Справедливість і мир поцілувались між собою (Пс 85, 11)
У моральному вимірі вважається, що антонімом поняття «любов» є поняття «байдужість». Не ненависть, а саме байдужість. Ненависть – це певне відношення до якогось суб’єкту чи об’єкту. Так, негативне відношення, але все ж відношення. Тоді як байдужість – це відсутність відношення. Немає нічого гіршого, як ігнорувати ту чи іншу людину, суспільство чи дійсність. Відсутність відношення є, отже, ще гіршою дійсністю, ніж негативне відношення. Той, хто ненавидить, визнає об’єкт своєї ненависті як існуючий і як «гідний» ненависті. Той же, хто ставиться байдуже, ставиться до об’єкту своєї байдужості як до неіснуючого і негідного жодної внутрішньої сили, спрямованої на нього, навіть негативної.
Страшним є почуття ненависті до ворогів, але ще страшнішим є почуття байдужості. Той, хто байдужий до ворогів, байдужий і до своїх рідних та друзів. Той, хто байдужий до ворогів народу, байдужий і до свого народу. Той, хто байдужий, той спить, за висловом Тараса Шевченка. А спати – це ще гірше, ніж вмирати, – повчає нас «Кобзар»:
Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати, І спати на волі...
Сьогодні багато говориться про потребу миру в Україні. І справді, мир надзвичайно потрібний на українській землі та в українському небі. Але який мир? Мир як «спання» чи мир як справедливість та любов? Миру посередництвом байдужості добитися дуже легко – можна погодитися на всі чи на більшість вимог загарбників та й «спати собі на волі». Але хіба на волі? Така воля насправді є неволею, але ж хіба це турбує байдужих людей? Хіба знають вони різницю між волею та неволею?
Мир за будь-яку ціну – це не мир Христовий. Якби Господь прагнув миру за будь-яку ціну і посередництвом байдужості, то не виступав би з викривальним словом проти фарисеїв і садукеїв, не посилав би своїх учнів як «овець серед вовків» (Мт 10, 16), не наказував би їм витривати до кінця, коли «брат видасть на смерть брата й батько дитину; діти повстануть на батьків і будуть їх убивати» (Мт 10, 21). Якби Господь хотів миру між людьми як найвищої цінності, то наказав би своїм послідовникам проповідувати лише тим людям, які з радістю слухають, лише тим народам, які здатні дружно прийняти благовість. Але маємо в Євангеліях свідчення якраз навпаки. Христос наказує «воювати» за правду, за віру в Нього: «Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним. Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч. Я прийшов порізнити чоловіка з його батьком, дочку з її матір’ю і невістку з її свекрухою. І ворогами чоловіка будуть його домашні» (Мт 10, 33-36). З цього можна зробити висновок, що свідчення правди стоїть значно вище, ніж забезпечення суспільного миру. Водночас сказане вище зовсім не означає, що Христос є противником миру як такого. Навпаки. Його ж звемо «Князем миру» (пор. Іс 9, 5). Але Він є Князем не такого миру, що основується на байдужості. Не такого миру, який наш Шевченко назвав би спанням.
Мир, який дає Господь Ісус людям, не є миром від світу (пор. Йо 14, 27), а тим паче не є миром байдужих. Це мир, який основується на зв’язку з істинним Богом, на справедливості, любові, правді. Це мир, який діє в серцях та виявляється назовні; це мир, який залишається у людині навіть серед виру найстрашніших подій, як-от війна, бомбардування, вмирання. Це мир, який не має нічого спільного з так званим «святим спокоєм» та ідеологією пацифізму. Це мир, який безнастанно «воює» за любов та правду, не вичерпуючи своєї глибини. Христос по своєму воскресінні вітав учнів словами «Мир вам» (Лк 24, 36; Йо 20, 19.21.26) і водночас готував їх до апостольства у світі, ворожому до них. Мир, який понесли учні з собою після видіння Воскреслого, не дозволив їм спокійно собі жити у світі та займатись риболовлею чи іншим ремеслом, щоб прогодувати своїх рідних. Мир Воскреслого штовхав їх віддавати своє життя за правду, проповідуючи Слово серед вороже налаштованих юдеїв та язичників.
Повертаючись до теми миру в Україні, важливо, отже, зрозуміти, якого миру ми прагнемо. За мир, оснований на правді та справедливості, потрібно боротися і то боротися доти, доки не настане правда та справедливість на українській землі. За мир, оснований на байдужості, боротися не потрібно, можна просто «спати». Задля такого миру можна віддавати цілі території та й зрештою цілу державу в окупацію, можна приймати будь-які ультиматуми та несправедливості. Очевидно, що мир-байдужість – це не той мир, якого прагне сьогодні Україна, а мир-правда – це не той мир, від якого можна відмовитися.
В контексті сьогоднішніх страхітливих подій виникає питання: чи вартує мир-правда або справедливий мир того, щоб гинули тисячі людей, щоб були морені голодом і холодом по підвалах, щоб вмирали діти і божеволіли дорослі? Так, вартує. Правда, свобода, любов та мир, базований на них, вартують того, щоб за них вмирати. Звісно, це легко говорити та важко виконати: важко вмерти за правду, свободу, любов, мир. Тим паче це важко, якщо постійно пропонують вибір: зречення свого або смерть. І ніхто мабуть не дивується, коли людина не витримує надміру страждань та зрікається того, що для неї дороге, того, в що вірить, заради полегшення мук. Ніхто не дивується, але й виправдати таке зречення важко. За висловом одного з богословів, таке можна зрозуміти, але не виправдати. Мир, здобутий зреченням правди, не є насправді миром, бо не може принести людині заспокоєння, лише може ввести у байдужість. Зречення допомагає відновитися фізично, але не психологічно та духовно.
Мир, для того, щоб бути собою, повинен «цілуватися» зі справедливістю, як каже псалмопівець. Якщо ж мир «цілується» з байдужістю, то є просто спанням. Спанням на фальшивій волі.
Марія ЯРЕМА доктор біоетики кафедра богослов'я УКУ
|