Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».
Замість заспіву
З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...
Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».
Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…
Перший ковток: знайомство
Стосунки Лесі з мамою Оленою Пчілкою (Ольгою Косач-Драгомановою) були дуже складними. Дівчинка народилася відразу після брата Михайла, була неочікуваною, навіть небажаною, як вона сама це не раз відчувала. До того ж, після пологів у Ольги загострилася анемія, загальне виснаження організму, що додало приводів для відсторонення дитини. Мати вважала Лесю слабохарактерною і не плекала її м’якості, за що називала дівчинку «по-рабському покірною». Втім, донька протягом усього життя наполегливо намагалася отримати материнську любов. Про це свідчить її постійна жага до знань, сила характеру, недівоча витривалість та стійкість перед хворобами. Щоб зрозуміти велику любов і повагу Лесі до матері, слід прочитати її «листи додому».
Напротивагу складним стосункам з матір’ю, Лесю дуже любив батько – Петро Косач. Хоч Ольга Драгоманова вважала його не надто освіченим і зросійщеним, проте саме він перший гідно оцінив письменницький талант Лесі та вчасно підтримав його. Донька була схожа на батька не тільки зовнішньо, але й внутрішньо. У родині казали, що саме від батька дівчинка успадкувала терпеливість, витривалість, мужність та силу волі.
Леся дуже поважала і любила свого дядька по маминій лінії Михайла Драгоманова. Саме з ним, як відомо, пов’язаний псевдонім «Українка», адже й сам М. Драгоманов деколи підписувався «Українцем». Маленькою племінниця із захопленням ділилася з дядьком своїми досягненнями – навчанням, опануванням мов. Показово, що свої перші два листи Леся написала саме Драгомановим, перед тим спеціально вправляючись у письмі. Із дорослішанням Леся обговорювала з дядьком певні національні та етнічні питання, фольклорні та загально історичні теми. Особливо частим їхнє листування стало з 1888 року. Дядько часто присилав їй книжки, словники, щоб Леся могла перекладати з інших мов на українську. Іноді вона допомагала з перекладами самому науковцю. Здібна дівчина перекладала з французької навіть старозавітню книгу Єзекиїла. А щодо Біблії писала до дядька так: «Порадьте мені: оце хочу купити собі Біблію, та не знаю, яку краще, чи грецьку, чи слов’янську, - думаю грецьку краще. Звісно, жидівська була б найкраща, та що ж, коли не знаю по-жидівськи. В Біблії, окрім всього іншого, маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її не читаю».
Леся також переклала книгу Ісаї, Єремії. Праці Верна «Євангеліє» та «Історія і релігія жидів», з «Великої французької енциклопедії» - статтю Моріса Верна «Біблія або Старий Завіт».
Другий ковток: наука
Олена Пчілка вирішила не віддавати дітей в школу, бо там їх «зрусифікують», тому базову освіту вони отримували вдома. Домашні школярі жартома називали свою оселю «учащеяся колонія». Діти Косачів вчилися за спеціальною програмою, яку здебільшого склала сама Олена Пчілка. Звичайно, більшу увагу приділяли навчанню хлопців, проте Леся особливо вирізнялася з-поміж учнів. Молодша сестра Ольга так писала про філологічні здібності Лариси: «Своєю здатністю до мов Леся вдалася в нашу матір, і взагалі, це була в неї Драгоманівська риса, може єдина не Косачівська».
Втім, здібна учениця не лише вчилася, але й навчала: для своєї молодшої сестри Ольги Леся склала підручник «Стародавня історія східних народів». Перед тим вона зверталася за порадами до Михайла Драгоманова. Це була не єдина її популярно-наукова праця - дослідник Петро Одарченко згадує про брошуру з історії України під назвою «Яке наше життя під московськими царями». Проте, на жаль, невідомо, чи цей твір був опублікований.
Леся знала близько 12 мов: перекладала з німецької, французької, англійської, італійської, грецької, грузинської та з латині, а вже майже перед смертю почала вивчати іспанську. У одному з листів Лесі до дядька Михайла Драгоманова: «Я вже почала нарешті вчитись по-англійськи (се моє давнє бажання!), і поки що діло іде влад, не вважаючи на собачу вимову. Проте я думаю, що нема в світі такого звуку, якого б я не могла вимовити, постаравшись трошки».
Третій ковток: погляди і статус
Щодо мовних питань та патріотизму, тут Леся теж не трималася осторонь, хоч і жодних політичних сил активно не підтримувала. Ось що вона напише в листі до свого улюбленого дядечка: «У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто вже, коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т.п. «Говорить по-нашому» - се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то може б краще, якби він говорив по-китайськи. От, наприклад, «переконання» декого з баранячого стану: одурити москаля, одурити австріяка (німця), щоб вони нам своїми руками жар загребли, а потім їх на тому жару присмажити. (Так наче б сі три народи справді на шашлик годились)… Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару».
Косачі-Драгоманови були хоч і «панами» за статусом, проте дуже по-простому обходилися зі селянами в Колодяжному. Згадували, що «панська» садиба була «суцільним квітником», а самі пани не раз допомагали селянам. Комусь допомогли збудувати нову хату, чиюсь корову погодилися взяти до свого хліва, когось пробачили за крадіжку кількох мішків картоплі… Жінки згадували, що «за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати».
Четвертий ковток - гіркий
Туберкульоз почав розвиватися у дівчинки ще в десятирічному віці. У дванадцять років їй зробили важку операцію з видалення вражених туберкульозом кісток лівої руки. Але це був лише початок «тридцятирічної війни», яка ускладнювалася успадкованими від матері анемією. Утім, та війна не була для Лесі приводом для додаткового страждання чи жалю з боку рідних. Не один дослідник підкреслює, що письменниця найбільше творила саме в час загострення хвороби. Вона ніби навмисно писала твори, вчила мови, імпровізувала музичні твори, щоб довести, що ще жива і повноцінна. У листі до брата Михайла Леся писала після однієї з операцій: «Перше я мало не заплакала, потім розізлилась чогось страшенно, а потім на мене напав якийсь дух упорства і я наважила сьогодні писать, як могтиму, цілий день, і взагалі робитиму вдвоє тепер! …Першу ніч я провела тоді, як тінь в Дантовому пеклі, з плачем і скрежетом зубовним. На другу ніч затялась, не плакала і цілу ніч писала в ліжку, почала невеличку драму, і, здається, по ній не видко, як мені приходилось тісно при писанні».
Щодо своєї хвороби та численних операцій Леся жартувала з іронією. З листа до близької подруги Ольги Кобилянської: «Я була хвора 16 років, нарешті знайшовся хірург, що схотів мене різати, операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге я собі й за царство небесне такого не хочу…».
Пізніше хвороби загострюються – туберкульоз легень, враження нирок. Але, схоже, кожне наступне випробування ставало для Лесі приводом до ще більшої незгоди із власною неміччю. З листа до матері: «Коли у мене справді є талан, то він не загине, - то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої немає в інших, здорових людей».
Смерть не була для неї чимось далеким і лякливим. Щораз відкладала її на найвищу полицю, вимірюючи чи додаючи відстань невтомною письменницької працею, творчість була вища за смерть. У листі до свого приятеля Михайла Павлика двадцятирічна Леся писала так: «Якби я мала право перестати жити, то я б перестала». Про ставлення молодої письменниці до смерті дізнаємося від її персонажів. Мавка з «Лісової пісні» каже, що «стане початком тоді мій кінець».
Друга кава: любов
Леся і Мержинський. Вони познайомилися у Ялті, обидва лікувалися від туберкульозу. Сергій знайшов у ній розумного і відданого друга, а Леся побачила коханого, до серця якого важко достукатися, але, за її вдачею, дівчина терпеливо зносила труднощі. Тому коли з Мінська від Мержинського прийшов лист, в якому він казав, що його здоров’я на межі, Леся вже знала, що вона зробить. Відкинувши докори і благання батьків, які вказували на етикет незаміжньої жінки, забувши про власне загострення хвороби, дівчина приїжджає до Мінська, щоб останні дні доглядати смертельно хворого коханого, писати надиктовані ним листи до Віри Крижанівської, яку він любив і яка, втім, не приїхала навіть на похорон.
Сергій казав, що любив Лесині «спокій і силу волі», але ці талани похитнулися після смерті Мержинського – у Лесі стався сильний нервовий зрив. В останню ніч найбільшої агонії коханого змучена і роздратована неминучістю смерті Леся пише драму «Одержима». Після цього її література «дорослішає».
Була й інша любов - Леся мала велику мрію, «страсть», як вона казала, здійснити навколосвітню подорож. На жаль, це їй вдалося здійснити тільки частково: у вивченні іноземних мов та завдяки вимушеним «поїздкам з лікувальною метою».
Та перша любов – була любов до музики. Ще дитиною дуже любила бігати до католицького костелу, щоб там послухати орган.. А в юному віці Леся була справжньою дослідницею українського фольклору, тому не раз з’являлася на сільських вечорницях в Колодяжному й слухала спів дівчат, усе нотувала. Варвара Дмитрук, яка доглядала Лесю, згадувала: «Дуже любила Леся музику, а особливо пісні наші охоче слухала. Щонеділі посилала мене скликати дівчат до себе. Збиралися ми під каштанами в садку (…). Пригощала Леся всіх, а тоді веселилися, танцювали, пісень своїх співали. А Леся сидить і слухає. Сподобається яка пісня їй особливо, вона ще раз попросить заспівати та й запише слова».
Згодом фольклор Леся збиратиме з чоловіком Климентієм, який видасть збірки: «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки списав і упорядкував Климент Квітка. Частина І-ша, К., 1917; частина 2-га. – К., 1918»; «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини і Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка».
Остання любов – до Квітки. Він був молодшим. Щиро і віддано кохав Лесю, а її любов була радше материнською, ніж пристрасно-емоційною. Вони познайомилися, коли Лесі було 30 років, її рани ще пам’ятали Мержинського, а Клименту минав лиш 21 рік. Климентій і Лариса 6 років жили у неформальному громадянському шлюбі, що страшенно обурювало родичів, яким врешті-решт довелося наполягти на вінчанні.
Леся особливо заопікувалася Кльоньою (так його кликала), коли він теж захворів на туберкульоз. Це не було шалене драматичне кохання, але тиха материнська любов і взаємне піклування один про одного. Дослідники вважають, що стосунки з Кльоньою надихнули письменницю написати драматичний діалог «Айша і Мохаммед», де мовиться про молоду дружину Айшу, яка дивувалася, що Мохаммед може любити свою вдвічі старшу дружину навіть після її смерті. На що Мохаммед відповідав: «Не рвися, люба, і не рви мене. Є таємниці в Бога, їх збагнути не важмося». Думаю, що цей діалог був дещо пророчим з боку Лариси Косач. Адже відомо, що за декілька років після смерті дружини Кльоня мав намір одружитися вдруге. Тоді він разом із майбутньою дружиною прийшов на могилу Лесі, ніби просячи дозволу. Так, постоявши, він немов би почув відповідь і прийняв остаточне рішення. Не раз він ще повернеться до цієї могили.
| "Мішелосіє" | Другий ковток: дружба
Друзі з братом. У дитинстві майбутню письменницю називали “Лося”, звідки й відоме “Мішелосіє” - так називали Лесю і її старшого брата Михайла через їхню міцну дружбу та прив’язаність. До речі, у п’ять років дівчинка попросила називати її “Лесею”.
Леся і Кобилянська. Спілкування з «буковинською орлицею» Ольгою була своєрідною психотерапією для Лесі, яка змалку не відчувала особливої материнської любові і виховувалася в строгому дусі чоловічої мужності та терпеливості. В одному з листів до «хтося» (так лагідно називали одна одну подруги) Лариса пише: «Я сама не дуже експансивна, - се, здається, вдача всієї нашої родини, - се недобре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всієї, та я думаю, що се так і буде завжди». Ольга, наче навздогін цим словам, називала Лесю «летючою павутинкою».
Третій ковток: літературна богема
Леся була знаною і шанованою у тогочасному літературно-мистецькому середовищі. Вона приїжджала в гості до Івана Франка, бачилася з Василем Стефаником, зустрічалася в Києві з Михайлом Коцюбинським та Миколою Лисенком, листувалася з Михайлом Павликом, Іван Труш писав портрет письменниці, а згодом став її шваґром. Українка товаришувала з Агатангелом Кримським, який був одним із перших читачів та рецензентів її праць, поем зокрема. Письменниця інколи радилася з ним у пошуках потрібного матеріалу для сюжетів її драматичних творів. Мовиться про драми «У катакомбах» та «Адвокат Мартіан», для написання яких Леся попросила у свого товариша дисертацію Гідулянова «Развитие власти митрополитов в первые три века христианства» та Олара «Переслідування християн Римською імперією».
До речі, щодо згаданого Івана Труша, то з ним вийшла курйозна ситуація: він продав портрет Лесі до приватної колекції графа Леона Пінінського, хоча ця робота була виконана на замовлення НТШ у Львові. На що сама Леся обурилася, як згадує її сестра Ольга: «Як мають вони (портрети) висіти у польських магнатів, то краще нехай висять в українській громадській хаті».
Лесина естетична натура не була типовою для віянь тогочасного модернізму. Вона могла використовувати його засоби, але ніколи б не дозволила їм поглинути своє особливе ставлення до мистецтва і літератури як правди, де чистота і витонченість були для неї сакральними. У пошуках правди Леся була дуже критичною, навіть творчість всіма шанованого Лева Толстого вона не надто високо оцінювала. В одному з листів до Михайла Драгоманова Леся просить прислати їй французький переклад «Власті тьми» Толстого, щоб побачити, «як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі». Толстого вона недолюблювала за його містицизм, а французьку школу натуралістів на чолі з Емілем Золя – за те, що в них «більше страхів, ефектів, ніж тої правди, або сама безпросвітна бридота».
| В Грузії | На прощання
Із листа Лесі до Івана Франка: «Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого становища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце та, певне, й чуже ранячи… А як взяти дилему: або луснути або перетравити горе і вилити його шумовину на папір, то вже по чесніше, хоч і тяжче без міри, власне, перетравити, не лускаючи. Тільки то не шумовина… Коли серце «обкипає», то вже, звісно, не шумом, а кров’ю».
Все собі думаю, як би вона закінчила розмову, обережно поставила ніжку філіжанки точно в рівчачок блюдця, спокійно відвела погляд убік. Грузинський сухий і поривчастий вітер був би їй до лиця, як і сухі квіти на капелюшку, що лежав поруч. Навіть після найбільш довірливої розмови, вона залишилась би за кордоном свого серця. Єдина сповідальниця для Лесі – слово, яке вона жертвувала і приймала водночас, ніби лишаючись скинією для нього: духом - у своєму житті, тілом - у своїх творах.
Ніна Поліщук
Використана література:
- Зборовська Ніла Моя Леся Українка : есей / Ніла Зборовська, Тернопіль: Джура, 2002;
- Кармазіна Марія Леся Українка. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003;
- Косач-Кривенюк Ольга Леся Українка: хронологія життя і творчости / Ольга Косач-Кривинюк; Українська Вільна Академія Наук у США, Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1970;
- Костенко Анатоль Леся Українка. Життя славетних; Київ: Молодь, 1971;
- Леся Українка : документи і матеріали, 1871-1970 / Архівне управління при Раді Міністрів Української РСР, Київ: Наукова думка, 1971.
- Одарченко Петро Леся Українка: розвідки різних років / Петро Одарченко, Київ: Вид-во М.П. Коць, 1994;
|