Моральний закон в людині і для людини Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_moral_law.jpgЧасто поняття «закон» викликає у нас негативні асоціації, а якщо сказати «моральний закон», то справа ще гірша. Моральний закон ми схильні ототожнювати з надмірним нормуванням приватної сфери життя, моралізаторством, чорно-білим прискіпуванням до деталей. У такому світлі виглядає, що краще, аби ніякого морального закону не існувало. Але чи це так і чи можливо, щоб його не існувало у світі людей? Ні! Насправді моральний закон не є зовнішнім для людини, тобто не є накинутим їй зверху, а є вкладеним в саму природу людини. Тож у випадку людини неіснування морального закону тотожне неіснуванню самої людини. Іншими словами, християни, віруючи в Бога-Творця, визнають, що Бог сотворив людину моральною, вклав в її природу закон добра, тож моральні норми, які вказують на добро, не можуть трактуватися як моралізаторство чи обмеження свободи волі. «Слід сприймати закон як вираження Божої мудрості: підкоряючись законові, свобода підкоряється правді про сотворення», – навчає св. папа Іван Павло ІІ (Veritatis Splendor, 41).

Бог створив, отже, людину водночас і свобідною, і спрямованою на добро. І в цьому немає суперечності. Свобода вибору і покликання вибирати лише добро не протиставляються одне одному, тобто між свободою вибору та моральним законом немає жодної взаємовиключності. Свобода вибору потрібна для того, щоб вибирати добро. Моральний закон потрібний для того, щоб ідентифікувати добро. Людина не детермінована чинити добро, але покликана; людина не змушена природою слухатися морального закону, але запрошена. Свобода вибору не страждає, отже, ні від покликання, ні від запрошення. Навпаки, вона хіба утверджується.

Моральний закон не обмежує людину, а спрямовує її в правильному напрямку. В католицькій традиції розрізняють чотири види морального закону: Божий (вічний) закон, закон благодаті, природний закон та людський закон. Під Божим законом мається на увазі Божий промисел про кожну людину, тобто Його воля щодо кожної зокрема людини. Божий задум, отже, є моральним законом для людини. Реалізовуючи у житті задум Сотворителя, людина цілковито сповнює себе. Псалмопівець називає щасливими тих людей, які дотримуються Божого закону: «Щасливі ті, що їх дорога бездоганна, що ходять за Господнім законом. Щасливі ті, що його свідоцтва пильнують, шукають його всім серцем. Вони не чинять беззаконня, вони його путями ходять» (Пс 119 (118), 1-3).

Коли людина намагається розпізнати та втілити Божий задум щодо неї, в силу вступає другий вид морального закону – закон благодаті. Бог посилає людині свою благодать, а людина покликана співпрацювати Божественному дару. Неприйнята благодать є натомість змарнованою. Під законом благодаті таким чином слід розуміти співдію людини Божій благодаті. Важливо підкреслити те, що закон благодаті може бути неправильно проінтерпретований людиною. До прикладу, людина може бути переконана, що Бог кличе її здійснити те чи інше, тоді як насправді це не Божий поклик, а власні домисли або й спокуси. Тому християнину необхідно звіряти те, що він сприймає як благодать, з церковним вченням.

Третім видом морального закону є природний закон. Зазвичай, перше, з чим асоціюється «природний закон», це потреба їжі, питва, сну і т.д. Але насправді мова зовсім не про це. Потреба їжі, питва, сну в дійсності є природною потребою, однак не моральною. Іншими словами, це фізіологічний природний закон, а не моральний природний закон. Під природним законом як різновидом морального закону мається на увазі те, що в природу людину закладене розуміння того, що є добром, а що є злом. Людина по своїй природі розуміє, що негоже чинити одне і похвально чинити інше. Навіть, якщо людина не підпорядкована жодним релігійним та цивільним нормам, вона все одно розуміє, що є моральною нормою, а що є моральним переступом. До прикладу, людина по своїй природі розуміє, що не можна вбивати собі подібного – іншу людину, або що не можна красти в іншої людини, або що не можна зраджувати чоловіка/дружину, або що потрібно шанувати своїх батьків і т.д. Навіть якщо б не існувало Десяти Божих заповідей та не існувало цивільного законодавства, люди у будь-якому випадку мали б знання морально правильного та морально хибного. Знали б це зі самої своєї природи, в яку Творець заклав оце знання. Звичайно, людина може помилятися, вважаючи добро злом, а зло добром, але такі помилки не стосуються основоположних речей. Людина може плутати добро зі злом в якихось морально складних та незрозумілих ситуаціях, але не в ситуаціях, коли людська особа приймає рішення про вбивство, помсту, зневагу, наклеп, крадіжку, розпусту тощо. Такі рішення свідчать не про незнання, а про волю здійснити певне зло. Св. апостол Павло так каже про природний закон: «Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи, – в день, коли Бог, згідно з моєю Євангелією, судитиме тайні вчинки людей через Ісуса Христа» (Рим 2, 14-16). Згідно з вченням апостола, Бог судитиме тайні вчинки людей, які не мали над собою релігійного закону, а не лише тих, які його мали. І сам апостол пояснює, що основою для оправдання або засуду буде сумління людини, яке закладене в її природу, або, іншими словами, природний закон – «діло закону, написане в серцях».

Сумління або совість – невідступне моральне судження про наші вчинки. Совість однак може бути помилковою, і так є, коли вона часто чи переважно судить про зло як про добро або навпаки (що випливає не із незнання совісті, а з її деформації). Правда, що така патологічна совість не є вродженою, а стає результатом викривлень з боку носія совісті. До прикладу, якщо людина при перших спробах крадіжки відчуває докори сумління, але нехтує ними і все-таки краде, намагаючись оправдати себе насущною потребою вкрасти та дуже незначною шкодою для того, від кого краде, то при тривалих крадіжках докори сумління настільки слабнуть, що стають майже невідчутними, і людина починає красти ще більше. І проблема тут, звісно, не в тому, що совість чи природний закон не «функціонує», а в тому, що людина, не прислухаючись до свого нутра, до своєї природи, перестає в результаті бути чутливою до свого внутрішнього виміру.

Природний закон стосується усіх без винятку людей, так як природа є спільна для всіх представників людського роду: «Природний закон, присутній у серці кожної людини і встановлений розумом, є універсальним у своїх правилах, а його влада поширюється на всіх людей, він виражає гідність особи і визначає підвалини основних її прав і обовязків» (Катехизм Католицької Церкви, п. 1956). Багато-хто однак намагається ствердити, що природний закон є лише умовно «природним» законом, адже начебто є наслідком виховання та культури, притаманних певному суспільству. І справді, в багатьох випадках виховні принципи та культура суспільства відображають природний закон, суспільні норми збігаються з нормами природного закону. І так мало би бути не лише у деяких, а у всіх без винятку суспільствах. Проте це не може бути приводом для заперечення наявності природного морального закону, навпаки. Якщо б не існувало об’єктивної людської природи, спільної для всіх індивідів людського роду, та об’єктивного морального закону, закладеного в цю природу, чи могли б люди на різних континентах, у найрізноманітніших місцинах витворити дуже подібні суспільні норми? Поза тим, справді існують чи існували суспільства, в яких фігурують/фігурували певні норми, цілком суперечні з природним законом. Але це знову ж таки не заперечує існування морального природного закону. Це радше свідчить про певні неприпустимі форми пристосування суспільства до важких обставин або про свідомий вибір певних верств суспільства чинити зло, маскуючи його як норму. До прикладу, в Індії тривалий час існував закон, за яким старший син повинен був винести в гори для вмирання свого батька чи матір після виповнення йому/їй певного віку. Звісно, така суспільна норма (а в Індії це була водночас релігійна норма – вважалося, що смерть літньої людини в горах є сходженням до Божества) цілковито протирічила природному закону, який велить людям дбати про тих, хто дбав за них, коли вони були немічними дітьми. І власне той факт, що вище згадана індійська суспільна та релігійна норма суперечила природному закону, пояснює явище втечі деяких юнаків чи чоловіків, на яких лежав обов’язок виконати згадану норму, зі свого місця проживання. Втекти зі свого місця проживання, бути ізгоєм в якомусь іншому поселенні не було простим вибором, але цей вибір диктувався з нутра, саме з природної моральності людини, всупереч суспільній культурі та релігійним переконанням. Насправді описана суспільна та релігійна норма в Індії виникла в результаті браку ресурсів для прогодування, а не випливала з відчуття моральної законності, правильності. Немає однак жодних обставин, які можуть оправдати подібні жорстокі норми суспільства.

Декалог виявляє природний закон у людині. Фактично Бог дав через пророка Мойсея вибраному народу Десять Заповідей не як щось нове, а як щось наочне, щось, що наочно виражало те, що було від початку закладене в нутро людини. Як стверджує св. Августин, пояснюючи книгу Псалмів, Творець «записав на таблицях Закону те, чого люди не читали у своїх серцях» (див. Катехизм Католицької Церкви, п. 1962). Іммануїл Кант у своїй Критиці практичного розуму дуже поетично і високо висловлюється про внутрішній моральний закон у людині, кажучи: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням і благоговінням, чим частіше і тривалі­ше ми розмірковуємо про них, – це зоряне небо наді мною і мо­ральний закон у мені».

І врешті про четвертий вид морального закону. Йдеться про людський або позитивний закон. Сюди відносяться усі закони та норми, джерелом яких є людина. Це єдиний власне вид морального закону, який має своє походження у людині, оскільки вічний закон, закон благодаті та природний закон походять від Бога-Творця та жодним чином не залежать від волі людини. Також людський закон – це єдиний вид морального закону, який є змінним, знову ж таки з огляду на своє джерело, яке не є абсолютом. Людський закон поділяється на два види: церковний та світський (державний). Для багатьох може бути здивуванням, що церковний закон відноситься до людського закону. І так справді є, однак важливо розрізняти Божий (вічний) закон та природний закон від церковного. Багато з тих норм, що їх навчає Церква, відображають насправді Божий або природний закон, а не церковний. Церковний закон – це лише дисциплінарно-адміністративні норми, які можуть змінюватися з часом та не є закладені Богом. Приміром, сюди відноситься кількість, тривалість та строгість постів, кількість свят, які зобов’язують вірних до участі в Богослужіннях, визначення меж церковних одиниць і т.д. Натомість будь-які норми, які випливають з природного закону, Церква не має права змінювати, вона лиш проповідує їх, унаочнює. До прикладу, питання аборту, контрацепції, гомосексуалізму, евтаназії, самогубства, які стосуються природного закону, ніколи не будуть переглянуті Католицькою Церквою.

Стосовно іншого підвиду людського закону – державного закону, то варто сказати, що він мав би відображати собою природний закон, тобто дозволяти те, що випливає як добро з природного закону, та забороняти те, що випливає як зло з природного закону. І в багатьох випадках так є, що державний закон відображає природний (приміром, забороняє вбивства, крадіжки, наклепи і т.д.), однак не завжди (в багатьох країнах дозволені аборти, евтаназія, проституція). Християни зобов’язані виконувати державний закон лише тоді, якщо він не суперечить Божому та природному законові. «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (Дії, 5, 29), – стверджують святі апостоли.

Підсумовуючи все вище сказане, варто підкреслити ще раз, що моральний закон не є обмеженням свободи людини та не є зовнішнім для людини. Моральний закон даний людині для спрямування її до автентичного сповнення життя, а не для накладення на неї непотрібного тягаря. Усі види морального закону, джерелом яких є Бог, спрямовують людину до добра. Людина є доброю по своїй природі (див. Бт 1, 31), тож коли чинить добро, сповнює себе саму, відповідно до своєї природи. Нав’язаним зовні для людини може бути лише людський закон, і то лише тоді, коли він протирічить законові, даному Богом.

Марія ЯРЕМА

кафедра богослов'я УКУ


Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     дискусія      роздуми      проблема
( 155 переглядів )