Невже Бог не чує мене, коли я безвучно кричу…? Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_domesticviolence.pngСпочатку я була молода ... він був гарний. Він говорив, що я красива, розумна, гідна любові ... змусив мене відчути це. І ось ми одружилися, радісно йдучи разом по проході в церкві, наш союз був благословенний Богом.
Потім почалися гнівні слова ... словесні терзання ..... Тепер мене змушували відчувати себе потворною, нерозумною, негідною жодної любові, ні Божої, ні людської.
Далі слідували побої ... безжалісне насильство ... безперервний біль. Я не повинна залишатися, але це мій чоловік ... обіцяла назавжди. Він каже, що я цього заслуговую ... може й заслуговую ... якби я могла бути просто доброю… Я відчуваю себе такою самотньою ... Невже Бог не чує мене, коли я беззвучно кричу, лежачи в ліжку щоночі?

Жінка, що стала жертвою домашнього насильства [8].


Тема насильства в сім’ї сьогодні все ще залишається до певної міри табуйованою. Так, жорстоке поводження має місце у фільмах, різного роду телевізійних шоу, іноді в новинах, але нас (як практикуючих християн) це явище зовсім не обходить. Ми сподіваємося, що люди, котрі беруть участь літургійному житті Церкви, ведуть чеснотливе життя і боряться зі своїми пристрастями. На жаль, ця жінка, що стоїть позаду нас у храмі чи той чоловік, що знаходиться праворуч, можуть бути як в ролі жертви, так і кривдника у своїх сім’ях. А може ми й самі знаходимось в одній з цих ролей?!

В більшості випадків жертвами насильства в сім’ї стають жінки. Чоловіки, за різними даними,  є суб’єктами домашнього насилля у 7-15%. В Україні цей показник коливається в межах 7-10% [16]. Що стосується жінок, то 75% українок у віці від 15-ти років (станом на 2019 р.) стикалися із насильством будь-якої форми. Майже дві третини наших співвітчизниць (65%) зазнавали психологічного насильства з боку їхніх інтимних партнерів. Чоловіки у 53% випадків контролювали своїх дружин, визначали коло їхнього спілкування, обмежували комунікацію наживо чи через соцмережі. Майже половина жінок (48%) зазнавали жорстокого поводження (були зачинені вдома проти їхньої волі, не могли покидати дім без супроводу, потерпали від приниження чи залякування). Кожна п’ята українка (21%) стикалася із зловживаннями у економічній сфері (чоловіки примушували жінок до праці або забороняли працювати поза межами дому, самостійно здійснювати покупки, розпоряджатися сімейним бюджетом, умисне позбавляли житла, їжі чи одягу). 7% наших співвітчизниць зізналися, що їхній чоловік (партнер) використовував дітей з метою шантажу або жорстоко з ними поводився. Більше ніж чверть українок (26%) мають досвід фізичного і/чи сексуального насилля з боку їхніх інтимних партнерів. При цьому майже кожна п’ята жінка (19%) зазнавала цих видів насилля під час вагітності [17, 22].  Нерідко сімейне насильство приводило до фатальних наслідків. Зокрема, основною причиною інвалідності та смерті  жінок віком від 16 до 44 р. у Європі є саме домашнє насилля (а не рак, дорожньо-транспортні пригоди чи навіть війни) [6]. Якщо говорити про світовий масштаб проблеми, то більше ніж 35% вбивств осіб жіночої статі здійснюється руками їхніх чоловіків. Назагал через зловживання з боку інтимних партнерів жінки репродуктивного віку втрачають від 5 до 20% здорових років життя [1, 369]. Впродовж 2020 р. через карантинні обмеження, пов’язані з поширенням COVID-19, рівень насилля в сім’ї збільшився по цілому світі. В Україні, зокрема, кількість звернень громадян з приводу цієї проблеми до поліції чи органів соціального захисту зросла на 62% в порівнянні з попереднім 2019 роком [13, 56].

Незважаючи на поширеність домашнього насильства у суспільстві все ще панують різного роду міфи, що стосуються цієї проблеми. Нерідко ЗМІ висвітлюють тему насильства виключно у сім’ях із низьким рівнем доходів та освіти, формуючи у громадськості хибне враження як про кривдників, так і про їхніх жертв. Насправді зловживання з боку інтимного партнера не стосується лише соціально вразливих груп населення. Навіть цілком успішні, забезпечені люди з високим статусом у суспільстві та чудовою освітою можуть стикатися із насиллям у своїх сім’ях. Домашнє насильство не знає меж з огляду на соціальний стан, національну чи релігійну приналежність. Безумовно, існують країни (особливо із сильними патріархальними традиціями), де рівень насильства в сім’ї є значно вищий ніж в інших державах, однак немає жодного суспільства, котре б не стикалося із цією проблемою в тій чи іншій мірі. Подібною є ситуація із релігійною приналежністю. Серед жертв та їхніх кривдників є особи, що сповідують різні релігії або ж вважають себе атеїстами. На жаль, домашнє насильство серед членів християнських спільнот зустрічається так само часто, як і серед населення відповідної держави в цілому [7, 2]. Навіть за найскромнішими підрахунками щонайменше 90 млн. католичок у світі потерпають від психологічного і/чи сексуального насильства з боку їхніх чоловіків чи партнерів [9, 26].

Попри жорстоке поводження  жертви часто залишаються у сімейних стосунках зі своїми кривдниками. Цей факт підживлює існування іншого міфу: «якби людина справді страждала, то пішла б від чоловіка/дружини». Однак  збереження родини досить часто пов’язане не із відсутністю терпінь, а, найперше, із цілком обґрунтованими страхами скривдженої особи за власне життя і здоров’я, а також своїх дітей (для жінки ризик бути вбитою зростає на 70% при спробі покинути шлюб) [16]. Ще однією спонукою до зоставання у насильницьких стосунках є економічні труднощі. Чимало жінок, наприклад, не мають власного житла і/або роботи (чи їхня праця є низькооплачуваною), а відповідно вони не можуть прогодувати себе та дітей (принаймні так може здаватися жертві). Досить часто невпинні приниження з боку кривдника (на кшталт «ти немудра, не красива, нікому непотрібна, …») приводять до формування низької самооцінки у жінки, а постійні невдачі у різних сферах її життя можуть бути причиною синдрому набутої безпорадності (людина припиняє будь-які спроби вийти з ролі жертви, навіть тоді, коли шанс на це дійсно з’являється). Парадоксальним є й те, що нерідко скривджена особа відчуває свою провину за акти насилля над нею. Ці відчуття, зокрема, оживають під впливом «медового місяця». Що це означає? Насильству у сім’ї характерна певна циклічність. Спочатку зростає напруга у стосунках між чоловіком і жінкою, згодом відбувається факт насилля (інцидент), після якого кривдник просить вибачення у жертви, намагається применшити подію, перекласти відповідальність на постраждалого. Цикл насилля замикає «медовий місяць» - період спокою у родині, коли кривдник стає добрим, уважним і турботливим. Далі, здебільшого, насильство повторюється за тією ж схемою та може навіть посилюватись [3, 8].  Незважаючи на неодноразові факти насилля чимало жінок залишаються із своїми чоловіками через обітницю, котру вони давали Богу у таїнстві шлюбу. Розривання зв’язку зі своїм кривдником часто може розцінюватися жертвою як гріх. Хіба людина може посягати на те, «що  Бог з’єднав» (Мт.19: 6)? Чи має обов’язок потерпіла від насильства в сім’ї особа залишатися під одним дахом із своїм кривдником? Безумовно, ідеалом християнського життя є нерозривний шлюб, де любов між подругами триває вічно. Та у випадку домашнього насилля про обов’язок подружжю жити разом говорити не можна. Яким би цінним не було таїнство шлюбу, фізичне життя людини є важливішим (якщо є цілком реальна небезпека стосовно життя особи чи її дітей, то вимагати у жертви бути поруч із своїм кривдником є нелогічним). У Кодексі Канонів Східних Церков, що був проголошений Іваном Павлом ІІ, сказано: «якщо одне із супругів робить спільне життя небезпечним або надто важким для другої сторони чи для дітей, то дає тим самим іншій стороні законну причину відійти на підставі декрету місцевого Ієрарха і також власним рішенням, якщо небезпека є наглою» [14, № 864 (§1)]. Отож, насправді, сепарація (окреме проживання подругів) не є жодним гріхом, а швидше може навіть розглядатися обов’язком у небезпеці смерті.

Нерідко особа, що здійснює насильство в сім’ї, у суспільній свідомості асоціюється з гарним прикладом батьківства чи материнства. На жаль, навіть сама жертва насилля може вірити у цей міф. Через те, що дитина потребує батька (матері), скривджена особа часто залишається у стосунках зі своїм кривдником. Так, один із подругів, що здійснює насильство в сім’ї, може обдаровувати дітей подарунками, приділяти їм багато уваги, але мотивом цих вчинків часто є не любов, а маніпуляція своїм партнером. Чи зможе піти з подружжя жінка, діти котрої говорять: «мамо, ми так любимо нашого татка, ми не хочемо розлучатися з ним»? Кривдник може бути свідомим того, що тримаючи дітей поруч себе, він також утримує їхню матір [2, 17]. Проте, чоловік, який здійснює домашнє насильство над своєю дружиною, у 70 % випадків кривдить і своїх дітей [5]. Варто наголосити, що дитина може пережити свій перший досвід насилля, перебуваючи ще в лоні матері. Ризик викиднів, мертвонароджень, передчасних пологів і народження дітей із низькою масою тіла суттєво вищий у тих сім’ях, де має місце насильство [11, 2]. Також жінки, котрі стикнулися із фізичним чи сексуальним зловживанням, в два рази частіше вдаються до абортів, ніж інші представниці цієї статі [10, 23-24]. Якщо ж таки жінка зберегла вагітність, то дитина одразу після свого народження потрапляє в атмосферу страху та невизначеності. Діти стають підневільними свідками жорстокого поводження батька із їхньою матір’ю (чи навпаки), а це може впливати на їхнє майбутнє. Зокрема, малолітні особи можуть мати проблеми зі сном та харчуванням, затримки фізичного чи розумового розвитку, труднощі у спілкуванні з однолітками (а відповідно й небажання відвідувати школу). Також внаслідок отриманих психологічних травм в родині діти можуть переживати депресію та тривогу, у них спостерігається низька самооцінка та агресивна поведінка. Вони схильні до втеч із дому, самоушкоджень та суїцидів [12, 7; 4]. Діти, що виховуються у сім’ї, де мало місце жорстоке поводження, у своїх майбутніх стосунках можуть копіювати стиль поведінки батьків (наприклад, хлопець може здійснювати насильство над своєю дружиною, а дівчина може стати  покірною жертвою) [2, 17].

Незважаючи на те, що від домашнього насильства потерпають не тільки дорослі, але й діти, більше ніж чверть українок (26%) вважають, що ця проблема має вирішуватись виключно в межах сім’ї. Про те, що жінки не хочуть «виносити сміття із дому» свідчить також кількість звернень до поліції з приводу насилля з боку інтимного партнера. В середньому лише 10 % українок після серйозних інцидентів насилля зверталися самі до поліції, у 2 % випадків – це робили інші люди [17, 15,48]. Останні статистичні дані свідчать, зокрема, про байдужість суспільства по відношенню до жертв домашнього насильства. Але невже ми як християни та свідомі громадяни маємо пасивно спостерігати за стражданнями інших? Хіба ми не можемо зігріти любов’ю тих, котрі потерпають від проявів жорстокості в їхніх родинах? Найперше кожен з нас має не мовчати, коли бачить прояви домашнього насильства. Ми можемо в ту ж мить викликати відповідні служби для допомоги жертві, бо завтра, на наступний раз чи через місяць вже може бути надто пізно. Також ми як парафіяни, члени християнських спільнот, маємо зробити наші храми місцем, де скривджені особи без страху та сорому зможуть відкрити свою душу, шукати різноманітну допомогу. Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ у своєму «Зверненні щодо запобігання домашньому насильству та утвердження традиційних сімейних цінностей в Україні» (від 1.06.2021 р.) закликає душпастирів стати першими особами, які поспішають на допомогу людям, котрих спіткало таке лихо. Священики мають не лише молитися чи виголошувати проповіді, які стосуватимуться гріха домашнього насильства, але й заручившись підтримкою мирян, проводити тематичні зустрічі із молоддю, супроводжувати молоді подружні пари, опікуватися подружжями у кризі [18]. Для того, щоб душпастир міг належним чином виконати усі ці обов’язки, Комісія з питань соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій у своїй Резолюції «Мобілізація громади проти домашнього насильства та насильства за ознакою статі» (від 29.03.2019 р.), заохочує богословські заклади проводити відповідні навчання. Назагал навколо теми протидії домашньому насильству мають об’єднуватися не лише релігійні лідери, органи державної влади, але й ціле громадянське суспільство [15].

Підсумовуючи слід сказати, що проблема насильства в сім’ї є дуже поширеною в українському соціумі. Кожен десятий чоловік і кожна третя із чотирьох жінок (віком від 15 років) потерпають від психологічного, фізичного, сексуального чи економічного насилля. Незважаючи на цю сумну статистику тема домашнього насильства рідко з’являється у суспільному дискурсі. Ми не хочемо усвідомлювати, що десь поруч з нами хтось терпить знущання. Нам легше жити стереотипами та міфами, котрі виникли навколо цієї теми. Зокрема, суспільство вірить, що проблема зловживань чоловіка над жінкою (чи навпаки) характерна лише для маргінальних сімей. Однак, насправді домашнє насильство зустрічається серед усіх прошарків населення, етносів, ісповідників різних релігій. Жертвами насильства в сім’ї стають як дорослі, так і діти. Останні не завжди на своєму тілі мають досвід фізичних зловживань, проте спостереження за знущаннями одного із батьків над іншим глибоко ранить вразливу дитячу психіку. Ці травми можуть мати вплив на ціле їхнє життя. Та часто навіть жертва домашнього насилля вірить, що залишаючись у шлюбі із своїм кривдником, вона робить добро своїм дітям. Нерідко страх, економічні труднощі чи невпевненість в собі спонукають особу терпіти зловживання з боку інтимного партнера. Якщо ж говорити за християн, то головним стимулом збереження шлюбу є обітниця, яку вони давали перед Богом. Однак, у випадку домашнього насильства (особливо тоді, коли йдеться про ризик щодо життя) жертва не має обов’язку спільного проживання зі своїм кривдником. Сепарація не є гріхом. Натомість ми як суспільство, як члени християнських громад, маємо відчувати провину, коли пасивно спостерігаємо за стражданнями жертв домашнього насильства. Насилля в сім’ї – не є суто приватною проблемою, на це, зокрема, сьогодні вже звертають увагу лідери християнських спільнот у своїх резолюціях та зверненнях. Важливо, щоб допомога родині у кризі не залишалась лише на рівні декларацій. Потрібно, щоб усі ми у наших серцях відчували беззвучний крик жертв насилля в родинах і мали сміливість поспішити їм на допомогу.

Катерина БІЛЕЦЬКА
викладач кафедри богослов’я УКУ


Література

  1. Alhabib S.,  Nur U., Jones R. ‘Domestic Violence Against Women: Systematic Review of Prevalence Studies‘// Jornal of Family Violence 25 (2010) 369-382 .
  2. Enzler J. J. at al. Listen with Love: a guide for parishes on Domestic Violence Outreach. Washington.
  3. Gomez C. A Catholic Response to Domestic Violence. Catholic Diocese of Broken Bay 2020.
  4. How family violence affects babies and children. https://www.pregnancybirthbaby.org.au/effects-of-family-violence-on-babies-and-children (24.06.2021).
  5. Office of the Clark County Prosecuting Attorney. Myths and Facts about Domestic Violence. http://www.clarkprosecutor.org/html/domviol/myths.htm (23.06.2021).
  6. Parliamentary Assembly of the Council of Europe. Report of Committee on Equal Opportunities for Women and Men «Domestic violence», Doc. 9525, 17 July 2002.
  7. Rabha K. B. at al. Responding to Domestic Abuse: Guidelines for Those with Pastoral Responsibilities. London 2006.
  8. United States Conference of Catholic Bishops.  When I Call for Help: A Pastoral Response to Domestic Violence Against Women. Washington 2002. https://www.usccb.org/topics/marriage-and-family-life-ministries/when-i-call-help-pastoral-response-domestic-violence (9.06.21).
  9. Welland C. How can we help to end violence in Catholic families? A Guide for Clergy, Religious and Laity. Gauadajara 2015.
  10. WHO, LSHTM, SAMRC. Global and regional estimates of violence against women: prevalence and health impacts of intimate partner violence and non-partner sexual violence. Geneva 2013.
  11. WHO. Intimate partner violence during pregnancy. Geneva 2011.
  12. WHO. Understanding and addressing violence against women. Geneva 2012.
  13. Верховна Рада України. Щорічна доповідь  уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні за 2020 р. Київ 2021.
  14. Кодекс Канонів Східних Церков. Львів 1995.
  15. Комісія з питань соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Резолюція міжконфесійної наради «Мобілізація громади проти домашнього насильства та насильства за ознакою статі». https://vrciro.org.ua/ua/news/resolution-community-mobilization-against-domestic-violence-and-sex-based-violence (1.06.2021).
  16. Міфи про домашнє насильство. https://legalaid.gov.ua/wp-content/uploads/2019/08/myth.pdf (10.06.21).
  17. ОБСЄ. Добробут і безпека жінок: Дослідження насильства над жінками в Україні. ОБСЄ 2019.
  18. Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ. Звернення щодо запобігання домашньому насильству та утвердження традиційних сімейних цінностей в Україні. https://ugcc.lviv.ua/2021/06/03/zvernennya-synodu-yepyskopiv-kgva-ugkts-shhodo-zapobigannya-domashnomu-nasylstvu-ta-utverdzhennya-tradytsijnyh-simejnyh-tsinnostej-v-ukrayini/ (10.06.2021).

Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     за життя      проблема      дискусія
( 159 переглядів )