Громадянська позиція і дія: християнське бачення Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_img_5819.jpgХристиянство – релігія дії. Починаючи від дієвої любові до ближніх, через дієве прийняття оправдання в Христі і до активної проповіді Євангелії усім народам та перетворення світу, Християнство – суцільна і постійна дія.


«Оскільки держава – це щось складеного, подібно до іншого цілого, яке складається з частин, то ясно, що нам потрібно спитати, хто такий громадянин держави. Бо ж держава являє собою множину громадян. Тому потрібно замислитись, кого можна означати як громадянина, і хто є громадянином. ... Громадянин же визначається найвищою мірою не через щось інше, як тільки – через його участь в суддівських рішеннях і у владі. ... Бо того, хто може брати участь в дорадчому чи законодавчому уряді, ми називаємо громадянином держави, а державу – множиною таких громадян, яка вистачає для самодостатності життя...» [1].

Арістотелівське визначеня громадянина (оскільки воно сутнісне), увійшло у соціальне вчення Католицької Церкви, яка теж дефініює громадянина через його участь у суспільному житті. Візьмім до уваги цей текст з Компендіуму соціальної доктрини Церкви: «Характерний наслідок реалізації принципу субсидіарності – участь, суть якої проявляється у низці різних видів діяльності, завдяки якій громадянин, окремо чи спільно з іншими, безпосередньо чи через власних представників, робить внесок у культурне, економічне, соціальне і політичне життя громадянського суспільства, до якого він належить. Участь – обов’язок, який кожен повинен виконувати свідомо, відповідально і задля спільного блага.

Участь у житті спільноти – не лише одне з найбільших прагнень громадянина, покликаного вільно і відповідально виконувати свою громадянську роль разом з іншими і задля інших, а й одна з підвалин будь-якого демократичного ладу й одна з найбільших гарантій стабільності демократичної системи. Справді, демократичність уряду визначається, перш за все, тим, що народ передає йому владу і функції, які він здійснює від імені народу і на благо народу. Отже, очевидно, що характерною рисою-будь якої демократії має бути участь» [2]. Подібне читаємо й у Катехизмі Католицької Церкви: «Участь є добровільним і шляхетним залученням особи до суспільних справ. Необхідно, щоб усі, кожен на своєму місці, яке займає, і відповідно до тієї ролі, яку він виконує, брали участь у розвитку загального добра. Цей обов'язок невіддільно пов'язаний із гідністю людської особи.

Участь здійснюється насамперед через прийняття обов'язків у галузях, у яких кожен бере на себе особисту відповідальність: старанням, вкладеним у виховання родини, сумлінністю у своїй праці людина бере участь у добрі інших осіб та суспільства (Іван-Павло II, Енц. «Centesimus annus», 43.). Громадяни, наскільки це можливо, повинні брати активну участь у громадському житті. Способи цієї участі можуть бути розмаїті, відповідно до народу чи культури. «Похвальним є спосіб дії тих народів, де в умовах справжньої свободи якнайбільше число громадян бере участь у громадських справах» [3].

Ця участь може бути «позитивною»: в дусі співпраці як на «горизонтальному» – громадському рівні («створення “спілок, об’єднань, інституцій з метою осягнення економічних, культурних, ... спортивних, професійних та політичних цілей, як в межах нації, так і на світовому рівні” [4] ... структуризованість супільства, тобто створення цілих мереж спілок, профспілок, цехових товариств, колегій, організацій і т. п. недержавного підпорядкування, та організованість і функціонування дрібного приватного підприємництва. Саме завдяки такій мережі недержавних громадських організацій ..., та дрібному приватному бізнесу, який чинить громадян фінансово незалежними, громадяни отримують реальний вплив на політику та економіку у їхній країні.») [5], так і на «вертикальному рівні»: у вигляді лояльності і підпорядкування цивільній владі та співпраці з нею («служіння загальному добру», «сплати податків, виконання обов’язку голосування, захист країни» – див.: Катехизм Католицької Церкви, §§ 2239-2240).

Однак, така участь може і повинна бути й «негативною» – у вигляді індивідуального чи організованого спротиву: «Сумління зобов’язує громадянина не виконувати приписів цивільної влади, якщо ці приписи суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини або вченню Євангелія. Відмова послуху цивільній владі, якщо її вимоги суперечать вимогам чесного сумління, знаходить своє оправдання у розрізненні між службою Богові і службою політичній спільноті. «Віддайте кесареві кесареве, а Боже – Богові» (Мт 22, 21 – пояснити це як негативну норму – П.Г.). «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (Ді 5, 29). «Якщо державна влада, перевищуючи свої повноваження, пригноблює громадян, то нехай громадяни не відмовляються від того, чого об’єктивно вимагає загальне добро, і нехай їм буде дозволено захищати свої права і права своїх співгромадян від зловживань влади, дотримуючись меж, установлених природним і Євангельським Законом» (ІІ Ват. Собор, Паст. Конст. Gaudium et spes («Радість і надія»), 74). Збройний опір проти гноблення політичною владою обґрунтований лише тоді, коли існують одночасно такі умови:
- у випадку несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини;
- після вичерпання всіх інших засобів;
- якщо він не спричинить більшого безладдя;
- якщо обґрунтована надія на успіх;
- якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення» [6].

Всяка участь громадянина в житті суспільства, але особливо «негативна» – у випадку спротиву, зокрема, коли вона індивідуальна й позбавлена підтримки ширшої спільноти (спільнотна, звичайно ж, також), вимагає дієвості, відваги, стійкості, твердості, рішучості – всього того, що належить до чесноти мужності (ми розглядатимемо її в другій лекції). Вона вимагає здатності «плисти проти течії» (Іван Павло ІІ. Зустріч з молоддю на Сихові, Львів, 26.06.2001 р.Б.), противитися загальному настроєві мас, кон’юнктурі і духові часу («І один у полі воїн, якщо він воїн»)... Подібно, як Мартін Лютер на Рейхстазі у Вормсі (1521): «Ich stehe hier, und kann nicht anders, und will nicht anders können». («Я стою тут, і не можу інакше, і не хочу могти інакше»...) – передбачаючи всі загрозливі наслідки для власної особи, а навіть – свідомо приймаючи їх. У будь-якому випадку, чи то «позитивна», чи «негативна» участь християнина і громадянина в житті суспільства і держави означає дію.

Християнство – релігія дії. Починаючи від дієвої любові до ближніх, через дієве прийняття оправдання в Христі і до активної проповіді Євангелії усім народам та перетворення світу, Християнство – суцільна і постійна дія. Я наведу лише декілька цитат з Нового Завіту, найбільш промовистих на мою думку (хоча їх можете знайти набагато більше):

1) «Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?
Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму,
а хтонебудь із вас до них скаже: Ідіть з миром, грійтесь та їжте, та не дасть їм потрібного тілу, що ж то поможе?
Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі!
Але скаже хтонебудь: Маєш ти віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх.
Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять.
Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва?» (Як 2, 14-20).

2) «Бо ми співробітники Божі, а ви Боже поле, Божа будівля.
Я за благодаттю Божою, що дана мені, як мудрий будівничий, основу поклав, а інший будує на ній; але нехай кожен пильнує, як він будує на ній!
Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона Ісус Христос.
А коли хто на цій основі будує з золота, срібла, дорогоцінного каміння, із дерева, сіна, соломи, то буде виявлене діло кожного, бо виявить день, тому що він огнем об'являється, і огонь діло кожного випробує, яке воно є. І коли чиє діло, яке збудував хто, устоїть, то той нагороду одержить; коли ж діло згорить, той матиме шкоду, та сам він спасеться, але так, як через огонь. Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви!» (1 Кор 3, 9-17).

3) «А Ісус підійшов і промовив до них та й сказав: Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь.» (Мт 28, 18-20). (Наведені приклади дії: 1) допомога ближнім; 2) дієва співпраця з Божою благодаттю в освяченні власного життя; 3) активна проповідь Євангелії всім народам, чинячи їх учнями Христа). (Саме тому «непротивление злу насилием» ґрафа Льва Толстого (1828-1910) [7] та інші форми «квієтизму» [8] не є справжнім Християнством).

Будучи релігією дії, Християнство активно перетворює світ. Прикладів цьому можна знайти незліченну кількість, але я би хотів зупинитися на постаті і діяльності папи Лева ХІІІ (Джоакіно Печчі, 1810-1903, роки перебування на папському престолі: 1878-1903). Надзивчайно талановитий і різнобічний папа, який своєю найвідомішою енциклікою Rerum novarum [insana cupiditas] («Переворотів [безумна жадоба]», 1891 р.) підняв робітниче питання, скритикував соціалізм, заклав основи Католицького соціального вчення і накреслив «третій шлях» суспільного розвитку, відмінний від капіталізму і соціалізму. Саме в цій енцикліці Лев ХІІІ закликав до дії Церкви у підтримці пролетаріату та до творення спілок робітників і працедавців (Rerum novarum, §§ 13; 36-44) – до «позитивної» участі у вищенаведеному сенсі – і тим започаткував потужний рух католицьких ляїків, який пізніше його наступники папи Пій Х та Пій ХІ оформили як «Католицьку Акцію»: спротив вірних пропаганді атеїзму та активне задіяння в релігійній і суспільній сферах [9]. (Єпископат УГКЦ впровадив «Католицьку Акцію» в УГКЦ у 1931 році [9]. Її гімн: «О спомагай нас, Діво Маріє!» українські греко-католики співають до сих пір).

Окрім широковідомої енцикліки Rerum novarum, папа Лев ХІІІ видав багато інших документів (всього 88 послань), у яких він закликає до активної дії та протидії в суспільстві. Я згадаю лише три з них, присвячені протидії масонству: енцикліка Humanum genus («Людський рід», 1884) [10], енцикліка-звернення до італійського народу Custodi di quella fede («Охоронці тієї віри», 1892) [11], та енцикліка-звернення до італійського єпископату Inimica vis («Ворожа сила», 1892) [12]. Зокрема, в енцикліці Custodi di quella fede Лев ХІІІ пише: «На додачу, оскільки ми маємо справу зі сектою, яка проникла у все, то недостатньо – залишатися в захисті. Ми мусимо відважно йти в бій і ставити їй чоло. Це те, що ви, любі діти, чинитимете, протиставляючи пресу пресі, школу школі, організацію організації, конґрес конґресові, дію – дії.

Масонство здобуло контроль над публічними школами, в той час як приватні школи, батьківські школи, та школи, очолювані ревними вірними та монахами й монахинями, можуть [з ними] конкурувати в освіті і вихованні Християнської молоді. Особливо Християнські батьки не повинні доручати виховання своїх дітей непевним школам. Масонство конфіскувало засоби публічної благодійності; отож, заповніть цю порожнечу скарбами приватної допомоги. Масонство вклало благодійництво в руки своїх послідовників, отож, ви повинні довірити тих, хто від вас залежить, католицьким установам. Масонство відкриває й утримує доми пороку, залишаючи вам можливість відкривати й утримувати притулки для шляхетності, яка перебуває під загрозою. Антихристиянська преса воює в релігійній і цивільній сферах на масонські гроші, отож, ваші зусилля і ваші гроші потрібні для католицької преси. Масонство встановило спільноти взаємодопомоги та кредитні спілки для своїх прибічників; отож, ви повинні робити це саме не лише для ваших братів, але й для всіх потребуючих. Це покаже, що справжня і щира благодійність є донькою Того, хто наказує сонцю сходити і дощеві падати на праведних і грішних.

Нехай ця боротьба між добромі злом пошириться на все, і нехай добро переможе. Масонство збирається на часті зустрічі, щоби планувати нові способи атаки на Церкву, і ви теж повинні збиратися на часті зустрічі з метою краще порозумітися стосовно засобів і порядку захисту. Масонство помножує свої ложі, отож, ви повинні помножувати католицькі клуби і парохіяльні групи, сприяти благодійним товариствам і молитовним групам та підтримувати й побільшувати сяєво Божого храму» [13].

Ці слова стосуються не лише протидії масонству, вони можуть слугувати зразком Християнської громадянської позиції та участі – активності і протидії всякому суспільному лихові. В наш час і в нашій ситуації не потрібно далеко ходити за прикладами. Однак часто на перешкоді нашій Християнській громадянській позиції й активності стає страх, що про нього папа Лев ХІІІ в енцикліці Inimica vis («Ворожа сила», 1892), адресованій італійському єпископатові, писав так: «Під цим оглядом вагомими є слова Нашого попередника Фелікса ІІІ: “Помилку, якій не чинять опору – потверджують; істину, яку не захищають – придушують. ... Хто не чинить опору очевидному злочинові – наражається на підозру в таємній змові”. Нагадуючи їм приклади їхніх предків, потрібно реанімувати зламаний дух цих людей тією відвагою, яка є вартовим обов’язку та гідності, так, щоб вони засоромилися та розкаятися у своїх малодушних вчинках. Адже безсумнівно – ціле наше життя втягнуте в постійну битву, ставкою у якій є наше спасіння; ніщо не є ганебнішим для Християнина, як боягузтво. ... видається, що ті, хто веде війну проти релігії, виявляють більше енергії, аніж ті, хто чинить їм опір. Однак для тих, хто шукає спасіння, не може бути чогось середнього поміж важкою боротьбою і загибіллю. Отож, у випадку слабких і млявих, потрібно вашими зусиллями розпалити відвагу; у випадку сильних – вони мають залишатися активними. Потрібно усунути й усякий слід незгоди; під вашим проводом і началом результатом буде те, що всі разом, єдиним духом та зі спільною дисципліною, натхненно візьмуться до боротьби» [14].

Як я вже говорив вище, на перешкоді до активної Християнської та громадянської участі часто стає страх. Що ж таке страх, і як ми повинні до нього ставитися, коли він опановує нас чи наших ближніх? Я бачу три основних типи страху, які ми повинні розглянути.

1. Почнімо з найвагомішого й – як не дивно – позитивного типу страху: страху Господнього. «Початок мудрости – острах Господній; добрий розум у всіх тих, що його плекають» (Пс 111, 10). Цей тип страху означає, що людина має відчуття Священного (misterium tremendum за Рудольфом Отто) та боїться Його зневажити. Такий страх, навпаки, є джерелом відваги. «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (Ді 5, 29). «Страх Господній то ненависть до зла. Пиху та гордість, лиху поведінку й уста нещирі я ненавиджу» (Прип 8, 13). Щоправда, і цей страх перемагається любов’ю (до Бога і ближніх): «Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові.» (1 Ів 4, 18).

2. Страх як інстинкт самозбереження. Як і всі живі організми, наділені чуттєвим центром (anima sensitiva за Арістотелем), ми маємо природний механізм збереження нашого біологічного життя. Однак людина – не лише біологічний організм, вона – особа, духовно-тілесна єдність, наділена розумом, почуттями та свобідною волею. Тому все те, що діється в ній на рівні інстинктів (якщо людина перебуває у стані актуальної свідомості), ніколи не відбувається «автоматично», як у тварин, а отримує санкцію розуму і свобідної волі – потверджується або заперечується, і таким чином інтегрується в інтелектуальну та вольову відповідь [15].

Є цілий ряд ситуацій, у яких виправданим і навіть морально добрим є вольове потвердження страху як інстинкту самозбереження; наприклад, ми боїмося йти занадто близько до краю прірви по гірській стежці; боїмося пхати руку до клітки з тигром; боїмося виходити на вулицю, якщо там футбольні фанати розпочали масові бійки; боїмося передчасно і без потреби засвітитися у полі зору спецслужб і змінити своє місце перебування на «місця, не надто віддалені, та тим не менше сумні»... Однак, коли настає серйозний випадок – вирішальний момент, коли потрібно вступити у боротьбу за правду і справедливість, коли потрібне свідчення (μαρτυρια), то особа може і повинна подолати страх як інстинкт самозбереження. (Приклад: Роберт Шпеман про пруського маршала). Тим більше, що Християни завжди перебувають в усвідомленні Божої присутності й розраховують на Його допомогу: «Тож ви їх не лякайтесь. Нема нічого схованого, що не виявиться; нічого тайного, що не стане знаним. Що вам кажу в темноті, кажіть те при світлі; і що ви чуєте на вухо, голосіть з покрівель. Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі. Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого. А вам же все волосся на голові пораховано! Не бійтесь, отже: ви вартніші за багатьох горобців» (Мт 10, 26-31).

«А коли ви за правду й страждаєте, то ви блаженні! А їхнього страху не бійтеся, і не тривожтеся! А Господа Христа святіть у ваших серцях, і завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас...» (1 Пт 3, 14-15).
3. Й, нарешті, є ще третій тип страху – страх «осоромитися», виставити себе в невластивому світлі, страх бути висміяним: коротко його можна визначити як страх принизити свою гординю і свої амбіції. Цей страх, щоправда, може бути:
а) породженням психологічних комплексів, наприклад, комплексу невдахи чи комплексу меншовартості. Комплекси ж виникають з невластивого виховання і невластивого середовища, в якому формувалася дана особа, й тому вона може бути не зовсім винною у своїх комплексах. Однак для Християнина важливо усвідомити Божу любов і перебувати в ній, і тоді є можливість подолати ці комплекси. (Пор. Мк 1, 11: «Ти син мій улюблений / ти донька моя улюблена»);
б) плодом хворої гордині і амбіцій, і тому тут потрібно працювати спочатку над викоріненням цих пороків. Такий страх в крайній ситуації може довести до відречення від Христа: «Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним» (Мт 10, 32-33). До цього типу страху стосуються вже цитовані слова Лева ХІІІ з енцикліки Inimica vis (див. вище).

Для подолання двох останніх типів страху потрібно осягнути чесноту мужності. Їй буде присвячена моя наступна лекція.



Петро Гусак

Лекція на Літній філософській школі, 10-12.2012 р.Б.
(Фото Т. Гринчишина)



1. Арістотель. Політика, Г, 1274 b 39 – 1275 b 20. Наведено за виданням: Aristoteles. Politik. – Philipp Reclam jun. GmbH & Co: Stuttgart, 1989. – C. 154-157. (Переклад мій – П.Г.).
2. Компендіум соціальної доктрини Церкви. – Кайрос: Київ, 2008. – §§ 189-190; С. 126-127.
3. II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 31. Катехизм Католицької Церкви. – Вид. Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви, 2002. - §§ 1913-1915; C. 448-449.
4. Папа Іван ХХІІІ, Енцикліка про Християнство та соціальний прогрес Mater et magistra, («Матір і вчителька»), § 60, див також: Katechismus der Katholischen Kirche, (Oldenbourg/ Benno/ Paulusverlag/ Veritas/ Libreria Editrice Vaticana, 1993); § 1882 (переклад мій – П.Г.).
5. Див.: Петро Гусак. Роль Церков у громадянському суспільстві. – Доповідь на семінарі «Підстави та інституції громадянського суспільства». – Львів, 5-6 жовтня 2002 р.
6. Катехизм Католицької Церкви. – Вид. Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви, 2002. - §§ 2242-2243; C. 515-516.
7. Див.: http://iph.ras.ru/uplfile/ethics/biblio/N/10.html ; http://ru.wikipedia.org/wiki/Толстовство ; http://bibliotekar.ru/encSlov/13/195.htm .
8. Див.: http://zhurnal.lib.ru/k/kondrashow_w_a/st24.shtml. Також у: http://ru.wikipedia.org/wiki/Квиетизм.
9. Див.: Беген, Олег. Католицька Акція як мирянський рух в УГКЦ (1930-1939). – http://www.laityugcc.org.ua/history-of-lay-movements/articles/catholic-action-as-a-lay-movement-in-ugcc-1930-1939.html .
10.http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xiii_enc_18840420_humanum-genus_en.html .
11.http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xiii_enc_08121892_custodi-di-quella-fede_en.html .
12.http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xiii_enc_08121892_inimica-vis_en.html .
13. Папа Лев ХІІІ. Енцикліка Custodi di quella fede (1892), §§ 17-19. – http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xiii_enc_08121892_custodi-di-quella-fede_en.html (Переклад мій - П.Г.).
14. Папа Лев ХІІІ. Енцикліка Inimica vis («Ворожа сила», 1892), §§ 7; 9. – http://www.vatican.va/holy_father/leo_xiii/encyclicals/documents/hf_l-xiii_enc_08121892_inimica-vis_en.html (Переклад мій - П.Г.).
15. Про поняття відповіді як етичної категорії – див.: Гільдебранд, Дітріх фон. Етика. – Вид. УКУ: Львів, 2002; Глави 17-18. – С. 183-249.


Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     політика      проблема
( 10353 переглядів )