - С. 540-570.

Поглянувши на багато країн, що розвиваються, ми виявляємо після сорока років незалежності і сорока років економічної допомоги цим країнам такі результати, які протвережують: відстань до індустріального світу скоріш збільшилась, аніж зменшилась. Це не відноситься до всіх країн. Існують приклади, коли країни змогли пустити в хід спіраль розвитку і значно скоротити цю відстань. Подивимось на Східну Європу та на колишній Східний блок через 15 років після падіння стіни: тут також у багатьох країнах лише незначний прогрес, зате значне розходження у доходах. Невеликій кількості багатих людей протистоїть велика маса людей, які живуть за межею бідності. Однак тут у позитивному відношенні також виділяється цілий ряд країн. Всі країни отримали значні суми для допомоги, суми, які значно перевищують обсяг фінансів плану Маршалла після війни (навіть без урахування інфляції). Чому ж тоді ці гроші не скрізь допомогли? Чому у багатьох країнах не відбулось очікуваної дії зрушення з місця, або якщо це і відбулось, то тільки слабо?

«Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами».
(Мт. 5, 11–12)

Релігія – це складний духовний і соціальний феномен, що виконує в суспільстві низку важливих функцій: виховну, світоглядну, регулятивну, інтегративну, політико-ідеологічну, націотворчу тощо. За допомогою відповідних інституцій вона може впливати на регулювання поведінки вірних, сприяти процесам національно-культурного розвитку, підтримувати певний політичний режим у країні й, що не менш важливо, особливо за умов сучасної масової мультикультуралізації, може консолідувати націю.