Нещодавно світові засоби масової інформації сколихнула звістка про факт випробування нової вакцини від короновірусу серед мешканців нетрів одного із міст Індії. Людям запропонували пройти імунізацію і за це отримати 750 рупій (це приблизно 10 доларів США). При цьому співробітники народної лікарні м. Бхопал не пояснили зрозумілою мовою своїм краянам, що ті беруть участь у ІІІ фазі клінічного експерименту нової вакцини Covaxin. Ця подія знову привернула увагу громадськості до питання етичних критеріїв експериментування на людині. Здавалося б, жорстокі випробовування на в’язнях нацистських, радянських та японських таборів вже давно позаду, існує немала кількість різного роду нормативно-правових актів, котрі регулюють порядок здійснення експериментів на людині, а все ж зловживання у цій сфері не припиняються.

Поняття гідності людини, як і багато суміжних понять, як от особовості людини, моральної суб’єктності, рівності, є поняттями філософськими, тобто тими, що підпадають під наукове зацікавлення та наукову методологію саме філософських дисциплін. Це важливо розуміти з огляду на те, що ці та інші поняття нерідко використовуються невластивим чином у сучасному суспільному та навіть академічному дискурсі. Така ситуація стосується не лише філософії, чиї поняття запозичуються науковцями з інших галузей та невластиво ними використовуються, однак її стосується все ж чи не найбільше. Наприклад, медичний працівник може настійливо запевняти жінку в неособовості її ненародженої дитини, так начебто особовість була видна під апаратами пренатальної діагностики. Фізик може заперечувати існування Бога, так начебто Абсолютне Буття було матеріальним. Біолог може стверджувати моральну суб’єктність тварин, так начебто свобода вибору була видима під мікроскопами і т.д. Усе це свідчить про так званий «епістемологічний стрибок» (стрибок в пізнанні; в цьому випадку в негативному значенні), коли науковці, використовуючи методологію власних наук, роблять висновки в чужих їм ділянках знання. Ситуацію ускладнює те, що сучасний світ з легкістю сприймає плюралізм думок, роблячи саме з плюралізму, а не з істини найвищу цінність.

Подія Розп’яття Ісуса Христа – визначальна у християнстві, оскільки веде до Воскресіння, фундаменту самого віровчення. «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор 15, 4). Попри те, що ця тема неодноразово обговорювалася Отцями Церкви і була головною у ранньохристиянській проповіді (Дії 2, 22-24; 3, 14-15; 4, 1-2; 1 Кор 15, 3-4), однак у мистецтві цей сюжет поширюється значно пізніше від інших іконографічних тем Євангелія. Що спонукало митців на своєрідну «візуальну мовчанку» щодо визначального питання християнського віровчення? Чи образ Розп’яття просто візуально відображає євангельську подію чи за лаконічністю самого зображення стоїть значно глибше послання для кожного християнина? Представимо іконографічно-богословський аналіз сцени Розп’яття у візантійській традиції.

Постать Богоматері займає чільне місце у християнській традиції. Однак досі немає вичерпного дослідження як про почитання Марії, матері Ісуса, у добу пізньої античності та і щодо розвитку її культу. Маємо лише згадки про окремі факти. Донедавна вважалося, що культ Богоматері «вибухнув як комета» саме після Ефеського собору 431 року, одного з Вселенських Соборів, на якому Марії було надано титул Theotokos (з грец. мови «та, яка породила того, хто є Богом»). Постать Богоматері досі розглядалася науковцями передусім в контексті розвитку христології, відповідно до її ролі у Божому плані спасіння. Однак в світлі останніх  наукових досліджень стало зрозумілим, що рішення Ефеського собору – це було не лише питання Діви Марії та її місця в християнському віровченні, а також церковною промоцією вже існуючих практик почитання матері Христа серед християн, та надання їм ортодоксійного характеру.

Наявні сьогоднішні докази відкривають нові перспективи щодо розуміння ролі Марії у ранній Церкві ще до першої половини V ст. [1.] Розглянемо основні мистецькі та літературні свідчення існування культу Богоматері у ранній Церкві ще до 431 р. хоча не всі аспекти та нюанси цього питання можна буде висвітлити в силу обмеженого формату статті і з огляду на те, що саме питання культу Богоматері у ранньому християнстві потребує додаткового дослідження та переосмислення.

У сучасному світі, зокрема в розвинених країнах чи країнах на шляху розвитку, можна спостерігати більше чи менше стрімку лібералізацію законодавства та суспільної свідомості щодо різних питань біоетичного характеру. Мова йде про аборти, експерименти на ембріонах, евтаназію тощо. Те, що в минулих століттях вважалось недопустимим, сьогодні толерується, а то й схвалюється (наприклад, якщо хтось вибирає аборт або евтаназію, то це намагаються інтерпретувати як суспільну відповідальність). Попри лібералізацію законодавства і суспільної свідомості в розвинених країнах, вартує сказати, що все ж цей процес має свої межі. Наприклад, переконлива більшість розвинених країн не дозволятиме комерційне сурогатне материнство. Попри те, що часто у цих країнах законодавство і суспільна свідомість дозволяють вбивати ненароджених дітей чи хворих та літніх людей, продавати-купляти новонароджених вважається злочином. Тут виникає закономірне питання: чому ж в Україні вважається нормою і предметом гордощів те, що за кордоном, навіть в доволі ліберальних країнах, вважається злочином?

Ця стаття не має на меті охопити ввесь спектр проблем, пов’язаних з сурогатним материнством (юридичних, медичних), а лише окреслити головні моральні проблеми. Також тут не йтиме мова виключно про комерційне сурогатне материнство, але й про альтруїстичне, оскільки відсутність комерційної складової не позбавляє практику сурогатного материнства моральних труднощів.