Оберігати природу можна тільки тоді, коли любиш її. А щоб любити, треба вивчати, спостерігати, аналізувати. Цьому треба присвятити все життя, не жаліючи ні часу, ні сил. Винагородою буде справжнє духовне збагачення, неповторна насолода від споглядання земних красот.
Навчитися любити не так вже й важко. Спочатку треба навчитися милуватися тим, що довкола нас настільки, щоб відчути себе частинкою всього творіння. Як цього досягти? Не інакше, як ставши уважними до навколишнього середовища: навчитися слухати, щоб чути і дивитися, щоб бачити. Вийдіть в природу – у ліс чи на галявину. Прислухайтесь і ви почуєте справжній оркестр звуків, диригентом якого є Творець всього. Спів пташок і шелест листя, скрип дерев та цвірчання коників, – то вирує невидиме, на перший погляд, життя лісу. Кожна тваринка, найменша комашка невтомно трудиться на користь матінки-природи, беручи участь у великій гармонії буття. У цьому безмежному храмі краси та музики, який не може зрівнятися ні з яким рукотворним шедевром, переосмислюємо людські цінності, людина переображується до первозданного образу, коли вона перебувала в злагоді з довкіллям, була не завойовником, а співтворінням, яке поєднується з усім живим любов’ю. Жодна музика не може бути такою проникливою, як звучання природи. Жодне найвишуканіше житло не зрівняємо з недоторканою красою дикої природи…
|
Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку поставити запитання про те, кого маємо на увазі? Який християнин повинен себе ангажувати? Відповідь на це запитання вводить нас у сферу, якy богослов’я називає «еклезіологією», тобто вченням про Церкву. Тут потрібно звернути увагу на два аспекти. З одного боку, Церква – це містичне Тіло Ісуса Христа, що творить Церква, яка веде боротьбу на землі, Церква, яка страждає у чистилищі та тріумфує в небі; з іншого боку, Церква у світі як організація, що охоплює духовенство, монашество та мирян.
Бути християнином означає бути послідовником Христа. Всі вірні є послідовниками, якщо навіть і в різний спосіб. Священик іде за Христом, проповідуючи, особливо – служачи Божественну Літургію у Великий Четвер, здійснюючи Святе Таїнство жертвоприношення. Монахи та монахині прагнуть своїм життям підтверджувати вірність Христові, чітко уявляючи собі Його сорокаденний піст і молитву у пустині або приклад милосердного самаритянина. Вони втілюють цей взірець у життя залежно від харизми їхнього монастиря – споглядального або активного. А для мирянина прикладом є Христос у час Його життя на землі, де Він працював, тобто від 14 до 30 років життя. Всі вірні у Христі є рівними у честі називатись дітьми Божими і рівними у своїх правах на духовний захист і Святі Таїнства Церкви, але вони є різними за своїм покликанням та завданням.
|
Спонукала мене написати ці рядки ситуація, яка склалася в останні роки після Помаранчевої революції. Сама ідея Помаранчевої революції ґрунтувалася на боротьбі за правду і проти беззаконня старої влади. Народ піднявся, бо вже не міг терпіти фальсифікацій, обману, диктатури. Шукав свободи та правди і знайшов їх у перемозі свого кандидата Віктора Ющенка. Однак, що ж трапилося згодом?
Утвердивши в суспільстві політичні свободи, плюралізм, ліберальні засади економіки, нова влада поступово почала скочуватись до ще гірших зразків державного управління, для якого характерні: протистояння лідерів демократичного табору, використання високих державних посад в особистих цілях, корупція, підкуп, шантаж, ультиматуми, невиконання взятих на себе домовленостей. До того ж ця тенденція зростає і беззаконня все більше завойовує свої позиції в Україні. Цьому сприяють хаос і непорозуміння в сфері державного управління, недотримання закону стає все більше і більше популярним серед вищих посадових осіб. Люди, особливо посадовці, народні депутати втрачають страх перед законом, я вже не говорю про страх Божий, який повинен перебувати з кожним християнином.
|
В Україні скептично ставляться до державних, політичних інституцій, сумніваються у спроможності громадських організацій. Недовіра до влади яскраво простежується у середовищі молоді. Вважають, що політики мають свій конкретний інтерес і не зацікавлені в добробуті громадян. Культивується думка, що сфера політики – місце для демагогії та обману, а боротьба за владу потрібна для власного збагачення та впливу на інших. Такі твердження не безпідставні, оскільки реалії сьогодення підтверджує їх. Вже не вірять, що людина може пожертвувати своїм часом, зусиллям для добробуту ближнього. Такий скептицизм не може мати позитивних наслідків, бо є суто нігілістичним.
Зневіритися, розчаруватися недосконалим державним апаратом і його управлінцями легко, зважаючи на те, що людині притаманно бути незадоволеною. Таким негативним поглядом легко заразити й інших.
|
Є речі в житті, які сокровенно чарують душу, позаяк ми легко можемо пригадати незабутні миті з дитинства, коли ласкавий голос рідної людини приковував нашу увагу чарівною казковою розповіддю. Але чому так незмінно крізь віки людина передає і таємниче потребує світу казки?! У чому ця незбагненна сила, що так мудро, невимушено і головне затребувано дивує і манить уяву не лише дитини, а й дорослого?!
Казка доносить до нас не лише глибокий сутнісний струмінь моральності народу, вона ще й дивує своїм чудоліком. Психологи та педагоги вже давно говорять про терапевтичні властивості казки, про те, що від вподобань дитини серед цього жанру можна також дізнатись, з які труднощі та страхи дитина найбільше переживає, а ще як основні риси улюбленої казки можуть відповідати вмінням та схильностям дитини. Із західної психології до нас прийшла популярна методика зцілення казкою, що одержала назву – казкотерапія. Це один з найменш безболісних видів психотерапії.
|
|