Одного разу вночі він молився, і його очищений ум возз’єднався з Вищим Умом. І тоді він побачив горішнє світло, світле і безкрає, яке осяювало його з небес своїм промінням і освітлювало все довкола, як вдень. Це світло просякало і його так само, і йому здалося, що увесь будинок і келія, в якій він перебував, – усе в один момент зникло, а сам він піднявся у повітрі й повністю забув про своє тіло.

Так писав про Симеона Нового Богослова його учень Микита Стифат. Тоді Симеон вперше відчув на собі дію Божої благодаті, благословення, він був сповнений великою радістю й зі сльозами прозріння остаточно вирішив податися в монахи. «Остаточно», бо до того хоч і відчував покликання, та мав здобувати освіту, статус у суспільстві, адже походив із знатного заможного роду, представники якого не один рік служили імператорському двору.

Божа сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12, 9)

 Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Мт. 7, 7)

Дорога додому. Передісторія

Потяг. Сьогодні тут спекотно, й у вагоні вже стоять пахощі ковбаси, пиріжків, насіння і ще чогось там. Завтра Різдво, і ці люди останні з тих, хто поспішає повернутися додому до першої зорі, – я серед них. Моє місце – верхнє, тож я забираюся туди і починаю спостерігати. У потягах свій мікрокосмос, який живе тільки один рейс. У кожному вагоні – своя цивілізація, своя атмосфера, свої розмови, звичаї і багажі… Ось зараз тут, у 17-му плацкартному, зібралися різні люди, з різних куточків і закутків, із різними думками і задумами. Зараз їм треба якомога швидше пережити цю «потяжну цивілізацію», цей мікрокосмос, щоби знов повернутися до своєї звичної реальності. Хтось заходить у вагон і вже на наступній станції виходить, хтось на кожній довгій зупинці виходить курити, але повертається, затягуючи із собою свіже повітря, хтось їде від початкового пункту до кінцевого – вони можуть сповна відчути це «заїжджене буття» вагону.

Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти
(1 Кор. 9:22)

Бог кожну сльозу з очей їх зітре, і смерті не буде вже; ні смутку, ані крику, ані болю вже не буде
(Отк. 21:4)

Очікування. Чи ми зустрінемося наступного разу? Чи завтрашній день буде таким самим теплим, як сьогоднішній? Чи вдасться мені сказати все зрозуміло? Та й взагалі, що буде завтра…, а за п’ять років? Людині важливо вибудовувати певні плани й уявлення, щоб, як їй здається, легше було йти навпомацки далі з такими ж заплющеними очима, але маючи перед собою уявну картину світла вкінці тунелю. Нам так важливо мати хоча б найменшу надію, сподіватися на щось, подекуди навіть дуже далеке від реальності, але таке бажане. Кажуть, тоді не страшно прокидатися зранку і йти заварювати чай. Адже ти знаєш, для чого тобі той чай, а ще краще, коли ти знаєш, для кого він. Бо хоч ми й «самотні у своїй самості», як кажуть психологи, та все ж чути людські кроки, що йдуть із твоїми в унісон, набагато приємніше, ніж чути відлуння своїх, нехай і найкращих, черевиків, але в порожнечі…

Я в моїм серці сховав Твоє слово, щоб не згрішити проти Тебе
(Пс 119. 11)

Дорогі брати і сестри у Христі!

В людині є внутрішній голос, який заохочує її до певних дій і способів поведінки, або ж застерігає її: «Це ти повинен робити, а це – ні», а після здійснення вчинку хвалить, або ж докоряє їй: «Це ти зробив правильно, а це ти не повинен був робити». Цей голос – голос сумління.

Ми не можемо заглянути всередину людини, і все ж ми знаємо, що цей внутрішній голос реагує у кожній людині не з однаковою силою й не однаковим чином. Є люди з чутливим сумлінням, і такі, в кого сумління огрубіло. Сумління може бути надміру лякливим, навіть хворобливим, або ж – явно «без скрупулів». Хтось може також діяти помиляючись, думаючи, що те, що він чинить – добре, хоча воно насправді зле.

В період між проголошенням свящ. Йосафата Кунцевича блаженним (у 1643 році) і його канонізацією (в 1867 році) пройшло 224 роки, і весь цей час його культ був обмежений в рамках помісної Українсько-Білоруської Церкви Київської митрополії. Культ свящ. Йосафата розвивався та входив у практику беручи до уваги загальну історію Церкви, переходячи при цьому різні етапи своєї інтенсивності. Це було спричинено тим, що на поширення почитання пам’яті блаженного свящ. Йосафата впливали також політичні обставини у Східній Європі в XVIII – XIX століттях [1]. Однак, він не занепав, а все ж розвивався та поширювався завдяки активній праці Василіянського Чину та єпископату УГКЦ. Завдяки їм його почитання поширилося на усю Католицьку Церкву.

[1] Див.: М. Соловій, Г. Великий. Святий Йосафат Кунцевич: Його життя і доба, с. 356.

Ігор Яким'як

Завантажити статтю